Наталія Калита-Захарченко, броварчанка
Редакція сайту може не поділяти погляди авторів та не несе відповідальності за інформацію, опубліковану в розділі «Блоги». Відповідальність за зміст, достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори текстів, розміщених у розділі «Блоги».
У далекий постстудентський період, моє життя било ключем і все складалося за «класичним» сценарієм: вища освіта, робота за покликанням, активний спосіб життя та, звичайно ж, багатообіцяючі стосунки…. У ті часи якось модно було ходити до усіляких «бабусь» дізнаватися свою долю. А я не піддалася цьому віянню, бо ж думала: «Ну що зі мною може трапитися? Що нового мені про мене ж хто може розказати? У мене є чоловік, за якого я збираюся заміж… А далі… А далі – весілля, діти, внуки і реалізація своїх амбіцій». Але. Не склалося так, як гадалося…. Усе несподівано змінилося: і стосунки, і робота, і коло спілкування, і життєві цінності. Життя набирало обертів із купою нових перспектив.
У 2016-му році, у самому вирі життєвих подій, почала усвідомлювати, що моя вроджена деформація стоп дає про себе знати, віддаючи нестерпним зростаючим болем у суглобах із кожним наступним кроком. І хоч як я намагалася довести усім, а в першу чергу собі, що я така як усі, що мені під силу і фізичні навантаження, і активний спосіб життя, типу стрибки з парашутом, катання на велосипеді, плавання і т.д., і кар’єрні досягнення, та доля розпорядись інакше. На роботу мені тоді доводилося їздити в Київ (район Лук’янівського метро), а вже навіть піше пересування більше 20 метрів приносило пекельні муки.
Розум підказував, що тягнути вже немає куди, адже краще мені не стає, тож я звернулася до лікарів. Діагноз та план лікування (в першу чергу – фінансово) повністю вибив ґрунт у мене з-під ніг. Мені прогнозували або інвалідний візок, або 3-4 оперативних втручання з ендопротезуванням, місяці реабілітації та сотні тисяч гривень. Я була у відчаї. Розуміла, що час грає мені не на користь і наслідки зволікання можуть бути незворотними. Це пізніше я жартуватиму, що так не хотілося ходити на роботу, що я забезпечила собі алібі у вигляді лікарняного майже на два роки (смайлик). Добре, що було куди повернутися.
Рішення про необхідність лікування було прийнято безапеляційно. Тоді не виникала думка, чи мені вистачить сили пережити декілька операцій та реабілітацій (я тричі, як немовля, вчилася ходити), було лише одне питання: «Де взяти близько 300 тис. грн за короткий час»? У той момент я переконалася з власного досвіду, що в горя та розпачу немає гордості, і звернулася з відповідними постами до усіх джерел, які тільки спали мені на думку. На момент звернення, я вже проходила реабілітацію після першої операції і до другої залишалося мало часу, але потребувало багато грошей. І ось я почала отримувати відгуки на мої прохання про допомогу. Одним із них був електронний лист від журналіста місцевого інтернет-видання. Побачивши на одному з інтернет-ресурсів моє прохання про допомогу, він виявив бажання розмістити про мене статтю у виданні. Що спонукало його висвітлити саме мою історію – так і залишається невідомим. Але вочевидь «Рука» Вищих сил привела Андрія Захарченка 3 грудня 2016 року взяти інтерв`ю у броварчанки Наталії Калити, яка потребувала допомоги.
До слова, Андрій також має фізичні вади з опорно-рухового апарату. І мені в цьому сенсі легше, бо я швиденько (що таке два роки?) «збігала» на лікарняний і повернулася назад. Із усіх обмежень по здоров’ю, які мені приписали лікарі, – це катання верхи і гра у футбол (не дуже і хотілося)))). А усе інше – політ моєї фантазії та бажання отримати порцію адреналіну. А от Андрію (тепер уже моєму чоловікові), я не втомлююсь дивуватись та ним захоплюватись! Адже ріс собі звичайний Андрійко, будував плани на активне майбутнє, насолоджувався студентським життям, як одного дня просто не доїхав до універу через не визначену (на той час) «болячку».
Через неї «випав» Андрій із життя на довгі роки. Було все: і періоди прикутості до ліжка, і нескінченна кількість знеболюючих, і зневіра колись мати свою власну родину та самостійно (!!!) її забезпечувати. Але ж яку треба мати силу волі та наполегливість, щоб вирватись із цих тенет попри невтішні прогнози лікарів! Вдалося! Крок за кроком (в прямому сенсі слова) досягалися перші вершини в кар’єрі, у стосунках, у реалізації своїх амбіцій.
Чи здогадувалися ми тоді, під час інтерв’ю, що найціннішу допомогу у вигляді «і в радості, і в горі» я отримаю саме від Андрія. Завдяки Андрію, друзям, колегам, просто небайдужим, та завдяки гнучким програмам кредитування, вдалося зібрати необхідну суму.
Але найтяжчим у ті часи було прийняти моральну підтримку від тоді ще сторонньої людини. Перша операція, яку я пережила вже з Андрієм, була в період 8 березня. Андрій дуже намагався прикрасити моє перебування в лікарні приємними сюрпризиками.
Прокидаючись рано вранці в загальній палаті (до слова, жіночої), перше, що я побачила, був букет вербових котиків, які я так люблю. І моє серце розтануло… Якось в один ранок світ навколо мене змінився. Хотілося жити, творити, любити, цілувати та обіймати. Спіймала себе на думці, що почала рахувала години не до виписки, а до чергової зустрічі. Хотілося виглядати жіночною та привабливою, навіть на милицях, тому кожного ранку після макіяжу робила все нові кроки, щоб зустріти Андрія вже на вулиці та побути наодинці за філіжанкою кави. Коли на самоті ставало нестерпно сумно та боляче, наснаги додавала пісня Майданова, яка звучала з навушників Андрієвим голосом: «Главное – здоров, 36,6»
І ставати на ноги (в прямому сенсі слова) стало набагато легше і радісніше, так як був стимул швидше повернутися до активного життя та насолоджуватися повноцінними, теплими, довірливими та гармонійними стосунками.
На хвилинку, Новий 2017 рік ми вже зустрічали разом. А трішки більше, ніж через пів року, під час чергової реабілітації (пересування на милицях), компанія, де працював Андрій, влаштовувала корпоратив на честь дня народження боса. Були запрошені працівники зі своїми «половинками». І хоча мені дууууже не хотілося виходити «в люди» в такому вигляді, Андрію все ж удалося переконати мене бути його дамою, а мені вдалося підібрати вечірній «лук», який пасуватиме до милиць (смайлик). Усе відбулося на «рівні», а через декілька днів, на моє превелике здивування, я отримала Job-offer від боса Андрія (хоча на вечірці були виключно світські бесіди, та і роботу я не шукала, так як мала місце, куди повернутись після лікарняного). Ось так я отримала два в одному – колегу і коханого.
Далі разом, тримаючись за руки, ми пережили ще три операції і три реабілітації. День за днем отримуючи підтримку, безмежну віру, безкорисне кохання та трішки «волшебного пенделя», я просто не мала права не стати на ноги та… не мала права не бути щасливою!
Не можливо не стати щасливою з людиною, з якою ти думаєш та говориш в унісон. Не можливо не бути щасливою з людиною, яка попри фізичні вади першою прийде на допомогу, підбадьорить, підтримає та надихне на нові звершення. Не можливо не бути щасливою з людиною, яка подарувала змогу відчути щастя материнства, хоча і досить в «неординарний» спосіб.
В оперативно-реабілітаційний період, щоб мене підбадьорити, Андрій захотів познайомити мене з найголовнішою леді свого життя. Здивував? Не те слово! Такої чудової, усміхненої, справжньої маленької принцеси я зовсім не очікувала побачити. Незважаючи на всі обставини життя, Андрій ніколи не був позбавлений жіночої уваги. Живучи мрією створити родину, Андрій був одружений. Але сімейне життя не склалося за класикою жанру – «не зійшлися характерами». Людина думає, а Богові видніше, і результатом цих стосунків залишилося маленьке синьооке чудо на ім’я Анюта. На той час дівчинка залишалася жити з мамою та бабусею, але не надовго.
Якось на Новий рік, тихенько прошепотівши, я загадала бажання: «Хочу стати мамою!». Певно бажання було настільки сильним, наскільки і відвертим зізнанням Андрія: «Як би я хотів, щоб саме ТИ була Аніною мамою!». Всесвіт нас почув. От як не вірити в дива? Пам’ятаю чергову зустріч із кралею, коли вона в літньому платтячку та в смішному капелюсі дріботіла мені назустріч. Пам’ятаю ці палкі і відверті дитячі обійми! Діти, як янголи – чисті та відверті. Їм віриш безапеляційно. ВОНИ тебе обирають!
На жаль, через терні до зірок… Коли не стало бабусі, не стало в дитяти і янгола-охоронця. Мама все частіше «пускалась у всі тяжкі», допоки в один день не завітали до неї працівники соціальної служби. І як там кажуть: «Не було б щастя, та нещастя допомогло». І ось уже майже два роки, як це синьооке диво називає мене «мамою» і робить мене, разом зі своїм татом, найщасливішою жінкою у світі!!!
І сьогодні довгими зимовими вечорами, тримаючи коханого чоловіка однією рукою, а донечку другою, я ставлю собі питання: «Які саме вищі сили звели нас докупи? З яких подій чиясь рука почала наближати нас один до одного? Чи маємо ми право зрадити нашим почуттям?». Ні! Бо на цьому дива не закінчуються! Далі буде…
Читайте також
