Якби не війна, Максим все одно би став військовим. Бо свідомий обов’язок кожного чоловіка – захищати свій дім, своїх рідних, свою країну, – так вважає 20-річний хлопець.
Загострене почуття справедливості, велика любов до України стали визначальними у виборі майбутнього життєвого шляху для броварчанина Максима Оніпченка. Шляху, яким йшли наші предки, століттями виборюючи незалежність України.
Максим став кращим із кращих – бійцем полку «Азов». Це ті бійці, яких росіяни називають «фашистами» і «нациками», приписуючи їм звірства лише тому, що вони не словами, а ділом демонструють любов до своєї країни – очищають її від зла і скверни.
Сонце, рослини, сокира, меч та інші старослов’янські і патріотичні символи- обереги … Загалом по тілу Максима близько 10 татуювань. Частина з них мало не зіграли з хлопцем фатальну роль під час ворожого полону, позаяк у малюнках росіяни шукали фашистську свастику, щоб приписати захиснику Азовсталі звірства, які здійснювали самі ж окупанти, а потім «нацика» знищити. Проте Максиму після всіх випробувань долі все ж вдалося вижити і повернутися додому. Як хлопець потрапив у ряди «азовців», про оточення в Маріуполі, ворожий полон, випробування хворобою у російському госпіталі, що додавало сили жити та про плани на найближче майбутнє – в нашому матеріалі.
Майдан, уроки історії України, курс молодого бійця – те, що заклало основу
Переді мною сидить невисокий хлопець. Глибокий погляд сіро-блакитних очей, спокійна мова. Важко повірити в те, що цей хлопчина пройшов, як кажуть, « і Крим, і Рим, і мідні труби». Хоча, до Криму, в буквальному розумінні, не дійшов. Але це в обов’язкових планах на найближче майбутнє, адже Крим – український.
Максим Оніпченко народився в Херсонській області. Згодом із мамою переїхав у с. Гоголів на Броварщину. Там хлопець і закінчив 9 класів. Саме в підлітковому віці відбулися події, які сформували його світогляд і вплинули на життєвий вибір.
Перше – події на Майдані, за якими підліток уважно слідкував по телевізору. І якби не дуже юний вік, Максим був би серед тих, хто робить коктейлі «молотова» та йде на барикади.
Друге – уроки історії України. На заняття до Олександра Володимировича Мишкоріза Максим ходив із задоволенням, адже вчитель дуже цікаво розповідав, зокрема про визвольні війни в Україні. Потім хлопець почав самотужки шукати інформацію і читати про громадські організації, члени яких вносили посильний внесок у захист країни, адже на той час уже йшла війна з росією, яку називали АТО.
А потім був переїзд у Бровари і навчання в професійному ліцеї, де Максим познайомився зі своїми майбутніми побратимами з полку «Азов». Тоді 16- річний юнак, окрім того, що підпрацьовував, – заробляв собі на прожиття, – займався спортом, громадською діяльністю, саморозвитком із національно- патріотичного виховання, вів здоровий спосіб життя.
Такий щільний графік змусив Максима перейти в інший навчальний заклад на заочне навчання. Проте хлопець разом із друзями продовжував рухатися до своєї цілі – стати бійцями полку «Азов». Чому саме «Азов»? На той час – 2018 рік, згадує Максим, це був один із наймотивованіших та найбоєздатніших підрозділів.
«Тоді на календарі я відзначав хрестиком кожен день, коли мені виповниться 18-ть і я зможу вступити в полк», – згадує Максим, адже на рік-два старші друзі вже проходили курс молодого бійця. За кілька місяців до 18-тиліття, Максим розпочав збирати необхідні документи.
Спочатку мама була проти, щоб син пов’язував своє життя з «Азовом», але його непохитна позиція, аргументовані пояснення, що служити своїй країні – обов’язок кожного чоловіка, змусили жінку змиритися з Максимовим вибором.
На базі дислокації полку – в Урзуфі Донецької обл., Максима відправили на курс молодого бійця (КМБ). Це був час випробування на фізичну витривалість, силу духу, вогневу і тактичну підготовку, теоретичну базу. «Азов» був і залишається одним із найбоєздатніших і наймотивованіших підрозділів, тому я дуже хотів гідно пройти КМБ і бути відібраним на службу», – розповідає Максим. Чим більше з кожним наступним випробувальним етапом «абітурієнтів» відсіювалося, тим більше в Максима зміцнювалася віра, що зможе, адже був дуже мотивованим. Відтак хлопець став одним із небагатьох, які не лише гідно закінчили КМБ, а і отримали шеврон полку «Азов».
Майже рік – до 24 лютого 2022 р., Максим наполегливо освоював обрану спеціальність, вдосконалювався фізично, покращував теоритечні знання, міцнів психологічно.
Азовсталь. 86 днів оточення
Про те, що почнеться повномасштабне вторгнення – не вірили, згадує Максим, хоча і слідкували за політичною ситуацією та бачили, що до наших кордонів росія стягує техніку.
У ніч проти 24 лютого 2022 р., Максим був на чергуванні з напарником. Повідомлення британської розвідки, що ранком росія нападе на Україну, напарник сприйняв як чергову «страшилку», але Максим ніби відчув невідворотнє і побажав обом поспати хоча б пару годин. А через 2 год їх підняли по тривозі – росія запустила по Україні крилаті ракети.
Ранком 24 лютого Максиму зателефонувала мама і в сльозах повідомила, що росіяни вдарили по двох військових частинах у Броварах.
Максим та його побратими готувалися їхати на захист Маріуполя. Тоді 18- 20 річні хлопці жартували і заспокоювали себе і один одного, що через пару днів повернуться назад, на базу, і все буде як раніше. Але на базу вони вже не повернулися. «Азовці» були серед українських військових, які до останнього чинили спротив російським військам у Маріуполі, оточеному фактично з перших діб широкомасштабного вторгнення росії – 1 березня.
Чи було страшно? Страшно, каже Максим, адже тоді 18-річний хлопець вперше потрапив у пекло: ворог бомбував позиції українців, на очах гинули побратими, а він нічого не міг вдіяти, лише стискав у грудях несамовитий крик болю.
Та адаптуватися довелося максимально швидко. «Ми жартували, підбадьорювали один одного і продовжували робити свою справу – захищати місто», – розповідає Максим.
Підтримували бійці не лише один одного, а і мирних мешканців, адже росіяни стирали Маріуполь із лиця землі, і люди, які не встигли евакуюватися, змушені були оселитися в підвалах. Із останніх запасів «азовці» віддавали їм їжу, медикаменти. «Якось прийшов до нас дідусь і повідомив, що в підвалі щойно народила жінка. Він попросив хоча б чимось допомоги. У підвалі, де лежала породілля, було багато цивільних. Найбільше нас вразило, що серед них були здорові молоді чоловіки, які не могли вийти, щоб набрати води для своїх потреб, а чекали на військових», – згадує Максим.
Спочатку бійці «Азова» ще підтримували контакт із рідними, але на початку березня Маріуполь почав поетапно замовкати – зник зв’язок, електроенергія. Тоді один із делегованих хлопців збирав контакти рідні побратимів, знаходив точку, звідки ще можна було зв’язатися, і відсилав усім один текст: «Все добре, живі і здорові». Цю звісточку так чекали рідні в тилу.
Проте з кожним днем перебування в оточенні, ситуація зі зброєю і харчами ставала все складнішою. А потім сталося те, про що заговорив світ: завдяки проведеній ГУР повітряній операції, добровольці спільно з бійцями Повітряних Сил вертольотами прибули вглиб оточеного Маріуполя – привезли харчі, медикаменти, зброю. «Найбільше нас вразила відвага хлопців, які не лише привезли нам підмогу, а і свідомо залишилися там, звідки не було виходу», – розповідає Максим.
Маріуполь перебував в оточенні 86 днів. Максим згадує одну з найпекельніших ночей, коли колоні наших військових довелося прориватися під ворожими артобстрілами, на саморобній із підручних засобів переправі групами долати водний шлях до Азовсталі.
Яке диво допомогло вижити в тому пеклі – Максим не знає. Лише згадує оберіг, подарований коханою дівчиною під час крайньої зустрічі перед війною – чорний тоненький браслет-резиночку: «У найтяжчі моменти, коли здавалось, що нічого вже нас не врятує, траплялося диво і я з побратимами залишався живий. Тоді я дивився на цей браслет- оберіг і вірив у його силу», – розповідає хлопець.
Саме згадка про кохану, про матір, які чекають на нього, бажання довести до кінця справу своїх полеглих побратимів, додавали сили пройти найтяжчі часи випробування.
Максим згадує, як під час оборони Азовсталі, що тривала з 15 квітня до 18 травня 2022 р., побратими ділилися шматком черствого хліба, однією цигаркою, юшкою в обрізаній бляшанці. А ще згадує дві цукерки – неабияку розкіш, яку на день його 19 -ліття подарували побратими. «Я ніколи не забуду їхніх обличь – втомлені, виснажені, але усміхнені», – каже Максим. Дві цукерки друзі-побратими також розділили порівну.
Азовсталь трималася до останнього, проте, щоб зберегти життя Захисників, тяжкопоранених, передати тіла загиблих, командування країни дало наказ здатися в полон. «Ми були в повній невідомості, що буде далі, але сподівалися на краще, вірили нашому Головнокомандувачу, вірили своєму командиру «Редісу», який розумно і гідно керував обороною міста, що стільки часу змогло протриматися. Завдяки командиру ми і залишилися живі», – згадує Максим.
Полон. Хвороба
20 травня 2022 р. із заводу «Азовсталь» полонених автобусами відправили в колонію, розташовану в Оленівці Донецької області.
«Барак, куди нас привели, був переповнений. Перший день я спав скрученим на підвіконні. А потім нас розділили в інші бараки. Перший день їсти і пити нам не давали, а далі – двічі або раз на добу ми отримували котячу порцію напівсирої пшеничної каші. Під час шикування, яке відбувалося щодня для перевірки, від голоду хлопці втрачали свідомість», – згадує Максим.
А ще чи не щоденно полонених водили на допити. Питали про все: особисті дані, про службу, побратимів, позиції частини. І левову долю часу йшло на вибивання зізнання, що бійці «Азова» вбивали, палили і ґвалтували цивільне населення Маріуполя. Максим пережив близько 10 таких допитів. Про деталі з допитів хлопець говорити не хоче. Та після них «азовці» довго не могли відійти.
Сили Максиму та побратимам додавала надія, що про їх пам’ятають і обов’язково обміняють. Хоча вороги переконували, що бійці своїй державі непотрібні і про них всі забули. Та ми ж із вами знаємо, скільки акцій проводили і проводять рідні полонених захисників Маріуполя на їх підтримку!
Про те, чому йому з кожним днем було складніше дихати, Максим дізнався випадково. У барак час від часу пускали українських військових медиків, які оглядали полонених. Тоді Максим дізнався, що має складну травму грудної клітини, через яку пошкоджена частина легені і в плевральну порожнину набирається рідина. Стан хлопця стрімко погіршувався: Максим взагалі перестав їсти – не було ні сили, ні бажання, тож свою порцію віддавав побратимам.
Ймовірно, побоюючись зіпсувати смертями військових пропагандистську картинку про «належне утримання українських військовополонених», із 6 на 7 липня Максима та кількох інших важкохворих полонених перевезли в госпіталь Донецька.
А в ніч на 29 липня через вибух, у колонії Оленівки загинули понад 50 українських військовополонених. За попередньою інформацією, полонених із Броварів серед загиблих не було.
Близько пів року в госпіталі Максима «лікували» антибіотиками, аж до того часу, коли в плеврі зібралося ще більше рідини і стан хлопця став критичним.
Загалом на українських військовополонених, молоді російські медики практикувалися. «Нацик- фашик, ми тєбя будєм лєчіть», – сказали мені двоє «медиків», які взялися ставити дренаж. Але перед цим запитали: «Любіш расію?». Я відповів: «А за що мені її любить?». Тоді почали різати мене скальпелем. Але місцеве обезболення було надто слабким, а так як плевра вже була досить товстою, «медики» її дренажем просто пробивали. По- живому», – згадує Максим. Тоді вперше кричав від болю.
Із цим дренажем хлопець ходив ще 4 місяці, аж поки в плеврі не відбулося нагноєння. Висока температура не спадала, таблетки не допомагали, хлопець почав непритомніти. Лише тоді Максима прооперували. Хлопець вважає, що йому просто повезло, адже один із небагатьох у Донецьку лікарів погодився його оперувати.
Перебував Максим у палаті з кількома іншими тяжкохворими військовополоненими. Українцям заборонялося підходити до зашторених вікон, вони мали лише лежати на ліжках. Тож «розважалися» хлопці тим, що спілкувалися, і то тихо, адже розмовляти «хохляцкой мовою» також заборонялось. Хлопці мріяли про повернення в Україну, фантазували, яку їжу готуватимуть вдома, адже годували в госпіталі так, щоб полонені лише не померли з голоду. Дозованою була і вода: добре, якщо один раз у тиждень була змога умитися.
І знову ж, коли було найтяжче, Максима зігрівала тоненька нитка оберегу від коханої, яку йому вдалося приховати, коли в полонених забирали ланцюжки, хрестики, браслети. «За час оточення в Маріуполі, в полоні Оленівки, в госпіталі Донецька, я ніколи не знімав цього оберега. Коли резиночка розтягувалася, я просто зав’язував черговий вузлик, щоб трималася міцніше», – каже хлопець. Ця ниточка незримо з’єднувала його з коханою, зміцнювала віру, що його тоді 17- річна подруга обов’язково дочекається. І це додавало сили боротися за своє життя.
Повернення додому
«Із 5-го на 6 травня приїхали невідомі люди, зайшли в палату, назвали моє прізвище і забрали з собою. Я не знав, куди мене забирають, думав, що переводять в інший госпіталь, адже після операції пройшло небагато часу і я був слабкий. Мене впихнули в «уазик» для транспортування ув’язнених, в іншому ЗІСО до мене «закинули» ще одного хлопчину, потім нас пересадили у велику автівку до інших полонених, зав’язали очі, зв’язали руки і так везли всю ніч. До останнього ми не знали, куди нас везуть, думали, що на іншу локацію, адже пересаджували нас із однієї автівки в іншу кілька разів. А коли на одному з пунктів ми почули рідну мову, то не могли повірити, що ми вдома, ми вільні», – схвильовано згадує Максим.
Коли відбулося повне усвідомлення пережитого, тоді полонені дали волю своїм емоціям, бо те, що здавалось уже нездійсненною мрією – сталось.
6 травня 2023 р. додому повернулося 42 чоловіки та троє жінок із полку НГУ «Азов» – захисники заводу «Азовсталь», які потрапили в полон 16-20 травня 2022 року.
Зустрівся Максим із мамою, братом і коханою дівчиною наступного дня, після того, як полонені мали змогу поїсти, помитися, відпочити.
Навіть після повернення з полону, хлопець ще довгий час не наважувався зняти з руки оберіг. Нині резиночка, як реліквія, символ пройденого важкого шляху, зберігається в шкатулочці. А кохана подарувала Максиму іншу, ідентичну, як символ початку нового життя – життя вже як зарученої пари.
Зараз, після тримісячної реабілітації, Максим мріє повернутися у стрій, щоб завершити почате предками – те, за що загинули і його побратими – очищення землі від московитів.
Але остаточна перемога неможлива без підтримки всередині країни, каже Максим. І додає, що йому боляче дивитись, як у тилу дорослі чоловіки розпивають алкоголь, живуть у своє задоволення, ніби війни немає.
«Історія циклічна, але зараз у нас є всі шанси закінчити визвольну війну нашою перемогою, адже Україна стала сильнішою і мудрішою, наша армія – потужнішою. Проте без підтримки тилу виграти війну неможливо. Ми маємо включитися по максимуму і допомагати напряму військовим або ж допомагати тим, хто допомагає ЗСУ», – наголошує Максим.
І також акцентує, що ми не маємо права забувати про тих, хто нині перебуває в полоні і вірить в Україну, вірить, що про них не забули. Серед них – і 4-ох броварчан, Максимових друзів.
10 серпня минуло рівно 14 місяців, як оборонці Маріуполя перебувають у російському полоні. Серед них – близько 700 «азовців» та 300 бійців інших підрозділів 12-ї бригади спеціального призначення НГУ «Азов». Пам’ятаємо всіх. Повернемо кожного. Слава Україні!
Фото – надані Максимом
Читайте також
- «Азовці» з Броварщини: 10 місяців ворожого полону
- «Оленівка – новий Освенцим»: у Броварах відбудеться мирна акція на підтримку полонених азовців
- У Броварах чемпіонат України з плавання присвятили полоненим азовцям
- Залужному – 50 років: 20 фактів із життя «залізного генерала»
- Учительку з Броварів Андрушу Вікторію повернули з полону. ВІДЕО
- Примушували співати гімн росії та погрожували поголити голову: броварська вчителька Вікторія Андруша про полон. ВІДЕО
- Серед перших звільнених із російського полону в 2023-му році – броварчанин Вячеслав Завальний. ВІДЕО
