Володимир Чернишенко, Герой України: «Той справжній керівник, хто дивиться вперед»

Новини, Новини Броварщини 21 Тра. 2017 р., 14:02 1235

Із 80 прожитих років Володимир Чернишенко  36 років  беззмінно керує Калинівським тепличним комбінатом, нині ВАТ «Комбінат «Тепличний».  Беззмінно і успішно. Власне, він його і будував. За майже чотири десятиліття підприємство не зупинялося ні на день, постійно нарощуючи і вдосконалюючи виробництво, постійно маючи прибуток. І це в той час, коли поблизу Києва просто  перестали існувати такі ж комбінати. Зокрема, у Пущі-Водиці, Бортничах, на Совках…

8 травня  голова правління ВАТ Володимир Чернишенко, Герой України, Почесний громадянин Броварського району відзначив своє 80-річчя. Володимир Ілліч і сьогодні на бойовому посту,  щодня на праці.

Батько мріяв, аби діти отримали освіту, і щоб хоча б хтось став… начальником

Володимир Ілліч народився у селі Роток поблизу Білої Церкви. Згодом село приєднали до міста. Його батьки були простими робітниками.  Батько  виховувався  у родині місцевого, як тоді називали, куркуля, діда Артема. Насправді -  звичайний сільський трудяга-одноосібник, котрий мав пару коней та землю, на якій і заробляв на життя. Куркуля більшовики розкуркулили, а Ілля Іванович у 1931 році здійснив пішу подорож до… Ленінграда (нині — Санкт-Петербург).

Володимир Ілліч не знає істинної причини, чому ж батько вдався до такого неординарного кроку. Чи втікав 24-річний хлопець із закріпаченого українського села за кращою долею? Бо із села тоді не випускали  взагалі. Чи відчував смертельний подих Голодомору, який насувався в Україну? Невідомо. Не встиг Володимир Ілліч розпитати батька. Той  помер, коли сину виповнилося лише  16.

Але одне було ясно. Подорож  до міста на Неві виявилася доленосною для Іллі Івановича. Повернувся він в Україну з молодою дружиною, росіянкою,  з Івановської області родом, Уляною Іванівною.

Батько, який був безграмотним,  мріяв, аби хоч один з його п’ятьох дітей мав освіту, і неодмінно став… начальником.  Як каже Володимир Ілліч, він начальників не лаяв, не висловлював ніякого негативу, просто хотів, щоб так було. Напевно бачив, що у тому дуже непростому, а почасти страшному світі саме таким чином шанс фізично вижити збільшується.

Діти здійснили мрію свого батька. Вивчилися всі. А Володимир, найстарший серед  них, і справді став гордістю родини. Правда, цього не побачили ні батько, ні мати.

Після закінчення вечірньої школи він обрав Білоцерківський сільгоспінститут, бо, власне, особливо й обирати не було з чого. Обрав  агрономію, про що ні разу не пожалкував.

— Знаєте, у промисловості все ж практично зарегламентовано — наприклад, прописані процеси обробітку металу, а тут — ні. Тут постійно треба творчо підходити. Як казав один відомий академік, сільське господарство — це як гра в шахи. Білими увесь час починає природа, агроном грає чорними. І практично постійно виграє. Звісно, якщо він думає, — ділиться думками Володимир Чернишенко.

Він  додає, що не любить  монотонної праці, що головне — це бачити результати своєї роботи. Тому свого часу відмовився від роботи у міністерських кабінетах. Хоча й без цього не обійшлося. Певний час він працював  в урядових структурах. Але як тільки надійшла пропозиція займатися саме виробництвом — погоджувався без роздумів. Не дивлячись, що й зарплата міністерського чиновника була набагато вищою, та  й графік роботи  суттєво був би й іншим, більш внормованим.

— Небагато часу я провів у міністерських коридорах, але вже тоді бачив, що можна безболісно скоротити його штат мінімум на третину, а зараз, переконаний, можна зрізати  і вп’ятеро. Бо ж вони фактично збирають зведення, а вчити людей, практиків, як правильно господарювати на землі — погодьтеся, це несерйозно, — каже пан Володимир.

«Мені — Зірку, тобі — орден. Ти його заслужила…»

Володимира Чернишенка кілька разів представляли до звання Героя України, та щось у бюрократичних кабінетах не спрацьовувало. Зрештою, сталося у 2009-му. Тодішній Президент Ющенко підписав відповідний Указ. Після вручення нагороди сказав вдома дружині:

— Мамко, зірку Героя я залишаю собі, а ось орден — твій. Ти його заслужила.

З майбутньою дружиною Ядвігою Броніславівною, яку він ніжно називає мамкою, познайомився ще у Білій Церкві, на проводах в армію свого товариша. За столом дівчина, родом з Вінниччини, котра після закінчення технікуму за професією енергетик приїхала за розподілом на Білоцерківський консервний завод, сиділа навпроти. І то було кохання з першого погляду.  Пан Володимир одразу сказав: «Вона буде моєю дружиною».

У шлюбі вони вже 59 років. Ядвіга Броніславівна в усьому завжди підтримувала свого чоловіка.  А ще завжди проявляла максимум терпіння й розуміння.  Напевно, не так просто витримати ритм, коли чоловік вже о шостій ранку мчався перевіряти  поля, будучи керівником відділку чи головним агрономом у радгоспі «Червона Зірка» у Баришівському районі, а повертався додому не раніше дев’ятої-десятої вечора.  Він навіть не обідав вдома, аби зекономити час. Це, до речі, було його першим місцем роботи, куди прийшов у 1959 році. Практично  за таким же графіком Володимир Ілліч працював, коли був директором радгоспу «Красилівський» вже на Броварщині.

Напевно нелегко було дружині погодитися й з тим, що перші 10 років роботи директором  тепличного комбінату в Калинівці чоловік приїздив додому,  до київської квартири, лише раз на тиждень, в неділю. Він навіть ночував на комбінаті. Бо йшло будівництво, а потім йшла реконструкція. Володимир Ілліч піднімався о п’ятій — і до пізнього вечора. Ядвіга Броніславівна розуміла і це.

…Пропозиція очолити будівництво комбінату Володимиру Чернишенку надійшла від міністра плодоовочевого господарства Віктора Лисицина у 1981 році, де буквально кілька місяців пропрацював Володимир Ілліч. На той час спорудження комбінату йшло вже 5 років. Із загальних 35 мільйонів було освоєно 5 мільйонів.

Володимир Чернишенко  погодився одразу. А коли приїхав до Калинівки разом з Ядвігою Броніславівною, то чи не вперше почув від неї сумнів — чи варто в це діло встрявати, бо надто неоптимістичну картинку вона побачила на місці будівництва.  Але чоловік заспокоїв:

— Не хвилюйся, мамко, все буде добре…

Все добре стане потім, а поки — шалений ритм будівництва. Причому, не тільки безпосередньо комбінату. Паралельно будувалося селище — будинки, об’єкти соціальної  інфраструктури. Власне, Калинівка й стала селищем міського типу в першу чергу завдяки тепличному. Тут, до речі, Володимира Чернишенка вважають мало не богом. Адже комбінат, керований ним, давав не тільки постійну роботу із нормальним рівнем зарплати. Але й житло, місця для дітей в дитсадках,  школі.

До речі, про зарплату. Минулого року її середній рівень  на «Тепличному» склав 10 тисяч 400 гривень. Володимир Ілліч каже, що це ще одне його правило як керівника — практично щорічне збільшення рівня зарплати. А ще на комбінаті вибудувана система заохочення. Кожен працівник — від найнижчої ланки до найвищої — зацікавлений у кінцевому продукті. Чим більше виростили помідорів та огірків, тим більша у підсумку річна премія. Ще й тому директор каже, що на комбінаті невигідно красти. Якщо людину упіймають, то втратить вона набагато більше.

Керувати — то постійно  дивитися вперед

…Вже у 1982 році, тобто на наступний рік після того, як його будівництво очолив пан Чернишенко,  комбінат дав першу продукцію на двох гектарах, а  на проектну потужність вийшов у 85-му.  Далі — вкрай непрості 90-і. Але це не завадило комбінату у 94-му розпочати масштабну реконструкцію.

Якось у ті складні часи в районі відбувалася нарада з керівниками підприємств. Ось там і пролунала фраза — мовляв, комбінат Чернишенка рано чи пізно загине. Бо більше потрібні людям м’ясо, молоко. Володимир Ілліч тоді попереджав колег — не чекайте, що вас держава врятує, думайте самі про завтрашній день. Сталося з точністю до навпаки — згинули, на жаль, всі інші. Тепличний не просто вижив, а не зупинявся жодного дня, постійно  підвищував і підвищує продуктивність праці. Завдяки новим технологіям. І без допомоги держави. Допомогу попросив у влади лише раз, коли потрібно було ввести в експлуатацію потужності. Він не міг, а  головне не хотів комусь за це платити. Тоді йому допомогли.

— Секрети успіху? — перепитує  Володимир Ілліч. — Вони прості. Це кадри, і це здатність керівника думати на перспективу. Думати і рішуче діяти.

І — рішуче впроваджувати щось нове. Так він працював скрізь. Зовсім молодим керівником у радгоспі «Червона Зірка» на Баришівщині спочатку в одному відділку, а потім і по всьому господарству вперше з його ініціативи запровадили  відрядну форму, коли кожну сотку тієї чи іншої культури закріпили за конкретною людиною.

Це та неабияка відданість роботі дозволила 31-річному Чернишенку вже у перший рік на посаді директора радгоспу «Красилівський», який до цього був незмінно збитковим, закінчити з прибутками, і в подальшому зробити його фінансово міцним.  Свій перший орден він  отримав за роботу у «Червоній Зірці», а другий — саме за красилівський період.

…Дзвінки від голландського посольства на тепличний відбувалися частіше по суботніх днях. Один намір голландців приїхати на комбінат,  наступний. Щоразу трубку піднімав директор. Зрештою, виявили бажання познайомитися з виробництвом в… неділю. І знову — керівник на місці, і ніяких проблем — приїздіть. Як потім стало зрозумілим, то була продумана ними тактика. Голландці шукали надійного партнера. Їм сподобалося, що директор завжди на місці і завжди готовий до відкритого спілкування. Саме тепличний у Калинівці через півроку після перших відвідин вони й визначили  як найоптимальніший варіант для пропозиції  уряду цієї країни — освоїти мільйон 600 тисяч гульденів на реконструкцію  виробничих потужностей саме за голландською технологією.

Володимир Чернишенко вразив голландців не тільки своєю  працездатністю, але й знаннями їхньої системи вирощування овочів. Зрозуміло, на  пропозицію голландців  провести модернізацію він відповів ствердно.

Обидві сторони виграли. Голландці справді отримали надійного партнера, бо з  10 українських підприємств, куди вкладалися гульдени, діючими залишилися лише два. Один з них — Калинівський тепличний.  Причому, підприємство Чернишенка вразило інвестора і  господарським підходом до реконструкції.  Якщо за перший мільйон голландських грошей реконструювали  4 гектари теплиць, то за наступні 600 тисяч зробили вже 6 га. А пізніше  за 800 тисяч модернізували 12 га. І це тому, що вже після першого разу «Тепличний» відмовився від послуг голландських спеціалістів. Українські фахівці дуже швидко освоїли технологію робіт, і далі робили все самі.

Кермо комбінатом є в чиї руки передавати

Модернізація  виробництва, а, як підкреслює Володимир Чернишенко, для його підприємства то є постійними процесом, дозволило тепличному не просто втриматися на плаву, а вражати конкурентів виробничими показниками. Ще задовго до нинішніх подій один з керівників крупного російського підприємства під  Санкт-Петербургом не міг  повірити, що калинівські овочівники досягли врожайності 40 кг помідорів з квадратного метра площі, аж поки сам не приїхав і не переконався.

— За останні 25 років завдяки саме впровадженню нових технологій вдалося досягти дуже помітних результатів, — говорить директор. — Якщо не так і давно нормальною вважалася врожайність 20 кг помідорів з квадратного метра, то нині, вже на нових теплицях, цей показник сягає за 60 кг. Якщо витрати електроенергії складали 1,7 Квт на 1 кг продукції, то нині — 0,25, газу було 5,5 кубометрів на той же кілограм, то тепер — 0,83. Ми постійно працюємо, аби підвищити продуктивність праці, постійно полегшувати умови праці наших робітників.

Володимир Чернишенко згадує, який був ентузіазм колективу «Тепличного», коли вперше , у 90-х, вдалися до серйозної реконструкції. Він вважає, що таке ставлення пояснювалося тим, що люди бачили перспективу. Вони повірили, що таким чином вони збережуть підприємство, що далі буде краще. Ось так, на його думку, має бути і в державі. Українці готові потерпіти, але їм треба чітко окреслити перспективу — сьогодні буде так, а вже завтра ми всі відчуємо позитивні зміни.

…Можливо нинішня ситуація й не потребує, але вже о пів на восьму Володимир Ілліч приїздить з Києва, де проживає, на роботу. Це звичка віддаватися справі. Не на половину, не на 90, а на всі 100 відсотків, а то й більше. Звичка, яка є однією із складових успіху. Директор нині опікується черговим етапом модернізації виробництва.

— Ось впораємося з цим, і тоді можна вже й на відпочинок, — посміхається він.

Володимир Чернишенко, котрий  фактично побудував комбінат, віддавши йому майже чотири десятиліття,  упевнений, що справу передасть в надійні руки. За його словами, на тепличному працюють справжні фахівці, багатьох з яких  він називає просто видатними.

Анатолій Гаркуша

загрузка...
Loading...

One Response to Володимир Чернишенко, Герой України: «Той справжній керівник, хто дивиться вперед»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

НОВИНИ

19.09.2017
18.09.2017
17.09.2017