«Мрію передати всі свої роботи у музей вишивки, який на моєму городі побудує благодійник», – Ніна Федірко

Відомій не лише в Україні вишивальниці, Відміннику народної освіти, Заслуженому майстру народної творчості України з Великої Димерки Ніні Федірко на початку травня виповнилося 82 роки. І майже 70 із них вона вишиває. На сьогодні оселя Ніни Іванівни нагадує музей української вишивки. Тільки вдома у неї понад 400 робіт, а скільки всього вишила – порахувати не сила – тисячі. Та Ніна Іванівна мріє про справжній музей, куди б змогла передати всі свої роботи, і куди б вільно могли приходити всі охочі споглядати на красу, надихатися позитивною енергетикою та нести в люди любов до свого, українського. Для цього готова виділити частину власної землі в себе на городі. Власне,там і мріє про зведення будівлі музею.

Лише вишиванок за своє життя Ніна Іванівна вишила близько ста. А ще ж – безліч рушників, ікон, портретів та іншого.

Переважну більшість із вишиванок  просто роздарувала знайомим за «спасибі», адже вдома вже не вміщаються. От і в День вишиванки 16 травня, на який запросили відому вишивальницю у Броварський краєзнавчий музей, Ніна Іванівна подарувала одразу дві свої унікальні роботи – чоловічі сорочки. Одну – художнику з Калити Миколі Гришку, другу –  відомому меценату та громадському діячу Олександру Луцькому.

Для кожного з чоловіків вишиванка стане оберегом, адже, як розповіла майстриня, у кожному елементі вишивки закодовано певний зміст. Так, зокрема дуб, – символ чоловічої міцності, довголіття та енергії. Калина – символ жіночої краси, продовження роду і всього народу, адже  ягідка калини схожа на краплинку крові, що поєднує  всі покоління.

Загалом, кожну свою роботу Ніна Іванівна виношує і народжує, як те дитинча. Чоловічу чи  жіночу сорочку майстриня вишиває близько двох місяців. Натхнення забирає фактично всі 24 год на добу, з яких для сну залишається усього 3-4 год. Хоча поспати, каже жінка, любить, та немає коли, бо найбільше любить творити. За день, захоплена роботою, може  навіть забути і поїсти. А найтяжчим днем вважає, коли релігійне свято і  вишивати не можна.

Про вишивки і вишиванки та рушники  майстриня знає все і готова говорити про них годинами. Тож під час зустрічі в День вишиванки у краєзнавчому музеї Ніна Іванівна повідала присутнім школярам  5-А класу 9 школи, приватної школи «Фортуна», працівникам музею, журналістам, гостям свята історію української вишиванки та вишивки.

Також майстриня розповіла про види вишивки, техніки, символи, нитки, їх кольори та силу вишивки «хрестиком». До слова, Ніна Іванівна володіє 180-ма техніками вишивки, серед яких – гладь, обманка, набирування, соснівка. Жінка радо ділиться знаннями з усіма охочими. Безкоштовно. Все почуте з вуст майстрині про вишивку, присутні могли побачити  втіленим у роботах  Ніни Іванівни, які вона принесла в музей: рушники, вишиванки, портрети. Розповідь колишньої вчительки початкових класів була натхненною і цікавою: і через багато літ після виходу на пенсію вона вміє тримати аудиторію, володіє силою слова, випромінює тепло, енергійність і життєлюбність.

Як розповіла  присутнім Ніна Іванівна, вона мріяла навчитися  вишивати ще в 3 роки. Саме тоді дитяча пам’ять «сфотографувала» хатину хрещеної матері, оздоблену вишитими рушниками, наволочками, картинами. Тоді й вирішила: якщо колись буде власна хата, обов’язково буде вся у вишивці. Попри те, що юність майстрині припала на складні післявоєнні роки, на свою першу стипендію у педучилищі вона купила свою мрію: нитки, голки та тканину для рукоділля. Тоді й вишила перший портрет – вождя пролетаріату Леніна. А потім був портрет Шевченка. Та найактивніше жінка почала займатися вишивкою в 50 років. Тоді в її житті стався особливий переломний момент: лікарі повідомили про смертельну хворобу – рак, і щоб врятуватися від відчаю та негативних думок, після операції почала вишивати. Днями і ночами. Так народилися десятки вишитих ікон, оздоблення для підризників священика, церковні рушники. А разом із ними народжувалася і віра в одужання. З тих часів і не випускає голки із рук та при кожній нагоді поповнює запаси необхідного для вишивання. Знайомі та друзі, коли приходять на день народження чи просто на гостину, вже чітко знають, якому подарунку жінка радітиме найбільше – ниткам акриловим та муліне.

Особливо пишається Ніна Іванівна вишитим за рік спільно з іншою вишивальницею рушником, який потрапив у Книгу рекордів країни. І не лише тому, що став найдовшим в Україні, а й тому, що створений з використанням магічного числа 7: створений у 2007 році, завдовжки 7 м 30 см, 7 дм шириною, з використанням автентичних візерунків кожного села Броварщини та його герба.

За 60 років, відколи Ніна Іванівна живе у Великій Димерці, усі кімнати хатини перетворилася на вишиваний рай, писанку, де скрізь, куди не кинь оком – вишите. Навіть килими та штори.

Тож щоб залишити по собі пам’ять і зберегти в серцях не лише односельців, а усіх українців любов до національної вишивки та одягу, вирішила всі свої надбання передати в музей української вишивки. Але у спеціально збудований на її землі – на городах. Знайшовся один чиновник із броварської райради, який пообіцяв втілити мрію народної майстрині. Побудував і будівлю під музей на землі Ніни Іванівни. Однак вона так і не стала музеєм, а приватною садибою, розповідає майстриня. Тож  жінка не перестає мріяти про мецената, який все ж дотримає слово і збудує музей вишивки, куди вона передасть унікальний код свого краю, куди приходитимуть і приїздитимуть із усіх куточків країни, щоб подивитися на витвори її мистецтва та надихнутися енергетикою вишивки. Задля здійснення свої мрії готова віддати ще один шматок власної землі.

Фото – авторки