У журналістику часто йдуть ті, хто не можуть визначитися з професією, адже бути журналістом чи журналісткою означає бути всіма іншими потроху. Минулого тижня мені довелося стати вчителькою. Що з цього вийшло — читайте далі.

Моя мама — вчителька. І цим уже багато сказано. Із самого дитинства я мала доступ за лаштунки цього світу. Знала, як заповнюються журнали, проводяться батьківські збори, святкуються професійні свята тощо. Інколи саме моя рука ставила вам оцінку за чергову самостійну із зарубіжної чи української літератури або мови. Це я могла зайти до учительської без остраху і сміливо вітатися з директоркою. Окрім цього, я могла бачити стоси неперевірених зошитів по всіх кімнатах нашого дому, затерплі від заповнювання журналу руки мами, а також далеко за північ на годиннику, коли і журнал, і зошити були приготовані до наступного дня.

Мені часто кажуть, що я говорю як мама, по-учительськи. Очевидно, уміння писати й говорити — теж від неї. Минулого тижня я наважилася побути нею на повну, заступивши на пост класної керівниці, учительки зарубіжної літератури, української літератури та мови в гімназії імені Степана Олійника. Зазначу відразу, що всі уроки проводилися відповідно до чинної програми і плану уроків. Мені було легко це робити, тому що літературу й мову я знаю на відмінно.

До кінця восьмого класу я сама навчалася в гімназії й назавжди запам’ятала її як найменшу школу Броварів. Утім, за останні 6 років багато чого змінилося, і тепер колишня школа на 500 учнів та учениць вміщає більше тисячі дітей. Це при тому, що додаткових приміщень їй не виділяли. Нові класи зайняли колишні їдальню, актовий зал, учительську. Уроки тепер проходять навіть у кабінеті директорки, починаються о 8:00 і тривають у дві зміни. І це, на жаль, не тому, що гімназія стала надзвичайно популярною, а тому, що за всі ці роки у Броварах не було побудовано жодної школи…

Отже, мій розклад був таким:

  • Понеділок — 6 уроків. 5, 6, 8 класи
  • Вівторок — 7 уроків. 5, 7, 9 класи
  • Середа — 6 уроків. 5, 7, 9 класи
  • Четвер — 6 уроків. 5, 7, 8 класи
  • П’ятниця — 3 уроки. 6, 8 класи

Окрім викладання літератури й мови я також тимчасово виконувала обов’язки класної керівниці 5 класу.

Уникнути помилок своїх же вчителів і вчительок — такою була моя початкова мета. Я занадто добре пам’ятаю свої шкільні роки і ставлення до вчителів/-ьок. Підлітком ти не особливо вмієш володіти власними емоціями, та й ставлення до дорослих зазвичай не надто довірливе. Тому я обрала тактику «стати своєю». Спочатку діти дуже дивувалися, побачивши незнайому людину у класі. Деякі гадали, що я помилилася класом. Почувши ж, що цього тижня саме я заміняю одну з учительок, раділи й відразу налаштовувалися на «гульки». Останнього, утім, їм не варто було очікувати, адже мені було важливо спробувати навчити їх.

Найперші труднощі виникли, коли я спробувала розпочати обговорення. Легкі запитання, аби діти розговорилися й висловили свою думку. Більшість із них набирали води в рот, інші — говорили, але дуже неохоче, іще кілька відразу жартували, а відмінники та відмінниці намагалися знайти підказки в конспектах. Діти бояться/не хочуть висловлювати свою думку, обговорювати щось, дискутувати з іншими. І мені це дуже знайомо. Адже українська система освіти програмує учнівство на споживання інформації та її зазубрювання. Певна річ, у такому випадку учитель/-ка часом можливість (і бажання) упроваджувати інструменти, що розвивали б у дітей уміння дискутувати, аргументувати, думати. Але і їм на заваді стоїть банальна невідповідність кількості годин і матеріалу. Бо коли на вивчення великого роману маєш 2-3 уроки (включно з часом на контроль знань), до дискусій особливо не звернешся.

Іще однією перепоною, яку я помітила, була банальна неуважність. Конспектуючи, діти не звертають увагу, що саме вони записують. Виділити іншим кольором ручки, написати з нового абзацу, оформити як табличку чи список, — більше часу я витрачала на пояснення таких речей, аніж на сам конспект. Окрім того, діти звикають до дуже повільного «розжованого» диктування. Їм складно запам’ятовувати кілька слів наперед і відразу орієнтуватися на тому, про що взагалі пишуть. А коли я запитувала в них щось зі щойно записаного, вони не могли пригадати.

«Навіщо ми взагалі це вчимо?!», — найпоширеніше запитання українського учнівства (та і студентства теж). І справді, половину з того, чому нас навчають на уроках, можна сміливо викинути з голови щойно напишеш контрольну. Це розвиває в дітей думку про навчання як про нав’язаний обов’язок, якого потрібно якомога швидше позбутися. Ні, їм не дуже цікаво слухати про релігійні книги, та і читання шкільної програми давно перетворилося на її перегляд (тут подякуємо кінематографові за оцифровування більшості творів). Мотивацією зазвичай служить страх: отримати двійку, бути покараними учителькою, не скласти ЗНО тощо. Але в моєму випадку такої мотивації досягнути було складно: я оцінку поставити не можу, кричати не хочу, а ЗНО із зарубіжної літератури і взагалі немає. Тому на запитання з початку цього абзацу я відповіла, що читання книг і їхнє обговорення допомагають розвивати навички мовлення і пам’ять (не певна, щоправда, наскільки сильною була така аргументація).

Професія вчителя/-ьки схожа на журналістику тим, що ти маєш постійно тримати руку на пульсі. Неможливо писати новини, якщо не знаєш, що відбувається у світі. Так само неможливо навчати дітей, якщо не розумієш їхніх інтересів. Навіть «затяті ігнорувальники/-ці» відривалися від своїх справ, коли я починала говорити про реп, використовувала жарти з мемів, а чи просто згадувала щось, що їм ближче за літературу доби Просвітництва.

Зізнаюся, мені не вдалось уникнути крику й погроз. Деяких я карала додатковими завданнями. Утім, якби мала більше часу, напевне спробувала би зрозуміти, чим можна їх зацікавити. Після останнього уроку, мені не хотілося говорити взагалі, а в горлі була справжня пустеля. «Інколи ти приходиш на урок і просто забуваєш, про що збиралася говорити», — розповіла мені одна з учительок. Певна річ, коли в тебе майже щороку різні програми, щодня різні класи, а в кожному творі різні імена, пам’ять інколи може підвести. Але це дрібниці, знайомі нам усім. Що не здалося мені дрібницею, так це брак особистого простору. У перший день я наштовхувалася на кожну третю дитину з молодших класів, на третій — навчилася їх трохи оминати, на п’ятий же хотіла володіти суперсилою «заморожувати» усіх навколо.

Школа ніколи не буває тихою. У цьому є певна «романтика», адже ти нібито постійно в центрі життя, але на якомусь моменті «романтика» зникає, а звичка ще не з’являється, і я чесно не уявляю, як можна витерпіти одночасний і щоденний галас тисячі дітей.

У школі бракує простору. Після збільшення дітей учительську гімназії перенесли в інший значно менший кабінет, де всі вчителі не можуть розміститися. Тим, у кого є класи, щастить більше, — можна заховатися там (але як у такому випадку бути з особистим простором дітей?).

Мабуть, саме у броварській школі можна відчути реальність проблеми перенаселення. Але це не буде справжнім перенаселенням, це буде справжнім ігноруванням влади потреб населення в нових навчальних закладах (чи, як мінімум, розширенні вже збудованих). Коли ані в дітей, ані в дорослих немає достатньо простору, їхня напруженість лише накопичується й може призвести до неврозів та агресії (не вказуючи вже на банальний некомфорт, що явно не сприяє ефективному навчанню).

За мій короткий досвід учителювання, я все ж змогла зрозуміти, чому моя мама і ще тисячі інших чоловіків та жінок беруться за цю нелегку справу. Бо діти — це завжди про щирість та емоційну віддачу. На другий день учениці маминого класу почали мене обіймати. Десь після третього жарту до обговорення в сьомому класі почали долучатися й ті, хто мене всіляко ігнорували. Один із одинадцятикласників, явно не підозрюючи, що я вчителька, кинув мені кокетливе «Привіт». Тепер я майже по всьому місту я зустрічатиму не лише знайомих депутатів і депутаток міськради, але й учнів та учениць гімназії (цікаво, чи звикну таки до поважного «Добрий день!»). Усе це — кумедна й дуже щира круговерть, зі своїми «поворотами не туди», але завжди цікавими несподіванками.

Приміряти на себе роль учительки виявилося цінним досвідом, що вкотре дав зрозуміти одне важливе правило: треба поважати працю кожного і кожної. Ну, бо вчителька все-таки одна, а вас — багато! 😉

Поділитись

Про Автора

Дарина Мізіна