Михайло, 30-річний молодший сержант із Броварів, уже понад десять років захищає Україну. Його шлях від добровольця-піхотинця до професійного військового, інструктора 32-ї окремої механізованої Сталевої бригади, сповнений випробувань і рішучості. Про долю броварчанина, який боронить рідну землю від російських окупантів, розповідає «Трибуна-Бровари» з посиланням на «Український тиждень».
Від полігону до фронту: навчання та досвід
На полігоні гамірно: постріли, вибухи, команди. Михайло спокійно керує навчальною точкою тактичної медицини.
«Усе наближено до бойових умов», – пояснює він.
Новоприбулі бійці відпрацьовують домедичну допомогу, а інструктор слідкує за точністю.
«Хотя б на 90 відсотків має виходити», – додає броварчанин.
Досвід навчив його: помилка на фронті коштує життя.
Мешканець Броварів пішов на війну добровольцем наприкінці 2014 року, коли йому було лише 20. Перші бої провів під Дебальцевим як піхотинець.
«Війна тоді не схожа була на теперішню, – згадує. – Не така активність. Основне завдання було не дати просочитися ворожим ДРГ. Потім зрозумів: треба розвиватися. Не зупинятись, а переходити в такі підрозділи, що тобі дійсно подобаються».
Хист до стрільби й тактики привів його до спецпризначенців.
«Не лінувався, завжди вчився, слухав командирів, – пояснює. – Тому тепер справді можу сказати, що я професійний військовик. Маю, наприклад, офіційно підтверджений сертифікат снайпера. Хоча передусім я штурмовик. І мій досвід, поранення – цьому доказ».
Бої за Київщину: біль і рішучість
Повномасштабне вторгнення росії почалося для Михайла з ракетного удару по казармі в Броварах.
«Потім перейшли в оборону, бо ворог був уже геть поруч, – розповідає броварчанин про бої за Київщину. – Треба було зачищати свою землю».
Після відступу окупантів він побачив жахіття, які залишили росіяни.
«Що вони, погань, лише наробили на Київщині. За це вже своїм життям заплатили», – говорить тихо, але твердо.
Ірпінь, Буча, Бородянка, села Броварського району, звідки він родом, назавжди вкарбувалися в пам’ять.
«Я ж не беру військовиків, я за простих людей кажу. Звірі так би не вчинили», – додає.
Воїн розповідає про закатованих чоловіків, жінок, дівчат.
«Заходиш у дім – лежить чоловік із трубою в задньому проході. Під ним калюжа крові. І видно навіть, як він нігтями дряпав підлогу, аж фарба позлазила. Дідові років 65, напевно. Іншому місцевому прострелили ключицю та ногу й змусили дивитись, як ґвалтують його дружину й доньку. Жінки живі, здорові, але психічно спустошені через те, що з них так познущалися. І це не поодинокі випадки, майже в кожній хаті таке творили росіяни. Поки ми прийшли».
Цей досвід лише посилив його рішучість.
«Навіщо ти, п@#$р, пішов на Україну? Яке ти маєш право тут таке робити, стріляти в мене, бо я українець?» – риторично запитує він.
Михайло воює з 2014 року, бо не хоче життя, як у росії.
«За Україну, за свою державу треба стояти. Мені 30. Воюю з кінця 2014-го. Бо не хочу жити як у росії, де всі раби», – наголошує броварчанин.
Найважчі бої, згадує, були в Серебрянському лісі біля Кремінної.
«Це випадок, коли ми завдали окупантам добрячих утрат. У відповідь нас крив і «град», і «смерч», і на день разів шість літак прилітав, скид робив, і два рази працював вертоліт із НУРСами. І це цілий тиждень тривало. Не давали навіть вилізти з бліндажа».
Бійці витримали завдяки згуртованості.
«Було, що й 80 днів на позиціях перебували. Витримали. Ми якось так згуртовано все робили», – пояснює Михайло.
Передача досвіду та мрії про майбутнє
Сьогодні мешканець Броварів передає досвід новобранцям у 32 О Ascendant ОМБр, куди перевівся півтора року тому.
«Бригада наша хороша. Усі люди толкові, здорові. Усіх, хто чогось не вміє, навчимо. Хто чогось не знає, примусимо знати», – каже він.
На полігоні бійці тренуються зі стрільби, тактики, медицини, мінування.
«На теорію в нас іде 20 хвилин. Ділимося враженнями. Хлопці можуть проговорити, що в них не виходить. Головне – навчити бійців не лише стріляти чи окопуватися. Важливо, щоб зрозуміли велике значення комунікації, взаємодопомоги, психологічної стійкості. Вчу доброти до своїх товаришів. Бо коли нема підтримки від побратимів, людина починає себе з’їдати зсередини, закривається».
Військова служба стала для Михайла життям.
«Став на захист Батьківщини, так і не встигши довчитись, а колись мріяв у банку працювати. Зараз моя головна мрія – Перемога. Я залишуся воякою, буду, напевно, після війни за кордон їздити – досвід передавати. Хочу, щоб усі українці жили в мирі, злагоді, достатку. Мали можливість обирати професію, бачити перед собою відкритий світ і безліч можливостей для розвитку, могли самі за себе вирішувати, яким буде наше майбутнє. А собі побажаю зустріти ту саму жінку, завести сім’ю, народити нащадків. Для мене діти як заспокійливе, – усміхається ледь помітно броварчанин. – Я з ними погрався – мені аж легше стає».
Ця усмішка серед розповідей про війну нагадує, заради чого мешканець Броварів Михайло та його побратими стоять на передовій.
Читайте також:
Перший день повномасштабного вторгнення росії в Україну: 24 факти, що увійшли в історію
Погрожував вбивством цивільним під час окупації Богданівки: оголошено підозру військовому рф. ВІДЕО
Ресторатор із Броварів щодня годує бригаду з 500 бійців. ВІДЕО
Звірства російських окупантів у Заліссі на Броварщині: дорога в один кінець, назад – розстріл. ВІДЕО
