Авторка – броварська краєзнавиця і мовознавиця, дисидентка Марія Овдієнко

Редакція сайту може не поділяти погляди авторів та не несе відповідальності за інформацію, опубліковану в розділі «Блоги». Відповідальність за зміст, достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори текстів, розміщених у розділі «Блоги».

За кілька днів до зустрічі Нового 2019 року я одержала книжкову посилку з Міннеаполіса (США, штат Міннесота) від Олександра Польця. Традиція щорічного дарування мені від пана Олександра бодай кількох українознавчих книжок зі своєї домашньої бібліотеки налічує вже, либонь, років із десять. Я щиро вдячна йому, бо попри всюдисущий Інтернет, який вичитав либонь чи не всі українознавчі аспекти світової літератури, часом подибуєш сторінку, факт чи кілька рядків, які заворожують радістю відкриття, додають бодай маленький штрих до масиву твоїх знань, дарують справжню насолоду.

Уперше я пережила шок від очного ознайомлення із зарубіжною україністикою в Парижі тепер уже далекого липня − серпня 1991 року в бібліотеці імені Симона Петлюри. Це була моя перша зарубіжна поїздка. Україна вже була на останньому місяці вагітності незалежністю й розродилася Актом про неї через 20 днів після мого повернення до України й рідних Броварів.

Напередодні своєї поїздки до Франції я познайомилася в Києві з директором української бібліотеки в Парижі Василем Михальчуком.  На його прохання привезла йому до Франції українські книжки, й пан Василь запросив мене в гості до себе на роботу й додому, до містечка Шампіньє під Парижем.

Так я опинилася в українській бібліотеці Парижа. Людина, залюблена в книжку, побачивши цілу бібліотеку україністики не лише українською мовою, а й іншими мовами народів світу, відгороджену від українського читача завісою радянської ідеологічної заборони, може хіба що розплакатися від несподіванки, потрясіння й повноти почуттів. Таке сталося й зі мною. Оговтавшись, я засіла за читання прямо біля книжкових полиць. Пан Василь напакував мені два ящики книжок із тих, яких у бібліотеці імені Симона Петлюри було по два й більше примірників. Я привезла їх до Києва й залишила в Товаристві української мови імені Тараса Шевченка, де я тоді працювала. Ця література стала сліпучим феєрверком, життєдайним джерелом для тамування спраги до національного самопізнання українських читачів. Хоча тепер Василя Михальчука часом критикують за те, що давав книжки з Паризької бібліотеки імені Симона Петлюри в Україну. А загалом ця бібліотека, архіви й скромний музей Симона Петлюри при ній  заслуговують окремої фундаментальної розмови.

Цього разу, оскільки на часі тема Автокефальної Церкви України, хочеться поділитися з небайдужими людьми актуальними сторінками книжки (з посилки Олександра Польця) авторства протоієрея Митрофана Явдася “Українська Автокефальна Православна Церква. Документи для історії Української Автокефальної Православної Церкви” (Мюнхен − Інгольштадт, 1956. − С. 17 −20).  Текст цієї  прецікавої книжки подано паралельно українською, німецькою та англійською мовами. Її видано у “Видавництві Краєвої Ради Української Автокефальної Православної Церкви у Федеративній Республіці Німеччини”. Цитую рядки “Короткої історичної записки про Українську Автокефальну Православну Церкву” з цієї книжки.

“Єдиним авторитетним захисником українського народу та віри Православної було високоосвічене українське духовенство, яке, користаючи з того, що було під опікою Царгородського Вселенського Патріярха, не давало підпорядкувати себе московським духовним властям, тримаючи себе самостійно в боротьбі за незалежність Української Православної Церкви. Період такої боротьби тривав 32 роки після укладення Гетьманом Богданом Хмельницьким союзу з Москвою в 1654 року.

Року 1686 московський уряд, користаючи з того, що Царгородський Патріярх перебував під владою Магометанської Туреччини, підкупив турецького везіра, який натиснув на Патріярха, і Українська Православна Церква, в спосіб куплі та продажу, Патріярхом була передана московському державному урядові. (Тепер відомі й дещо інші версії трактування цієї події. − М. О.).

Після цього послідувало, за царськими московськими наказами, перенесення з України на Московщину книг і бібліотек та висилалось туди на працю високоосвічене українське духовенство, натомість на Україну надсилають чуже московське й малокультурне духовенство, московські книги, насаджувалась чужа для українського народу культура.

Доба неволі українського народу під Москвою тяглася від 1654, а неволя Української Православної Церкви від 1686 року до 1917, коли революція знесла в Росії монархічний царський державний лад.

Відтоді український народ почав знову творити своє власне життя на своїй рідній землі. Було утворено Уряд Української Народної Республіки, Українську Національну Армію, яка й змагалася за цілковите звільнення України від окупантів.

1 січня 1919 року Урядом Української Народної Республіки був виданий закон про Автокефалію Української Православної Церкви, за яку боролося краще духовенство впродовж всього невільного життя України під Москвою. Ця боротьба загострилася після першої революції 1905 року.

Збройні змагання українського народу в 1917 − 1920 роках закінчились неуспіхом. Україна опинилась в неволі нового окупанта − московського комунізму. Але збуджені революційним рухом творчі сили українського народу розпочали боротьбу в нових умовах за визволення Української Православної Церкви з-під московської ієрархічної неволі.

В 1921 році, в жовтні місяці, в храмі Святої Софії в Києві відбувся Перший Всеукраїнський Православний Собор, на якому було стверджено Автокефалію Української Православної Церкви й положено початок до переведення її в життя.

Собор звертався до тодішніх московських єпископів на Україні за допомогою, прохаючи висвятити українських єпископів для Української Церкви, в чому московські єпископи в категоричний спосіб відмовили. Після цього Собор ухвалив поставити перших єпископів УАПЦ в спосіб практики перших віків християнства через покладання рук всього пресвітерства. Таким чином був поставлений перший Митрополит відродженої Української Автокефальної Православної Церкви Василь Липківський, який з волі всього Собору одержав титул Митрополита Київського і всієї України.

Визначаючи кандидатури на єпископів УАПЦ, Перший Всеукраїнський Православний Собор давав перевагу особам з богословською освітою  і тим, які вже мали духовний сан. Але для всіх за загальний критерій правила бездоганна моральна й корисно-суспільна вартість кандидата. Були це люди насамперед глибоко релігійні й національно свідомі. Здійснення релігійних і національних ідеалів вони вбачали в релігійно-моральному піднесенні свого народу, протиставляючи марксистській ідеології і комуністичній моралі науку і мораль християнську.

За два роки після Першого Всеукраїнського Собору Українська Церква досягла великого розвитку. Тоді вже налічувалось 26 єпископів, понад 2500 священиків та понад 2000 українських парафій.

Всеукраїнська Православна Церковна Рада (1924 − 1925 рр.)
Вгорі: професор Володимир Чехівський (зліва), протоієрей Михайло Мороз (справа).
Верхній ряд (зліва направо): Терещенко, протоієрей Є. Кавушинський, протоієрей Микола Хомічевський, протодиякон Василь Потієнко, Порфирій Гордовський, Антипчук, Марія Свідерська.
Нижній ряд (зліва направо): В. Вовкушівський, архієпископ Нестор Шараївський, Митрополит Василь Липківський, архієпископ Олександр Ярещенко, протоієрей Дмитро Ходзицький.

Життя Української Православної Церкви розпочалося й переводилося під нелюдським тиском безбожно-комуністичної влади на Україні. Ліквідація релігії була основним завданням цієї влади. Для цього було організовано при Чрезвичайній Комісії “Ліквідком” (“Ліквідаційний комітет”. − М. О.). В перші роки революції ЧК знищила до 1000 священиків та кілька десятків єпископів, а “Ліквідком” конфіскував манастирські й церковні маєтки, позачиняв манастирі, а деякі (як Соловецький) перетворив на концентраки (концтабори. − М. О.). На основі закону про відокремлення Церкви від держави і школи від Церкви було закрито духовні школи, в урядовий спосіб ограбовано церковні скарби, зруйновані пам’ятники Християнської культури, знищено богословські бібліотеки та розстріляно й заслано те духовенство, яке виступило в захист святинь і не допускало до їх зневаги та пограбування.

Духовенство було позбавлено горожанських прав, діти духовенства не мали права вчитися в совєтських школах. Кожен єпископ, священик, дяк, диригент вважалися ворогами народу, одержували “Картку службовця релігійного культу”. Їм не дозволялося купувати в державних склепах і коопераціях речей, необхідних для життя. Службовець релігійного культу не користувався правом державного захисту. Пошта одержувала урядову заборону пересилати релігійну літературу.

Владою було організовано прилюдні антирелігійні диспути. Але на них переможцями все ж таки було переважно духовенство і ті професори, які виступали в захист релігії, після чого ці переможці нищились фізично ГПУ-НКВД. Антирелігійні карнавали, бесіди, лекції, школа, комсомол, партія, уряд − це все було спрямовано на викорчування духа релігії й віри в Бога. В роках 1926 − 1931 десятки тисяч української інтелігенції, духовенства, робітників та селян пішли під розстріл, на заслання й катування за виявлення своїх релігійних переконань або лише через те, що впадало підозріння на людину в таких переконаннях.

В 1932 − 1933 роках на Україні був штучно утворений голод, який знищив одну п’яту частину сорокаміліонового населення України.

Релігійне життя було утиснуто до краю. Застрашені люди не появлялися в Церкві або заходили крадькома. Священик був ізольований від населення. З ним вірні боялися зустрітись, тим більше говорити.

Роки 1934 − 1936 − то були роки остаточного знищення видимих ознак релігійного життя на Україні. Тоді було переведено масову руйнацію храмів. Над духовенством і вірними переводились останні фабриковані урядом судові процеси.

Остання Рада Парафій УАПЦ в Харкові в 1934 році
Сидять (зліва направо): протодиякон Микола Яровий, Іван Гіньківський (голова Ради), архієпископ Іван Павловський, священик Дмитро Воробинський.
Стоять (зліва направо): іподиякон Петик, невідомий, Дарія Степаненко, Микита Лапа, протоієрей Микита Кохно, невідомий.

З духовенства і вірних УАПЦ було знищено понад 30 єпископів, понад 2000 священиків та велику силу вірних. Лише нечисленні одиниці священиків повернулися на Україну перед Другою Світовою Війною. А в час війни вони знову зорганізували й відновили життя УАПЦ.

Одиниці священиків замученої Української Церкви в роки 2-ої Світової Війни дісталися як емігранти на Захід. Тепер вони стверджують своїми свідченнями правду про той страшний комуністичний меч, який висів над ними, а незчисленним жертвам стяв голови й передчасно положив їх у могилу.

На Рідних Землях України немає тепер Української Церкви. Мовчить скорботна українська душа та зо страхом Божим і вірою жде, коли воскресне вона, замучена на Голготі московського комунізму за святий великий порив відродити Христову церкву на Українській Землі“.

*   *   *

Цю книжку було видано через три роки після смерті радянського тирана Йосипа Сталіна. Важко навіть уявити, щоб хтось написав або читав таке в той час на українських теренах. До того ж у книжці подано списки знищених радянською владою церковнослужителів УАПЦ різних рангів, а також знищених в Україні церков. Так, лише в Києві було знищено радянською владою Миколаївський собор (збудовано в 1690 − 1693 рр., зруйновано в 1934 р.), Монастирську Трапезну церкву, Успенську церкву Києво-Печерської Лаври ХІ ст. (знищено 1941 р.),  Михайлівський Золотоверхий монастир ХІІ ст. (зруйновано в 1934 р.), Трьохсвятительську церкву ХІІ ст., Успенський собор ХІІ ст. на Подолі, Братський монастир на Подолі 1695 року (Богоявленський собор), дзвіницю Братського монастиря 1756 року, Миколаївський Слупський монастир, Іллінську церкву, Церкву Святих Петра і Павла, дзвіницю Кирилівського монастиря ХІІ ст., церкву Миколи Доброго, церкву Різдва Христового, Ольгинську церкву (на жаль, усі чомусь так пишуть і назву церкви, й назву вулиці в Києві, хоча українською мовою правильно треба писати Ольжинську, адже в українських присвійних прикметниках Ольжин чоловік, Ольжина книжка, Ольжине життя, Ольжині родичі відбувається чергування г − ж, на відміну від російських Ольгин муж, Ольгина книжка, Ольгино пальто, Ольгины родственники. − М. О.), дерев’яну церкву, перевезену до Києва після Першої Світової війни з Галичини. Частину церков було перетворено в антирелігійні музеї, наприклад, Софійський собор ХІ ст., кафедру УАПЦ; Києво-Печерську лавру. Також у Києві було зруйновано цвинтарі: на Аскольдовій могилі, Щекавицький, цвинтар Флорівського монастиря, Кирилівський, Військовий та Звіринецький цвинтарі, Кладовищенську церкву часів Єлизавети. Таке саме діялося по всіх регіонах України.

Радянська влада, обізвавши церкву опіумом для народу, в ході антирелігійної боротьби нещадно грабувала церкви. Так, газета “Червона правда”, ч. 94 1922 року, писала: “На 12 квітня здано в Губерніяльний Фінансовий Відділ в Харкові 21 пуд 1 фунт 58 золотників срібних виробів, 1 фунт 2 золотники 66 долей золотих виробів. Крім того, в Катедральному соборі намічено до вилучення срібний дзвін вагою 18 пудів.

У Києві комісія по вилученню почала працю другого квітня і сподівається закінчити її 20 квітня. Почали вилучати з Києво-Печерської лаври та Софійського собору. Наслідки вилучення: 1 пуд 19 фунтів золота, 533 карати брильянтів, 231 пуд срібла, усе в виробах”.

Таке діялося по всій Україні. “В Миколаєві розстріляно священика Павленка і селян Біляна, Диненка та Клименка й Забирака за те, що спротивлялися большевикам, коли ці хотіли забрати із дзвіниці церковні дзвони” (“Діло” від 24 січня 1930 року).

У списках розстріляних священиків УАПЦ (далеко не повних) я не знайшла жодного з Броварської землі (включно з селами нинішнього Броварського району). Звертаюся до читачів із проханням: якщо хтось має репресованих родичів, які були священиками УАПЦ на території нинішнього Броварського району, або знає таких людей якимись іншими шляхами, прошу звернутися до мене, адже це питання зовсім не досліджене. Буду неймовірно вдячна. Мій телефон є в редакції видання.

*   *   *

Процес відновлення автокефалії Української Православної Церкви в умовах незалежності України (після 1991 року) найбільш потужно пов’язаний із іменем Патріарха донедавна опальної Української Православної Церкви Київського патріархату Філарета, підданого лютій анафемі з боку московської церкви. З тягарем цієї анафеми він жив понад 20 років. Новітня історія Автокефальної Церкви України творилася вже на наших очах. Як відомо, рішенням Вселенського Православного Патріарха Варфоломія анафему, накладену на Патріарха Філарета та очільника Української Автокефальної церкви Макарія, визнано недійсною.

Президент України Петро Порошенко гідно оцінив духовний подвиг Патріарха Філарета, нагородивши його найвищою нагородою нашої держави − званням Героя України. Справа, на яку покладено три десятиліття життя Патріарха, нарешті увінчалася успіхом. Обрано послідовника Патріарха Філарета − Блаженнійшого Митрополита Епіфанія, якому належить очолити розбудову нашої церкви, аби вона віками сяяла у світовому сузір’ї незалежних православних церков.

Поділитись

Про Автора