Журналістика — це робота, що дає можливість приміряти на себе безліч інших професій. Мені вже пощастило довідатися про “життя за лаштунками” водіїв маршруток, побігати зранку, дізнатися, як воно — перемогти в найпопулярнішому співочому конкурсі і навіть побути вчителькою. Цього разу редакційне завдання було ще приємнішим — сходити на танці! (Якщо Вам здалося, що у броварській журналістиці весело, ви не помиляєтеся). Про те, як громадська ініціатива «Танці в Броварах» допомагає містянам і містянкам виходити в оффлайн, я і розповім у цьому матеріалі.

Чи часто ви дозволяєте собі бути вільними? Робити речі, що комусь можуть здатися безглуздими, сміятися голосніше, ніж «прийнято», чи публічно вчитися тому, чого ніколи не знали? Гадаю, більшості це вдається рідко. Щоденні турботи й соціальні «норми» інколи заважають нам чинити так, як би хотілося легкій на підйом частині нашої особистості. Максим Карп’юк, один із ініціаторів «Танців в Броварах» помітив цю тенденцію й вирішив боротися з нею… танцями! «От, наприклад, європейці, вони ж часто танцюють прямо на вулиці. Вони — вільні . Це внутрішня свобода, яка дозволяє їм робити те, чого по-спражньому хочеться», — розповідає Максим. Цього літа він із командою «Я. Громада» вийшли до броварського парку «Перемога» вчитися соціальним танцям (це одна з основних категорій у класифікації танців або танцювальних стилів за їх метою, яка характеризується первинною роллю спілкування та комунікації). Спочатку люди не розуміли, деякі дивилися з осудом, деякі — із зацікавленням і водночас страхом, але ті, хто спробував, мали змогу відчути ту саму «внутрішню свободу».

Із початком осені “Танці в Броварах” перемістилися в ТРЦ «Термінал». Відтепер щонеділі з 17:00 до 19:00 усі охочі можуть приєднатися до групи «диваків і дивачок», що вчаться бачаті, сальсі та іншим стилям біля дитячої зони ТРЦ. В один із таких вечорів на танці завітала і я. Тренери Михайло та Поліна відразу налаштували всіх на веселий лад, хоча сором’язливості на початку уникнути таки не вдалося. Лишень уявіть: недільний вечір, навколо люди, які прийшли на сеанс кіно, поїсти чи на шопінг, а вам доводиться розминатися і вчитися чомусь абсолютно новому у всіх на очах. Утім, сором’язливість проходить уже з першими па. Запальна музика, приємна компанія і легкі розмови сприяють цьому щонайкраще. «Головне — дивитися в очі одне одному. Партнерка має довіритися партнерові й просто рухатися за імпульсами, які він дає», — кажуть мені більш досвідчені танцюристи, із якими вставала в пару. Для мене це було одним із найскладніших завдань. Стояти обличчям до обличчя із незнайомцем і довіритися йому? А як же костюм «кактуса з голками», який одягаю щодня по дорозі на навчання, роботу чи додому?

Уважно повторюємо за Михайлом та Поліною базові па сальси й бачати, закарбовуємо в пам’яті, як роботи поворот і якою ногою — лівою чи таки правою?! — робити перші кроки. А тоді — кружляємо під латиноамериканські мотиви по колу обмінюючись партнерами та партнерками. У цей момент ти забуваєш про інших, що дивляться на тебе. Натомість концентруєшся на своїх почуттях та імпульсах партнерів, а ще трохи згодом — під час самого танцю заводиш приємні розмови.

— А як Ви сюди потрапили? — запитую в Романа, якому вдається терпіти мої не зовсім успішні рухи.

— Дружина привела, — чесно зізнається Роман.

— Гарно танцюєте, ви раніше займалися?

— Це другий раз, — посміхається Роман і дає мені надію, що цьому таки можна навчитися.

У якийсь момент озираюся на решту відвідувачів і відвідувачок ТРЦ, і бачу купу молодих чоловіків, що зосереджено спостерігають за автоматом із боксерською грушею. «Танці — це для дівчаток», — пригадується мені стереотип, що його часто можна почути в нашому суспільстві. Але потім я дивлюся на тренера Михайла, Романа та ще кількох чоловіків, які кружляють у бачаті. «Це внутрішня свобода», — лунають у голові слова Максима Карп’юка. І я виходжу з кола тих, хто танцюють, аби поспілкуватися з тими, хто краєм ока спостерігають.

«Як гадаєте, чоловікам потрібні танці?», — запитую у Владислава й Назара, що сиділи на фудкорті поруч. Виявляється, що Назар навіть професійно займався танцями в підлітковому віці, але потім «інші інтереси з’явилися». Обидва зізнаються: танцюють у нічних клубах. «Там атмосфера — якраз для знайомства з дівчатами», — сміються. Підійшовши до іншої компанії, дізнаюся, що там теж усі — професійні танцівники й танцівниці. Серед них Максим: «Мені завжди подобалося танцювати. Однолітки в підлітковому віці кепкували, мовляв, «Що ти як дівчинка?», але танці — моє захоплення, і я від нього не відмовлюся». Цікавлюся в Максима, що корисного для «середньостатистичного чоловіка» можуть дати заняття танцями. «Це самодисципліна», — відповідає хлопець і додає: «Для тих, кому цікаво, це ще й гарний спосіб познайомитися». Останню причину називає і Михайло, що на волонтерських засадах вчить відвідувачів і відвідувачок «Танців в Броварах». «Це ще і спосіб кинути собі виклик, побачити, на що ти здатний, довести собі, що можеш», — наголошує Михайло.

Максим Карп’юк чесно зізнається: чоловіків їм у компанії не вистачає. «Але ж танці для чоловіка це теж дуже важливо. Жінки вони самі по собі більш вільні, більш відкриті. Чоловіки — зажаті, стримані. Натомість хороша музика, нескладні рухи і приємний час поміж іншими людьми — нагода навчитися внутрішньої свободи», — розповідає активіст. Для Максима Карп’юка «Танці в Броварах» — це більше спроба соціально-психологічного експерименту, мета якого додати яскравості в громадську активність міста, дати людям можливість провести вечір неділі не перед телевізором, а вийти в оффлайн, завести нові знайомства тощо.

Певна річ, я не маю права нікого примушувати, але за власним досвідом скажу: «Танці в Броварах» — це дійсно нагода позбутися свого «костюма» чи «сукні» кактуса з голками, стати відкритішими для світу і нових вражень. А ще — це безкоштовний і один із найприємніших способів додати до життя фізичної активності. То що, потанцюємо, Бровари?

Поділитись

Про Автора

Дарина Мізіна