Турчін Артем Олександрович, 25.10.1983 р. – 24.10.2023 р.
Артем Олександрович народився 25 жовтня 1983 року в Краматорську, де проживав до початку повномасштабного вторгнення. Був єдиною дитиною в сім’ї. Навчався у ЗОШ №12 і ЗОШ №5, закінчив дев’ять класів і вступив до Вищого професійного училища (ВПУ) №123 за спеціальністю «електромонтер». Після закінчення училища чоловік пішов до армії й служив у Бахмуті, пише «Східний варіант».
Після армії працював у Запоріжжі, де зустрів свою майбутню дружину Марину. Згодом подружжя переїхало до Краматорська. У 2007 році вони одружилися, а в 2009 році народився син.
« У 2009 році у нас народився синочок, якого він дуже чекав. Неймовірно його любив. На початку війни у 2014 році ми виїжджали з Донецької області, проте повернулися. Артем сказав, що він більше не покине рідної землі, допоки не здолає усіх ворогів. І буде захищати Україну до останнього подиху…», – поділилася спогадами дружина захисника, пише видання.
У 2018 році Артем Олександрович приєднався до лав новоствореної патрульної поліції. Спочатку служив у Києві, а після народження другої дитини – перевівся до патрульної поліції Краматорська та Слов’янська.
«Він дуже хотів донечку. Завжди називав її принцесою. Я його питала, чому ти її так балуєш, а він: «Тому, що, вона принцеса!»», – пригадала дружина захисника.
У 2020 році почав службу в прикордонній службі.
«Він сказав, що наші вороги не збираються покидати Донецьку та Луганську області, й із цим потрібно щось робити. Тому пішов в прикордонну службу Краматорська. Він дуже часто виїжджав на бойові завдання: місяць був на службі, а місяць із нами», – згадує Марина.
На початку повномасштабного вторгнення Артем Олександрович продовжував служити інспектором прикордонної служби 2 категорії – кулеметник відділення інспекторів прикордонної служби.
«За тиждень до повномасштабного вторгнення, мого чоловіка та його побратимів викликали до підрозділів, та сказали на ніч теж залишатися. А я була сама в приватному будинку з дітьми. Наразі нашій донці 7 років, а сину 14 років. Чоловіка відпускали тільки на декілька годин, щоб прийняти душ та з нами побачитись. 24 лютого о 5 ранку ми почули вибухи, я зателефонувала чоловіку, він сказав збирати речі та виїжджати з Донецької області. А у доньки тоді була висока температура, вона захворіла на COVID-19. Я дітей спустила до льоху й просила почекати поки я зберу речі. Ніколи не забуду перелякані очі сина, він не розумів, що відбувається», – пригадала Марина.
Вона пригадала, як із дітьми виїхала в найближче село. Там Марина орендувала приватний будинок, щоб Артем міг приїжджати до родини. Так вони прожили півтора місяця. Проте захисника почали відправляти в інші області на бойові завдання. Служив у Святогірську, Чернігові, Чернівцях, Сумах, Чорнобилі. У жовтні 2023 року його підрозділ перевели на Донеччину – під Бахмут.
«Він кожного разу, приходячи до нас, прощався. Не знав, чи зможе ще раз побачити мене та дітей. Вмовляв нас виїхати на західну частину України. І ми погодилися. Проте згодом мене викликали на роботу, працюю в гуманітарному розмінуванні, й ми з дітьми опинилися в Київській області. Чоловік не розумів, навіщо було їхати, але я хотіла бути корисною та допомагати країні. Артем іноді приїжджав до нас, але за 1,5 року це було 4 чи 5 разів. Останній раз він був у нас 20 вересня 2023 року, а 24 жовтня Артем загинув…» – поділилася жінка.
Чоловік загинув за день до свого 40-річчя під час російського артобстрілу поблизу н.п.Курдюмівка Бахмутського району Донецької області.
«Він казав, що в нього не буде зв’язку 5 днів… Ми домовилися зідзвонитися та привітати його з днем народження після того, як поновиться зв’язок. Проте Артем загинув 24 жовтня 2023 року на Донеччині під Курдюмівкою. Єдине, що я знаю про його загибель, що це був артилерійський обстріл і наші хлопці навіть нічого не зрозуміли. Через важкі бої, його тіло не могли забрати звідти декілька днів. Проте все ж вдалося і його повезли у Дніпро на експертизу, а потім додому у Краматорськ. Нам допомогла прикордонна служба взяти квитки до Краматорська і ми почали займатися процесом поховання. Артема поховали на 8 день після загибелі», – пригадала дружина Захисника.
Марина пригадала, що Артем ніколи не жалівся та завжди був готовий допомогти:
«Як сказали мої рідні, війна забирає найкращих. Коли Артем приїздив до родичів у Краматорськ, його питали, чи важко йому, а він відповідав, що все добре. Завжди віддавав все, що мав та казав, що йому нічого непотрібно, тільки перемога України та мир. Добрий та чуйний, його завжди поважали. Був єдиною дитиною в сім’ї, батько Артема помер і зараз його мама тримається тільки за своїх внуків», – розповідає дружина Артема Олександровича.
У полеглого Захисника залишились дружина, син і донька, яка саме того року пішла до першого класу.
За проявлену мужність та героїзм, Артема Олександровича посмертно нагороджено:
- орденом «За мужність» ІІІ ступеня (Указ Президента України від 30.12.2023 № 870),
- відзнакою Президента України «За оборону України».
Царство Небесне і вічний спокій загиблому Захиснику, щирі співчуття рідним і близьким.
Інформація уточнюється та оновлюється…
Фото – «Східний варіант» із посиланням на Марину Турчіну
