Авторка – броварська краєзнавиця і мовознавиця, дисидентка Марія Овдієнко

Редакція сайту може не поділяти погляди авторів та не несе відповідальності за інформацію, опубліковану в розділі «Блоги». Відповідальність за зміст, достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори текстів, розміщених у розділі «Блоги».

Янголи сповістили про знакове для Української держави та для кожного вірянина Православної Церкви України пресвітле свято Різдва Христового. Адже цьогорічний Святвечір осяяний благодатним світлом не лише народження Ісуса Христа, а й одержання в переддень Різдва Митрополитом Київським і всієї України Блаженнійшим Епіфанієм із рук Вселенського Патріарха Православної Церкви Варфоломія Томосу − патріаршої грамоти про надання нашій Православній Церкві автокефалії, тобто незалежності. За історичним значенням цю подію можна прирівняти до здобуття Україною незалежності, проте тепер ідеться про незалежність не територіальну, а духовну. Дяка Богові за цю благодать.

Моя душа, суголосна з душами мільйонів українців, наповнилася високою духовною благодаттю, бо одержання Томосу повернуло українському народові Автокефальну Церкву України, знищену радянською владою. Її здобували наші предки, зокрема князі Аскольд і Дір, княгиня Ольга, князь Володимир, відновив у 1918 році Гетьман України Павло Скоропадський, а після антигетьманського перевороту і встановлення влади Директорії на чолі з Симоном Петлюрою 1 січня 1919 року було прийнято “Закон про верховне управління Української Православної Автокефальної Синодальної Церкви”.

Дякуймо за Томос Патріархові Філаретові та Президентові Петру Порошенку. Відзначмо гідну людську й громадянську позицію Патріарха Філарета й Президента України Віктора Ющенка, які  задля великої загальнонаціональної справи переступили через особисті амбіції. Проте, люби, Боже, правду, спостережімо й духовні лінощі та зневагу до цієї історичної події Леоніда Кравчука й Леоніда Кучми. Їх не було навіть у Софії Київській на службі Божій з нагоди одержання Томосу. Дякуймо Вселенському Патріархові Варфоломію за волю побороти спротив одвічного нашого злодійкуватого сусіда, який віками крав нашу землю, наші таланти, нашу історію. Тепер, нарешті, історична справедливість торжествує!

Недарма задовго до 988 року, до запровадження в Києві християнства, Апостол Андрій Первозванний проповідував християнську віру саме на берегах Дніпра, а не Москви-ріки. (До речі, цікава мовна заувага. Професор Дмитро Степовик вважає, що українською мовою слід писати Андрій Першопокликаний. Я сприймаю цю ідею, оскільки по-нашому званим може бути, наприклад, обід. Тут же йдеться про Божу покликаність, спорідненість із Божим та історичним покликом, філософським терміном виклик).

Славімо Бога, який благословив це торжество духу українського народу. Не сподіваймося почивати на лаврах. Попереду важка щоденна праця, яка потребує нашого інтелекту, великих духовних і фізичних зусиль. Її плоди пожинатимуть наші нащадки. 

Перебираючи в пам’яті віхи на шляху України до Автокефальної Церкви, перешкоди й здобутки, хочу поділитися з читачами фактами на цьому шляху, про які знають одиниці. Одержання Томосу наближалося і працею людей, які живуть і працюють на Броварській землі.

Тепер уже далекого 2004 року моя подруга, одеситка Галина Могильницька, звернулася до мене з проханням видати її нещодавно написану книжку про справжню історію православної церкви в Україні “Літос, або Камінь із пращі правди на розбиття митрополичого блудословія”. Галина Анатоліївна Могильницька − дисидентка, поетеса, прозаїк, освітянка, тепер заслужений працівник освіти України, викладач Одеської академії перепідготовки вчителів. З дитинства була віруючою і цікавилася церковними проблемами.

Галина Могильницька в Чигирині

Одеські видавництва не взялися за видання книжки, мотивуючи свою відмову тим, що за неї їх зітруть із лиця землі.

У той час книговидання було важкою справою. Ціни змінювалися дуже швидко, їх неможливо було наздогнати. Прочитавши надіслану Галиною книжку, я зрозуміла, що її дуже потребує український читач, який зовсім не знає істинної історії своєї церкви, оскільки за таке писання в радянські часи шлях був один − до в’язниці. Та й джерела інформації були закриті від нас радянською залізною завісою.

Ще в 1997 році, коли Леонід Кучма казав: “Покажіть мені українську ідею, і я буду її втілювати”, я зареєструвала громадську організацію Броварський міськрайонний культурно-просвітницький центр “Українська ідея”, що має й видавничі права. Я знала, що таке українська ідея, і було боляче, що Президент не має уявлення про головну ідею очолюваної ним держави. І я почала втілення в життя української ідеї.  Одним із цих втілень було видання книжок з історії української церкви.

Отож я приступила до редагування книжки Могильницької. На моє прохання комп’ютерну верстку здійснив Микола Семиног, із яким ми були друзями й однодумцями. Доки тривала підготовча робота, ціни підскочили практично вдвічі. Надісланих Г. Могильницькою грошей, назбираних із її викладацької зарплати, було мало, просити не було в кого, отож я доклала до необхідної суми своїми грішми й видрукувала її накладом 1000 примірників у приватній друкарні Валентини Кравчук, яка спершу орендувала приміщення на лівому березі Дніпра в Києві, а потім перебралася в Княжичі. Книжка розійшлася по Україні блискавично. Спраглі люди просили ще.

У грудні 2005 року до мене потелефонував Олександр Полець із Міннеаполіса (США, штат Міннесота). У вихідних даних книжки було зазначено мій телефон, чим він скористався. Пан Олександр подякував за книжку й запитав, чи погодилася б я видавати наступні наклади цієї книжки, з огляду на велику потребу її в Україні, та чи не буде проти автор. Ми домовилися про зустріч, і він тоді ж, у грудні 2005 року, прилетів зі США до Києва. Я попередньо переговорила з Галиною. Ми зустрілися з паном Олександром у Києві, він поїхав до Одеси й поспілкувався з Галиною Могильницькою. Так почалася наша співпраця.

Олександр Полець, Галина Могильницька та Марія Овдієнко біля дуба Максима Залізняка на Черкащині

Олександр Полець за фахом інженер шляхів сполучення, за національністю українець, за вірою − православний, очільник громади Української Православної Церкви Київського патріархату в Міннеаполісі, керівник Асоціації українських інженерів шляхів сполучення у США. Але найголовніша його характеристика − палкий патріот України, усі зусилля якого спрямовані на розвиток своєї історичної батьківщини.

Президентом на той час уже був Віктор Ющенко, і велася мова про утворення в Україні Єдиної Помісної Православної Церкви, але православні віряни нічого не знали про її справжню історію. Прагнучи допомогти українцям здобути духовну незалежність від Москви, українці Міннеаполісу створили громадську організацію Рух за єдину помісну українську православну церкву, керівником якого було обрано Олександра Польця. Він думав над тим, що треба комусь замовити, аби написали книжку з історії української церкви, і починати просвітницьку роботу на своїй історичній батьківщині. За цими роздумами його застала книжка “Літос”, передана кимось із тамтешніх українців, яка через кілька рук знайомих із України потрапила до США. Він зрадів: не треба було тратити час − книжка вже була написана.

Пан Олександр повертався з Києва до Америки окрилений. Українська ідея звела докупи трьох людей із різних кінців України та світу, які прагнули допомогти українцям вивільнитися з підмосковського духовного рабства. Він збирав у США (тамтешні українці кажуть ЗСА − З’єднані Стейти Америки)  гроші, які жертвували українці на це видання: 5, 10, 50 доларів − хто скільки міг. Олександр Полець, людина совісна й ретельна, звітував жертводавцям, на що витрачено кожен їхній цент. Наші діаспоряни, які знали мене, підтвердили панові Олександрові, що я не краду, тому зі мною можна мати справу. На той час діаспора вже знала, що в Україні вміють красти гроші.

Олександр Полець та Марія Овдієнко. Одна із зустрічей у Києві

Ми намріяли видати й розповсюдити по Україні 500 тисяч примірників. Це, звісно, здавалося фантастикою. Але потреба просвітницької роботи була надзвичайною. Євген Сверстюк, із яким я поділилася планами, здивувався й пожартував: “Якщо видасте загальний наклад 100 тисяч примірників, заробите прижиттєві пам’ятники”.

Наприкінці березня 2006 року мені зробили операцію в онкоінституті в Києві, і я проходила там опромінення та хіміотерапію. У таких умовах готувався перший більший наклад “Літоса” Галини Могильницької. Мені допомагали син Роман Обухів (тепер Обух), директор друкарні Валентина Кравчук, її син Павло. У травні 2006 року пан Олександр застав мене в лікарні, однак наклад 12 тисяч примірників уже додруковували.

Але надрукувати − то лише частина справи. Книжки ще мали потрапити до рук читачів, причому без жодної копійки плати. І, звісно ж, потрапили: автобусами, вантажівками, легковиками, поїздами…

Так ми й працювали далі. Проте Галина Могильницька продовжила тему історії православної церкви в Україні другою книжкою “Хроніка великого ошуканства”, грошей на яку не було. Я добилася до Патріарха Філарета, зустрілася з ним, розповіла про нашу працю й попросила допомоги. Прочитавши першу і другу книжки, він запитав мене, чи розумію я, яку неоціненну допомогу ми надаємо Українській Православній Церкві Київського патріархату в її прагненні до автокефалії Українського Православ’я. Я відповіла, що розумію дуже добре, інакше не витрачала б на це стільки часу, зусиль і здоров’я. Патріарх благословив цю роботу й погодився допомогти. Так в “Українській ідеї” в Броварях було видано другу книжку Галини Могильницької накладом 5 тисяч примірників, із яких, за домовленістю з Патріархом Філаретом, 4 тисячі я віддала Київському патріархатові для роздачі вірним цієї церкви, а одну тисячу ми з Могильницькою роздали людям по всій Україні. До того ж я завезла до Київського патріархату 5 тисяч примірників “Літоса”.

Потім була третя книжка Г. Могильницької “Міфотворчість як обґрунтування історичного мародерства”. Останню, четверту, книжку Галини Могильницької “Учителі брехні під маскою “захисників православ’я” накладом 25 тисяч примірників було видано в “Українській ідеї” й розповсюджено у 2016 році.

За моїми підрахунками, загалом ми видали 375 тисяч примірників, не взявши з читачів за жоден із цих примірників жодної копійки. Усі книжки редагувала й здійснювала видавничу роботу я, а верстав Микола Семиног, на жаль, уже покійний. Друкувала наклад у своїй приватній друкарні Валентина Кравчук. У Г. Могильницької були також окремі статті і брошури на цю тему, які вона видавала в інших видавництвах в Одесі невеликими накладами. До того ж Олександр Полець видав в Америці книжку Г. Могильницької “Літос, або Камінь із пращі правди на розбиття митрополичого блудословія” англійською мовою і розіслав її керівництву всіх церков світу, в тому числі й Вселенському Патріарху Варфоломію та Папі Римському.

Люди з регіонів України зверталися з проханням дати дозвіл на передрук книжки в областях. Я охоче погоджувалася, ставлячи єдину умову: це просвітницька книжка, тому її слід роздавати безплатно. На обкладинці ми часом подавали написи на зразок: “Прочитав − передай іншому”. Ці книжки розповсюджували і в Криму, зокрема, в середовищі моряків цю роботу вела Лідія Мадуян. Дуже активно на цій ниві працювала Віра Лісова, дисидентка, дружина дисидента Василя Лісового, сотні інших знайомих і незнайомих людей. Найактивнішим із-поміж служителів культу в поширенні цих книжок був Митрополит Черкаський Іван УПЦ Київського патріархату.

Цікаво, що до мене тоді часто телефонували священики Московського патріархату, які хотіли мати наші книжки. Це були люди, які підтримували ідею автокефального статусу української церкви, а до Київського патріархату не переходили лише тому, що були затуркані пропагандою московської церкви й боялися “неблагословенності” УПЦ Київського патріархату.

Тоді ми не вживали слова Томос, не знали, що саме так називатиметься документ про духовну незалежність українського народу, не уявляли процедури його отримання, але щоденною працею наближали його. Чесно кажучи, ми навіть не впевнені були, що це станеться за нашого життя, але розуміли важливість своєї добровільної праці, вважали її своїм громадянським і національним обов’язком.

Щоправда, під час однієї зустрічі з Патріархом Філаретом він сказав нам, що в питанні автокефалії Православної Церкви в Україні вони дійшли згоди з Митрополитом УПЦ Московського патріархату Володимиром. Але тоді справа не увінчалася успіхом.

Намагаючись підштовхнути Віктора Ющенка до активніших дій у цьому напрямку, після одного з мистецьких вечорів я попросила дружину Президента України Катерину Ющенко, материнська лінія якої також іде з Броварської землі (з Літок), передати Президентові “Літос” і простежити, аби він прочитав цю книжку. Не знаю, чи він прочитав її, але через три місяці брат Президента Петро Ющенко провів у Києві всеукраїнську конференцію з питання створення в Україні Єдиної Помісної Української Православної Церкви. Я завезла туди кілька тисяч примірників книжок, роздала їх, а потім розсилала в різні куточки України за адресами людей, які їх потребували для просвітницької роботи. Ми з Галиною Могильницькою також брали участь у цій конференції, виступали на ній.

Але з відомих тепер причин духовна автокефалія українців не збулася за президентства Віктора Ющенка, а за Януковича про це не могло бути й мови. Усі знають, яку обструкцію влада регіоналів організувала Митрополитові Володимиру УПЦ Московського патріархату, чим наблизила його кончину.

Та ми продовжували свою роботу, тихо, спокійно, потужно. Колись літературознавці будуть досліджувати українську полемічну літературу ХХІ ст., з-поміж якої, я переконана, логікою, аргументованістю, використанням наукових джерел, українською патріотичною позицією, фантастичною тиражністю виділятимуться книжки одеситки Галини Могильницької, ініційовані до видання українцем з Америки Олександром Польцем, підготовлені до друку й видані в “Українській ідеї” в Броварях Марією Овдієнко, зверстані Миколою Семиногом спершу в Броварях, а згодом у Димерці, надруковані Валентиною Кравчук у Княжичах. Ось так Броварська земля долучилася до просвітницької роботи, спрямованої на здобуття православною церквою в Україні автокефального статусу, на одержання Томосу.

6 січня 2019 року, вітаючи одне одного з одержанням Томосу по телефону, ми з паном Олександром Польцем прикинули, що разом із Патріархом Філаретом ми видали значно більше книжок, ніж колись планованих 500 тисяч примірників. Скільки мізків вони змусили думати! Безперечно, наш внесок у наближення одержання Томосу відіграв свою роль. Отже, мрії, підкріплені працею, збулися.

P. S. Уважно дивлюся телепередачі на тему автокефалії Православної Церкви України, не забуваю й про ватні телеканали, бачу чорну слину на екрані, розбризкувану примітивними доморощеними “експертами”. Бачу, як усе неукраїнське в Україні (відкрито антиукраїнське чи те, що маскується під українське) засичало й кинулося в наступ проти нас усіх, проти Томосу, підштовхуючи то до тимошенківського хіхікання, то до зеленківських смішок. Нехай сміються на кутні. А ми не даймося себе зневажити, обдурити й розтоптати. Будьмо мудрими й мужніми. Стіймо. Відступати нікуди. Може, більше, ніж будь-коли. За нами Україна.

Поділитись

Про Автора