Військова форма зітерла межі між різними професіями: із початку повномасштабної російської агресії, в ряди тероборони Броварського району записалося тисячі добровольців різних спеціальностей. Є серед них і вчителі як чоловіки, так і жінки. Зрозуміти, що це саме вчитель, можна за позивним.
Уже 8 місяців броварчанину Андрію Петровичу Лисаку з позивним «Вчитель» доводиться замість ручки та указки тримати в руках автомат, хоча до російської повномасштабної агресії чоловік ніякого стосунку до військової справи не мав – працював у столиці вчителем англійської мови та літератури. І нині, коли росія намагається зітерти з лиця землі нашу державу, вбиваючи як дорослих, так і дітей, Андрій Петрович все більше сумує за школою і своїми учнями та прагне якнайшвидшого завершення війни, щоб повернутися до мирного учительського життя.
У дитинстві Андрій мріяв бути капітаном дальнього плавання. Для цього посилено вчив англійську і займався греблею. Проте мама була категорично проти такого вибору сина, тож Андрій вирішив вчитися на педагога. Закінчив тоді Ніжинський педінститут, здобув спеціальність «вчитель англійської та німецької мов і літератури». Деякий час пропрацював у сільській школі під Ніжином. Найперше, чого вчив дітей, це думати – розвивати критичне мислення, каже Андрій Петрович. А потім було одруження, народження доньки, вимушена тимчасова зміна роботи, переїзд у Бровари, повернення до вчителювання вже в столичній гімназії. У 2012 році Андрій Петрович на конкурсі «Вчитель року» виборов 1 місце в Печерському районі столиці та 2- ге – в місті. Довгі роки Вчитель був класним керівником і в перспективі роботи змінювати не планував, адже любить дітей і свою справу.
Про те, що в Україну буде повномасштабне вторгнення, знав ще до війни, розповідає Андрій. Він уважно слідкував за новинами не лише в українській пресі, а і зарубіжній, тож уже всередині січня 2022 року почав готуватися – спакував «тривожну» валізу та записався на заняття з територіальної оборони. «Я, загалом, зовсім не мілітаризована людина, я пацифіст: усе, що військове – не моє, тож для мене в теробороні було все нове», – розповідає Андрій.
Поки навчався в Ніжинському педінституті, на службу не призивали, каже чоловік, не довелося служити і після – працював у сільській школі вчителем. Хоча воєнний квиток згодом і отримав, не призвали на службу і в 2014-му, позаяк, як учитель, отримав бронь. Проте тривожні новини неоднозначно свідчили – те, що має початися з дня на день, буде значно серйозніше, ніж АТО, тому і записався в добровольці.
Найперше, чого навчився в теробороні, це домедичній допомозі. Потім – мітко стріляти.
Паралельно готував пакет документів задля офіційного зарахування в тероборону. 24 лютого мав їхати здавати в столицю останні аналізи, але, як і більшість броварчан, прокинувся рано вранці від вибухів.
Найперше, про кого подумав, згадує Андрій, про доньку, яка жила з першою дружиною на Торгмаші – вони були не так і далеко від одного з двох місць вибухів. Того ж дня, як і частина мешканців нашого міста, вони виїхали на Західну Україну. А Андрій залишився в Броварах. Чекати. Внутрішньо тероблоронівці були готові до всього, згадує Андрій. Потім бійці ТРО отримали зброю і частина передислокувалася під Русанів та почала окопуватися: їм повідомили, що колона ворожої техніки суне «прилуцькою» трасою.
«Нам дуже допомагали місцеві, – розповідає Вчитель. – Русанівці – неймовірні люди. Коли ми копали окопи, жінки, чоловіки, хлопці приходили і запитували, що нам потрібно. Принесли нам соломи, щоб послати в окопах, коробки з- під телевізорів та холодильників, одяг, їжу». А ще Андрій згадує дідуся, який дуже просив дати йому «коктейлі Молотова», щоб він також міг допомогти зупинити рашистів. Відмовити літньому чоловікові не змогли.
Добровольці стояли поряд із військовими ЗСУ, розповідає Вчитель: вони були добре підготовлені і пояснювали тероборонівцям, що потрібно робити. У повній бойовій готовності очікували ворога два дні, згадує військовий.
Запам’яталися дуже холодні ночі: на запрошення господаря почергово ходили грітися в крайню хату, що біля моста через річку Трубіж.
За два дні очікувань, добровольців змінили інші тероборонівці. Власне, вони і дочекалися орків та разом із воїнами ЗСУ і прийняли перший бій.Ті, хто залишився в Броварах, готувалися до вуличних боїв. Разом із ниии і Вчитель. «Поряд зі мною не було людей, які не були готові захищати Бровари, – згадує Андрій. – Бо це – наша земля, наша територія».
У той час, щоб зупинити наступ рашистів, військові підірвали міст між Перемогою і Русановим і спільно розгромили ворожу колону військової техніки.
Це був час перших на Броварщині «200-их» і «300-их». А потім, 1-2 березня, була битва під Скибином, яка остаточно зруйнувала плани путіна захопити Київ за 3 дні. У цей час підрозділи тероборони Броварського району готувалися прийняти бій у Броварах. Протягом усього часу бійців як ЗСУ, так і тероборонівців, потужно підтримував тил – волонтери. «У мене плитноска – від волонтерів, сумка для скидання магазинів – від волонтерів. Загалом, половина того, що на мені – волонтерське. Вони нам доставляли все – від їжі до одягу», – розповідає Андрій.
За місяць активних бойових дій поряд із професіоналами із ЗСУ тероборонівці Броварського району здобули належні практичні навички і протягом 7 місяців продовжують відточувати свої знання і вміння. Вчитель разом із іншими тероборонівцями перебуває в «полях», ходить на патрулювання. «Про що в цей час мрію? Щоб закінчилася війна ще вчора. В мене є кохана жінка, яка перебуває далеко від Броварів. Я сумую за нею і хочу, щоб вона швидше повернулася додому», – каже Андрій.
Про те, що Україна переможе, солдат Лисак не має жодного сумніву. Лише хоче, щоб українці навчилися себе поважати і цінувати. Для цього ми маємо все: красиву і багату країну, якої немає в усьому світі. А в цьому Андрій переконаний, бо свого часу побачив світу. Як не прикро визнавати, але саме війна змусила українців себе поважати і усвідомити, наскільки ми потужні, коли об’єднуємося, і завжди такими були, каже Вчитель.
А ще Андрій Петрович мріє, що після війни повернеться в школу. «1-го вересня цього року мені було дуже сумно – хотілося в школу, до дітей», – каже Вчитель. І сам дивується, наскільки війна змінила ставлення і до роботи: професійне вигорання, що в переважній більшості притаманне педагогам через емоційне перевантаження як представникам соціоекономічної професії, змінило неймовірне горіння – бажання повернутися в коло дітей, батьків, колег.
У День професійного свята, Андрій Петрович бажає своїм колегам любові від дітей і до дітей, від батьків і до батьків, від колег і до колег та великої віри в нашу перемогу.
Фото – авторки, надані Андрієм Лисаком
Читайте також
- Для бійців добровольчих формувань Броварської громади медогляди будуть безкоштовними
- Верховна Рада дозволила теробороні виконувати завдання в районах ведення бойових дій
- Броварщина подякувала своїм захисникам: у Літках вшанували бійців тероборони і добровольців
- Викликали вогонь на себе: як два друга з Шевченкового і Мокреця зупинили російських окупантів
- «Моя місія – не підвести тих, хто зараз віддає своє життя, щоб ми жили в мирі», – Віталій Крупенко
- Загибель подружжя з Броварів: на очах 10-річного хлопчика окупанти розчавили, а потім спалили його батьків і дядька
