16 березня минає 10 місяців, як захисники «Азовсталі» перебувають у ворожому полоні. Серед них – і 5 мешканців Броварщини з полку «Азов». Найстаршому з них – 23, наймолодшому – 19. Четверо з них – два Дмитра, Артем і Максим – друзі: разом були в молодіжній Громадській організації, члени якої виступали проти корупції, боролися за здоровий спосіб життя; фактично разом пройшли школу молодого бійця в полк «Азов», разом були в одному підрозділі, у підвалах заводу «Азовсталь», виходили з оточення, перебували в колонії «ДНР» на території Оленівки. Проте наразі їх доля рідним невідома.
За 10 місяців полону в Україну повернули не одну сотню військовополонених, але наших земляків серед них немає.
Всі ці 10 місяців за своїх рідних борються батьки та найближчі друзі. Деякі з матерів своїх синів так і не дочекалися.
Артем, 22 роки
Єдиний син у батьків. Свої 22-роки Артем зустрів у російському полоні.
Ще в 13 років, коли в Києві був Майдан, Артем уважно слідкував за подіями Революції гідності, розповідає його мама Тетяна. Щоб бути ближче до виру подій, після 9- го класу хлопець вступив у Київський коледж зв’язку на спеціальність телекомунікації і мобільного зв’язку, де мав навчатись 4 роки. Проте після 2 курсу перевівся на економічну спеціальність, щоб закінчити коледж у 18 років і вступити до лав полку «Азов».
Спочатку мати і батько подумали, що це захоплення можливо з часом мине, тож дійшли спільної думки почекати рік.
Хлопець пішов працювати в нічні зміни, а вдень їздив на мирні акції. У Броварах друзі по духу створили Громадську організацію, члени якої виступали проти корупції та боролися за здоровий спосіб життя, ходили в нічні дозори, виявляти людей у стані нарко- та алкосп’яніння, відслідковували «закладки». А ще хлопець активно вивчав історією України та на простих прикладах доводив, чому за своє варто боротися. «Коли росія забрала Крим, я сказала, що головне, що люди живі. Тоді Артем, якому було 14 років, промовчав, – розповідає Тетяна. – Та коли через пару років ми знову підняли цю тему, син каже: «Ось це – твоя квартира. Прийшов сусід і забрав у твоїй квартирі дві кімнати. Твої дії?». Я відповіла: «Ну так це ж моя квартира». А він і питає: «Так чий Крим?». І мені було соромно, бо дитина навчила мене боротися і любити свою країну».
Коли Артему виповнилося 19 років, хлопець приніс батькам документи, де значилося, що він пройшов комісію в полк «Азов» і їде в Маріуполь проходити курс молодого бійця. Батьки сподівалися, що син не витримає навантаження і повернеться додому, проте отримали дзвінок, де щасливий Артем повідомив про успішне проходження відбору.
Напередодні повномасштабного вторгнення, коли українців почали масово вчити збирати «тривожні валізки», Артем лише радив батькам завжди мати при собі документи та гроші, а в машині – повний бак пального.
Проте вранішні вибухи 24 лютого сумнівів не залишили – «брат» пішов на свого брата і найближчого сусіда.
1 березня російські війська заблокували Маріуполь, а з кінця квітня на заводі «Азовсталь» окупанти заблокували захисників Маріуполя: представників полку Нацгвардії «Азов», морських піхотинців, прикордонників, поліцейських. Вони просили світ про порятунок: морпіхи – про «екстракцію», «Азов» – про евакуацію поранених.
Протягом березня Артем виходив на зв’язок лише кілька разів – писав у Телеграмі традиційне: «У нас все добре, все чікі- пікі». Крайній раз син написав матері ввечері 17 травня 2022 року: «У мене все добре, але зі мною довго зв’язку не буде. Люблю вас. Пишаюся своїми батьками». Пишається, адже Тетяна стояла на Майдані, одна з перших матерів бійців «Азову» в квітні вийшла на мирну акцію в столиці, щоб уся Україна і світ дізналися про тих, хто ціною власного життя тримає «Азовсталь», а нині потребує порятунку.
Про те, що із «Азовсталі» почалась «евакуація», батьки дізнались із новин. У кінці травня у патронатній службі «Азову» рідним полонених повідомили, що всі евакуйовані до колонії в Оленівці. Лише згодом евакуацію почали називати «полон».
Саме інформація про полон підкосила Тетяну, адже ніякої інформації не було. Тож у липні жінці довелося пройти реабілітацію.
«Я лише вийшла з реабілітації і вночі з 28 на 29 липня – теракт в Оленівці, – розповідає Тетяна. – Спочатку казали, що це фейк і не варто вірити, потім з’явилися списки. Я кілька разів передивлялася списки загиблих – прізвищ сина та його друзів не було. Але писали, що списки можуть бути неповними чи неточними, проте більше ніхто нічого сказати не міг».
Майже два місяці Тетяна жила вірою та молилася, щоб Бог зберіг її дитину. У вересні, коли обміняли командування, рідні почули найголовніше і найочікуваніше слово – «Живий!». Схудлий, але живий, і з ним все добре!
Схудлі і живі були всі четверо друзів -побратимів. Серед них і Дмитро.
Дмитро, 21 рік
Хлопець закінчив броварський ліцей, у столичному коледжі вивчився на зв’язківця, закінчив університет телекомунікацій.
«Дмитро завжди говорив виключно українською і стимулював мене також говорити рідною мовою», – розповідає мама Галина. Разом із Артемом Дмитро був членом молодіжної Громадської організації. Та про це мама дізнається згодом, адже син про «свої справи» з нею особливо не ділився. Хоча син завжди був уважний, ніжний та люблячий, каже пані Галина.
Про те, що пройшов всі комісії і йде служити в Нацгвардію – полк «Азов», Дмитро повідомив матері в листопаді 2021 року. Це було як обухом по голові, згадує жінка, але батьки прийняли вибір сина і вже 26 листопада провели Дмитра на поїзд до Маріуполя. Тоді рідні бачили Дмитра крайній раз.
У не частих телефонних розмовах син розповідав, що щоденно тренуються, їздять на полігони, що побратими – як одна сім’я – один одного підтримують і допомагають.
Про те, що росія повномасштабно піде на Україну, не думали ні батьки, ні Дмитро. Принаймні, мамі Дмитро перед 24 лютим нічого не розповідав. Лише тепер Галина розуміє, що просто не хотів її тривожити. Тільки під час однієї з розмов ніби поміж іншим сказав: «Щоб не трапилося – тримайтеся разом». А 24 лютого, після вранішніх вибухів у Броварах, на схвильоване запитання матері: «Що взагалі відбувається?», Дмитро сказав лише два слова: «Мамо, почалось». Після того спілкувалися переважно смс – повідомленнями в Телеграмі, І то рідко. Найперше запитував: «Як ви?», позаяк переймався за всю сім’ю. Про себе розповідав скупо: «Мамуль, все добре». Та і ці слова були бальзамом на змучене материнське серце – син живий!
Свій 21-ий рік Дмитро зустрів на «Азовсталі». Припинив виходити на зв’язок після 17 травня 2022 року. Того дня від нього, як і від Артема, було крайнє повідомлення: «Можливо, пропадемо на деякий час – на місяць- два. Не хвилюйся, у мене все добре». Тоді весь світ був свідком, як росіяни стирали із землі завод «Азовсталь», де разом із Дмитром були і його земляки-друзі-побратими. Серед них – і тезка Дмитро – ще один товариш і побратим.
Дмитро, 20 років
Дмитро народився в Києві. Спочатку жив із бабусею в Запорізькій області, де і навчався. А з 2-го класу із батьками переїхав у с. Гоголів.
«Син марив «Азовом» і майже рік готувався, щоб потрапити в цей підрозділ, – розповідає Ольга. – Для цього він займався з інструкторами – багато часу приділяв військовій підготовці, фізкультурі, вчив історію України, читав книжки з психології». Тож у свої 17-ть хлопець був значно дорослішим свого віку.
Дмитро здав всі необхідні аналізи, пройшов підготовчі навчання і восени 2021 року, як і його друзів, хлопця зарахували в полк «Азов». «Син був просто щасливий, що здійснилась його мрія», – каже Ольга.
24 лютого, як і побратими-земляки, Дмитро зателефонував батькам і проінструктував їх щодо дотримання необхідних правил під час ворожих обстрілів.
Протягом наступних місяців, спілкування були дуже рідко і дуже короткими фразами. Та навіть: «Все добре» батькам було достатньо, щоб зрозуміти, що їх єдина дитина жива.
Крайню інформацію про свою дитину батьки отримали в червні. Тоді обміняні військові повідомили, що наші в Оленівці і з ними все гаразд – вони живі і разом.
Єдиний, про кого відомо рідним, це про наймолодшого з їх групи друзів – Максима.
Максим, 19 років
Народився в Херсонській області, потім батьки переїхали в село Гоголів. Там хлопець закінчив школу, а потім вчився в броварському професійно- технічному ліцеї на маляра-штукатура.
Коли мама народила другу дитину, щоб фінансово себе забезпечувати та підтримувати рідних, Максим пішов працювати.
Про те, що обрав шлях нацгвардійця полку «Азов», Максим повідомив матір, коли разом із товаришами вже проходив курс молодого бійця. Це було восени 2021 році. Він поїхав у Маріуполь за кілька днів до 18-ліття, зробивши вибір між звичайною армією і «Азовом». «Полк «Азов» – була його мрія і вона здійснилася», – каже мама Альона.
До своєї мрії хлопець йшов наполегливо і цілеспрямовано. «За декілька років до того, як пішов в «Азов», Максим обрав правильне харчування, здоровий спосіб життя та спорт», – розповідає Альона.
Про Максима матері відомо, що він разом із побратимами-друзями 17 травня вийшов із «Азовсталі» і перебував у колонії в Оленівці.
Про те, що син живий, Альоні повідомив один із обміняних полонених. Нині матері також відомо, що Максим дуже хворий і перебуває в Донецькій лікарні.
Про ще одного нашого земляка з полку «Азов» – броварчанина Дмитра – рідним та друзям відомо найменше.
Дмитро, 23 роки
Оксана – близька подруга Дмитра. На сьогодні вона разом із рідними інших «азовців» наполегливо бореться за найшвидше звільнення наших хлопців та дівчат із полону. Дівчина це робить, позаяк Дмитрів батько – після ДТП і не може пересуватися, а мама померла на початку березня, так і не дочекавшись єдину дитину з полону.
Разом із батьками Дмитро переїхав у Бровари 20 років тому. Після закінчення школи, хлопець вивчився на кухаря і років чотири пропрацював за спеціальністю, а потім пішов служити в полк «Азов». Про його рішення до останнього не знали навіть найближчі друзі. Вже перед самою поїздкою в Маріуполь, дізналася про його вибір і Оксана.
«Він завжди із захопленням розповідав про полк, що йому там подобається і що він ні на хвилину не жалкує про свій вибір», – згадує Оксана.
За словами дівчини, щоб оцінити Дмитра, варто подивитися на його оточення. А це – круті люди, які роблять усе можливе задля його повернення.
Усі ці довгі 10 місяців очікування, матері разом із іншими рідними зі спільноти «Жінки зі сталі» ( м. Київ) та Асоціацією родин захисників «Азовсталі» провели численні акції на підтримку військових із полку «Азов» як у Києві, так і Броварах задля найшвидшого повернення своїх рідних.
«Навіть якщо наші діти не поранені, вони потребують значної реабілітації після перебування 10 місяців у ворожому полоні. І кожен день перебування там, грає проти них», – кажуть рідні. Проте в координаційному штабі з питань військовополонених бійців прохають почекати і зазначають, що роблять все можливе для звільнення українців.
Нагадаємо, що вночі 22 вересня 2022 р. відбувся найбільший обмін із часу повномасштабного вторгнення росії на нашу землю: тоді Україна обміняла 215 наших захисників і захисниць на 55 росіян і підозрюваного в державній зраді Віктора Медведчука. Серед звільнених – 124 офіцери, серед яких – 108 захисників «Азовсталі». Та серед них не було жодного з наших земляків.
Крайній, 39-ий обмін полоненими, відбувся 7 березня 2023 року. Додому повернулося 130 українців, серед яких – 87 захисників Маріуполя, більшість із яких – із «Азовсталі». Та серед них, на жаль, не було жодного бійця з полку «Азов».
Віримо. Чекаємо.
Читайте також
- У Броварах чемпіонат України з плавання присвятили полоненим азовцям
- У Броварах відбудеться благодійний захід «Граю за захисників «Азовсталі»
- «Оленівка – новий Освенцим»: у Броварах відбудеться мирна акція на підтримку полонених азовців
- Масовий розстріл: трагедія окупації села Перемога. ВІДЕО
- Броварський екс-журналіст про війну на Харківщині та Миколаївщині в складі батальйону «Стугна»
- Медведчука обміняли на 200 українських захисників – СБУ
- У Броварах відомий художник із позивним «Пікассо» малював картини на ящиках із-під боєприпасів
