Володимир Баняс, спеціально для видання “Трибуна-Бровари”
28 липня, услід «хресному ходу» Московського патріархату, інший патріархат — Київський — організував своє урочисте відзначення Хрещення Русі.
І на тому ж місці — Володимирській гірці.
На жаль, автору цих рядків так і не вдалося знайти достовірні дані, якого дня — у середу чи в четвер — на захід завітало більше вірян.
Цифра, оголошена УПЦ (МП) — 80 тис. — і близько не відповідає дійсності.
З іншого боку, офіційні дані радника голови МВС Зоряна Шкіряка (у вісім разів менші) видаються заниженими з найкращих міркувань.
Третя цифра — 15 тис., — озвучена (офіційними джерелами й не дуже) в контексті кількості людей, які були біля пам’ятника князеві Володимирові 28 липня, схожа на правду.
Хоча цей аспект, звичайно, не головний. Іще великий російський мислитель — і палкий українофоб — Олександр Солженіцин писав: «Наше государство изменится только тогда, когда правители поймут, что нужно думать не о сохранении и преумножении территорий, а о сохранении и преумножении людей». Ось це, здається, ключ до всього, що відбувається у нас і «за хутором Михайлівським»: допоки в інтелектуально-духовне єство України все ґрунтовніше вростає розуміння, що боротися варто не за землі, а за людей та підвищення їхньої якості, країна-агресор продовжує триматися за архаїчну модель світобудови, ба більше — розширює її. У цьому топ-відмінність двох заходів, які мали місце в центрі Києва 27-28 липня.
Перший день, по суті, був зібранням клікуш — у найширшому розумінні поняття: забиті, темні, озлоблені, смердючі люди поєдналися зі священицьким кліром, насильно зіграним для масовки, та нардепами-фарисеями на фантастично дорогих іномарках; і все, нагадаю, контролювалося й ініціювалося Кремлем.
Наступного дня було те, що я би назвав справжнім духовним святом: світлі, радісні, сяючі обличчя; більшість людей одягла вишиванки. То тут, то там майоріли групи вірян, які просто співали релігійні гімни або ж відпочивали на травичці (наче на пікніку). І жодної агресії, тільки біль і переживання за державу, до чого якоїсь миті — коли церковний хор заголосив «Вічная пам’ять» по загиблим на Донбасі — додався плач (навіть ридання в деяких місцях).
…Має рацію білоцерківський письменник Олександр Виговський, кажучи, що «хресний хід» ударив по МП (та водночас — РПЦ) бумерангом: уся затія так вивела із себе українське суспільство, настільки знервувала його, що кількість прихильників «московитів» не збільшилася, натомість маса ненависників, опонентів і просто критично налаштованих — зросла в кілька разів.
Не дивно, що того ж четверга Петро Порошенко мав розмову з «правою рукою» Вселенського Патріарха Варфоломія, де вперше (!) за чверть століття Незалежності Глава нашої держави послав чіткий сигнал центру світового православ’я: Україна та її народ остаточно дозріли до своєї Помісної Автокефальної Церкви.
Й для нас навіть не принципово, що до неї не увійде частина вітчизняних православних — отих, хто «за царя» і за вусатого вождя…