Майже п’ять років тому Юлія Толопа (відома за позивним “Валькірія”) приїхала з Росії, аби взяти участь у Революції гідності. Коли почалася військова агресія на Сході, вісімнадцятирічна дівчина приєдналася до лав “Айдару”, потім — “Донбас-Україна” і 16-й батальйон 58-ї бригади. Але з 2015 року, окрім війни із сепаратистами, Юлія веде окрему боротьбу з системою українського законодавства. Третій рік дівчині відмовляють у громадянстві, причина — відсутність довідки про несудимість, яку Юлія Толопа просто не може отримати.

“Усе, що я чую у міграційній службі: “Принеси довідку про несудимість”, але всі розуміють, що це просто нереально, — розповідає Юлія. — Після того, як я поїхала воювати на Схід, там (у Росії, — прим. Ред.) на мене завели три чи п’ять кримінальні справ. Це зрада батьківщині, найманство, вербування людей і ще щось. Є два шляхи, як я можу отримати цю довідку: або я їду в Росію, пишу там заяву в поліцію, на що вони мене затримують; або ж іду в консульство”. Саме до консульства РФ Юлія звернулася майже два місяці тому, аби отримати довідку про несудимість, після третьої відмови міграційної служби. Однак спочатку дівчині мають відновити російський паспорт (попередній згорів при виконанні завдання). Напередодні візиту до консульства Толопа попросила про підтримку та супровід, оскільки боялася, що там її можуть затримати. “На початку лютого моя довідка має бути готова, однак якщо я приходжу в консульство, і в них лежить документ, у якому написано, що на мене дійсно заведено кримінальні справи, то мене на місці ж можуть затримати й депортувати в Рашку. І арешт — це найкраще, що зі мною можуть зробити. Я там відсиджу, а за кілька місяців загадково покінчу життя самогубством”, — непокоїться Толопа.

Вона також розповідає, що їй часто пишуть невідомі з російських номерів, запитують, чи можливо потрапити до лав української армії. “Таким чином російські спецслужби намагаються довести, що я вербую людей”, — вважає дівчина.

Юлія розповідає: урятувати ситуацію, схоже, здатен лише сам Президент. “Остання людина, яка за мене “вчепилася” й обіцяла допомогти була Ірина Геращенко, іще до того, як стала заступником голови Верховної Ради. Після її призначення вона сказала, що не зможе допомогти. Але це людина, яка “вхожа” до Президента”, — зазначає Толопа. Окрім цього, за словами Юлії, іще кілька депутатів подавали особисті звернення щодо її справи, — безрезультатно. “Мені телефонують помічники депутатів, пропонують допомогу, кажуть: “А чому ж ти відразу до мене не прийшла, я б усе вирішив!”, — і в результаті — нічого”. Одним із таких “благодійників” виявився і народний депутат Олег Ляшко. 2014 він засвітив її на камеру, пообіцявши особисто зайнятись отриманням громадянства. Із останнім, як видно, не вийшло, натомість через те відео на російському каналі “НТВ” вийшов сюжет про Юлію-ворога Росії.

Майже три роки дівчина веде безрезультатне листування з Адміністрацією Президента, де її постійно направляють до міграційної служби. Остання, як уже зазначалося, вимагає очевидно нереального — довідку про несудимість.

Наразі все, що отримала Юлія від держави, за яку ризикувала власним життя, — статус особи, що потребує додаткового захисту. Таке “визнання” дозволяє дівчині перебувати на території України до 2020, потім статус можна отримати знову. У відповідь на пост Юлії МВС України зазначило: “Інформація про те, що міграційна служба нібито вимагає повернення Юлії Толопи до країни громадянської належності, у тому числі для оформлення документів, необхідних для подання заяви на прийняття до громадянства України, не відповідає дійсності. Відповідно до законодавства України, особа, яку визнано такою, що потребує додаткового захисту, вважається такою, яка безстроково на законних підставах перебуває на території України”.

Однак для Толопи, котра була штурмовиком, командиркою БМП, звільняла Луганщину, займалась аеророзвідкою, отримала численні поранення та контузії,  українське громадянство — дещо більше, аніж проста формальність. “Я вважаю, що за два роки боїв на передовій заслуговую бути громадянкою України. У мене тут народилася донька, вона — українка, своє життя я пов’язую з цією країною й хочу мати відповідний статус”, —  каже Юлія. У грудні 2016 вона дала присягу на вірність українському народові, чим укотре підтвердила відданість країні, громадянство якої не може отримати.

Приїхати до України під час Революції гідності дівчину мотивувало власне почуття справедливості. “Російське телебачення показувало дуже страшні картини. Я завжди була людиною совісті й не могла повірити, що тут таке відбувається. От і поїхала переконатися на власні очі. А коли почалася агресія на Сході, не витримала й застрибнула в третій чи якийсь автобус “Айдару” і поїхала туди”. У свої 18 дівчина відправилася на Схід разом із добровольчим батальйоном “Айдар”. За спиною у неї були лише навички, отримані в патріотичних та спортивних секціях (Юлія також майстер спорту з рукопашного бою). Каже, усьому вчилася вже там, на практиці: “Я знала, як збирати і розбирати автомат. Усе інше вивчала вже на практиці. Пішли на завдання, підгледіла, хто і що робить, — так і навчилася”.

Попри свій юний вік Толопу в “Айдарі” відразу сприйняли серйозно. “Усе залежить від того, як себе поставиш. Якщо ти ойкати, бо зламала палець, чи бронік тобі заважкий, —  навіщо взагалі на фронт іти?”, — вважає дівчина. На запитання, чи не було їй страшно, Юлія відповідає: “У мене був єдиний страх — побачити побратима, який помирає. Мені ніколи не було страшно за себе, завжди боялася за хлопців, які воювали зі мною. Часто думала, що як зустріну когось знайомого з того боку. Якщо б він був зі зброєю, вистрілила б”. Із “Айдаром” Толопа провела майже 11 місяців, однак там її, як і багатьох інших, просто не зареєстрували, тому відповідно до контракту в АТО Юлія пробула вісім місяців (у складі “Донбас-Україна” та 58-ї бригади, останній контракт дівчини закінчився в листопаді 2017).

За словами Юлії, в одній зі служб, до яких зверталася, якось обмовились, що громадянство Толопі не хочуть давати через світлину кількарічної давнини з жестом, що нагадує нацистське вітання. “Я в це не вірю. Це не причина для відмови. Я — язичниця, для мене цей жест взагалі означає привітання сонцю”, — каже дівчина. Після трьох років безрезультатної боротьби бійчиня підозрює, що навіть якщо отримає довідку про несудимість, міграційна служба все одно знайде привід відмовити: “Якщо подивитися на те, скільки добровольців із Грузії, Росії й інших країн, які воювали за Україну, отримали громадянство, вийде не більше кількох десятків. Мені здається, що є десь негласна заборона давати громадянство добровольцям”.

Юлія зізнається: часом втрачає надію й сили рухатися далі. “Якби ж мені принаймні пояснили, хай неофіційно, але особисто сказали, звідки такий супротив моєму громадянству, я б, може, і заспокоїлася. Але для цього, мабуть, потрібно зустрітися з Президентом особисто. Інколи мені просто хочеться поїхати в якесь глухе село, де ніхто мене не знатиме, і жити там. Мені, якщо чесно, було значно простіше на фронті. Я знала, що роблю і для чого. А тепер повинна бігати до різних дядь і тьоть і вимолювати в них допомогу”, — каже бійчиня.

Ані мати, ані інші члени родини дівчину не підтримують. Юлія розповідає: “У мене ж дядько ФСБ-шник. Із мамою говоримо, але рідко і так “привіт-бувай”. Вона мене постійно переконує, що я все вигадала, що мене ніхто не шукає. Я тоді їй кажу: “То приїжджай до мене, дорогу оплачу”, а вона: “Юлічка, ну а як же я потім назад повернуся?” Отак от і нормально все, значить, і ніхто мене не шукає”.

Толопа також розповідає: якщо вдасться отримати громадянство, візьметься за допомогу іншим. “Я би хотіла створити центр юридичної допомоги для таких же, як я. Для іноземців, які добровільно пішли захищати Україну, і тепер хочуть стати її громадянами”, — наостанок ділиться планами Юлія.

Світлини з Facebook сторінки Юлії Толопи

Поділитись

Про Автора

Дарина Мізіна