5 грудня у світі відзначається День волонтера. В Україні це слово означає більше, ніж написано у словниках: «людина, що добровільно займається якою-небудь діяльністю».
Це патріоти, у яких болить серце за нашу країну. Це люди, які давно перестали думати про себе, про своє здоров’я. Вони не чекають похвал чи нагород, вони просто роблять свою справу — підтримують наших захисників та всіх, хто потребує допомоги.
Можна довго дискутувати, правильно це чи неправильно…
На жаль, у нашій країні до роботи волонтерів — допомагати знедоленим — додалася ще й місія у такому трагічному процесі, як війна. Або як її офіційно йменують — Антитерористична операція (АТО).
«Трибуна-Бровари» запитала у броварських волонтерів про їхню роботу. Нашими співрозмовниками стали:
— Ігор Муратов, лідер ГО «Авангард АТО Броварії»,
— Олена Слободяник, волонтер,
— Лідія Стрельченко, представник Координаційного центру допомоги броварським військовим,
— Оксана Савоста, волонтер «Зеленої палатки біля Варуса»,
— Андрій Ракушин, волонтер.
Як Ви стали волонтером?
Ігор Муратов: — Я не можу себе називати волонтером. Ось Ігор Романенко (голова Асоціації батьків міста Бровари. — прим. Т. Б.) — волонтер. А я просто людина. Їздимо до побратимів на передову, в дитячі будинки — це правда…
Найперше — це поїздки до дітей, якщо це може назвати волонтерством. Перша поїздка, коли мене виписали зі шпиталю, була з Ігорем Романенком у школу-інтернат міста Прилуки. Побратимам передавали речі, і там багато було дитячих речей.
Олена Слободяник: — Улітку 2014 допомагала на фасовці і завантаженні допомоги у щойно звільнений Слов’янськ та на фронт від православної парафії Київського патріархату.
Далі — випадково дізналася, що університетський одногрупник в складі 128-ї бригади знаходиться в Дебальцево.
Потім, вперше привезла допомогу на палатку біля «Варуса», далі була в групі «Взаємодія. Волонтери. Бровари» разом з Інною Музиченко та Оленою Ковальчук.
Тепер, за браком часу, все, що стосується допомоги в АТО — описую на своїй сторінці в ФБ.
Лідія Стрельченко: — Волонтером стала дещо стихійно, це сталося наприкінці весни 2014 року. Я приєднувалася до київських волонтерів, відтак у червні 2014 року ми вже приблизно оформилися як Координаційний центр допомоги.
Там була я, місцеві активісти та депутати. Спочатку моя роль там була не ключова, потім так виходило, що більше повноважень я перебирала на себе, в мене з’явився телефон «гарячої лінії». І тепер фактично займаюся цим переважно я.
Оксана Савоста: — Як стала волонтером? Мої друзі пішли в зону АТО захищати нашу Батьківщину. Мене мучило те, що я сиджу вдома і нічого не роблю. А потім якось прокинулася і подумала, що можна поставити намет, організувати таку роботу. Все для цього є. Зателефонувала другу, запропонувала це зробити. Він погодився, так і почалося.
Перша поїздка в нас була в серпні 2014 року, в Дебальцево. Ми навіть не знали, куди їдемо і що там буде — просто поїхали до своїх друзів.
Андрій Ракушин: — Познайомився з хлопцями, які пішли добровольцями «на передок» і заснували батальйон.
— З якими складнощами доводиться зіштовхуватися в цьому процесі?
Ігор Муратов: — Зараз дуже багато людей живуть подіями на Сході. Але, водночас, у державі фінансова нестабільність. Допомагати можна тоді, коли є чим допомагати. Якщо ти збираєш допомогу, а у людей немає, умовно кажучи, за що жити, допомагати дуже складно.
Олена Слободяник: — Основні труднощі — це катастрофічна нестача часу, іноді — здоров’я. З усім іншим можна впоратися.
Лідія Стрельченко: — Найперше, це матеріальні складнощі. Потреб було стільки, що, мабуть, жодні фінанси не могли б їх покрити. Іноді були питання, але хто хотів розібратися, той розбирався, сам долучався до допомоги.
Інколи щось не складалося, було неприємно, хлопцям доводилося чогось чекати. Але краще надати трошки пізніше, але дозбирати якісь кошти, пошукати і знайти, аніж залишити їх без нічого.
Звичайно, постійне психологічне напруження, в якому тримає така робота. Але нічого — справляємося.
Оксана Савоста: — Раніше було менше проблем, ніж зараз. Більше людей долучалося, і фінансово люди допомагали.
Зараз багато хто відмовився від цієї роботи, багато людей втомилися, менше фінансової допомоги.
Якщо раніше ми тут були по 10 днів, і знову їхали, то тепер місяць-два перебуваємо тут. Зібрати допомогу дуже тяжко, потрібно звертатися, просити. Зараз долучилися наші хлопці, які повернулися сюди з АТО, тож нашими спільними зусиллями намагаємося допомагати бійцям.
Андрій Ракушин: — Складно відповісти. Нині збирати допомогу набагато тяжче. Люди можуть віддати шалені гроші, наприклад, в ресторані, за вечерю, обід, а допомогти бійцям на передовій — їх це не стосується.
— Що саме Вас підштовхує і надихає бути волонтером?
Ігор Муратов: — Ми воювали за наше майбутнє. А наше майбутнє — це діти. Тобто це небайдужість до дітей, і моїх побратів, які боронять спокій нашої держави. Ось це мене підштовхує — заради майбутнього берегти мир та спокій в Україні. Це те, що роблять побратими на війні. І діти — це те, що дає нам надію на завтрашній день.
Олена Слободяник: — Підштовхнула до волонтерства складна ситуація в Україні в останні три роки, а надихають люди, які навколо мене так само прагнуть допомогти своїй країні.
Лідія Стрельченко: — Мабуть, розуміння того, що це потрібна справа. Це справа виживання нашої країни і питання виживання і життя наших захисників, питання нашої перемоги. Сьогодні мене назвали янголом, сказали, що я — їхній янгол. То можливо, це теж надихає.
Оксана Савоста: — Якщо ми не можемо бути там, ми повинні щось робити тут. Це мій обов’язок.
Не знаю, чи громадянський, чи мій особистий. Любов до Батьківщини, любов до людей… Це поклик моєї душі, воно мені болить, дуже болить, якщо я знаю, що там хлопці голі й босі, голодні, під кулями… Як можна тут спокійно знаходитись?
Андрій Ракушин: — Якщо ми не будемо допомагати бійцям на передовій, то нам доведеться допомагати тут, тому що ворог не зупиниться і прийде сюди.
Навіщо мені, щоби в моєму домі хазяйнував хто попало? Ну, і особисті знайомства. Людина, яка була на передовій, бачила очі хлопців, тут не можна бути байдужим.
— Як стати волонтером? З чого починати? Має значення вік, стать, освіта, статус?
Ігор Муратов: — Має значення тільки бажання. Я збираю через друзів, знайомих, також я є головою громадської організації, звертаюсь до побратимів, у кого є речі, хто чим може допомогти дітям.
Коли почав їздити до дітей, то заїхав до тещі та назбирав два мішки речей. У багатьох людей є щось непотрібне, а іншим воно знадобиться.
Олена Слободяник: — Стати волонтером легко: потрібно мати бажання допомогти і не очікувати жодної винагороди за свою діяльність.
Ні вік, ні стать, ні освіта значення не мають. Бувало, дітки приносили свої скарбнички з монетами, а бувало, підприємці допомагали великими сумами. Люди привозили допомогу як на дорогих авто, так і велосипедами і навіть тачками.
Старенькі бабусі і дідусі допомагали чим могли: в складі «Кухарської сотні броварчан» квасили капусту, пекли солодощі та пиріжки, заготовлювали та передавали консервацію. Ті, хто не міг допомогти фінансово — долучалися до плетіння маскувальних сіток, допомагали з чергуваннями у шпиталях та здавали кров для поранених. Тому «волонтерські завдання» знаходилися для всіх охочих.
Лідія Стрельченко: — Я думаю, що вік, освіта, статус — то все другорядні речі.
По-перше, треба розуміти, з ким ти спілкуєшся, заради чого це все потрібно. Треба спілкуватися безпосередньо з тими, кому ти допомагаєш, і, звісно, розбиратися у тих речах, якими ти допомагаєш. Мають бути також певні напрацювання від шахраїв, адже є такі недобросовісні люди, які можуть прикинутися волонтером. Тож у кожному підрозділі мають бути люди, яким можна зателефонувати і спитати, а чи правда, що там-то і там-то чогось потребують і чи справді ця людина входить до цього підрозділу. Звичайно, треба мати певну працездатність, ентузіазм і любов до людей.
Оксана Савоста: — Мабуть, це повинно бути в душі, просто так людина не буде волонтером.
Волонтер — як танк, він пре. Які би не були проблеми — сімейні, чи хворий, чи не хворий, ти робиш свою роботу, зціпивши зуби, інколи вже не вистачає ні сил, ні часу, а ти все кидаєш, свою роботу, свою сім’ю і робиш…
Як стати волонтером? Ніяк. Це повинно бути отут, всередині (кладе руку в районі серця — прим. Т. Б.).
Просто дивитися, як хтось щось робить — можна долучитися на деякий час, потім втомитися і кидати цю роботу. Може це теж волонтерство, я не знаю.
Мені взагалі не подобається це слово — «волонтери». У нас в Україні чому почався волонтерський рух? Нас змусила держава, яка не забезпечує у повному обсязі хлопців і взагалі не піклується про них.
Чи потрібно для цього мати освіту? Думаю, як мозків не буде, то ти волонтерську роботу не потягнеш. Ти не знатимеш, до кого звертатися, як цю роботу робити, як з людьми спілкуватися. Адже це і кошти, і магазини, закупівлі. Мені допомагали тільки хлопці. От колись нас попросили привезти прилад нічного бачення, а я думаю: «А що воно взагалі таке?». Відкрила Інтернет і днів із чотири вивчала, що таке прилад нічного бачення. Тож, коли приїхала на фірму, то вже знала, що казати продавцю, щоби він мені не підсунув що попало, а дав те, що потрібно. Слава Богу, виходило.
Андрій Ракушин: — Не має значення ні вік, ні стать, ні матеріальне забезпечення. По-перше, потрібно мати дуже велике бажання, а по друге — всього-на-всього відірвати дупу. Не можеш допомагати грошима, допоможи чимось іншим, в’яжи шкарпетки, наприклад, чи намалюй картину. Що завгодно! Аби було бажання.
— Людина хоче передати на АТО допомогу — куди звертатися? Де пункти прийому? Координати, зв’язок з Вами?
Ігор Муратов: — Я більше товаришую з організацією — «Зелена палатка біля «Варуса», до нас на передову часто приїздила Оксана Савоста.
Якщо це дитячі речі, то можна принести до неї, вона може перебрати, те, що може бути в пригоді хлопцям на передовій, вона відвозить на передову, що знадобиться дітям — то піде дітям. Вони разом — Ігор Романенко (Асоціація батьків міста Бровари) і Оксана Савоста — разом роблять таку справу: возять на передову і по дитячим будинкам.
Олена Слободяник: — Зараз безліч груп, як в місті так і районі займаються волонтерством, з ними можна зв’язатись через соціальні мережі: «Зелена палатка біля «Варуса» (Оксана Савоста), Ігор Муратов, Ігор Романенко, Координаційний Центр допомоги військовим (Лідія Стрельченко), «Красилівська Самооборона» (Сергій Скидан), Сергій Юрченко, Віталій Корнет, Олег Шевчук.
Більшість шкіл та дитячих садочків знайомі з волонтерами і всю зібрану допомогу направляють на фронт через них. Зі мною так само можна зв’язатись через соцмережі.
Лідія Стрельченко: — У сучасному житті велику роль відіграють групи у Facebook, там дуже часто можна знайти потрібну інформацію.
Щоби пересвідчитися, що ці люди справді діють, важливо зустрітися з координаторами цих груп, подивитися, наскільки ця людина викликає довіру, чи є фінансові звіти, наскільки є реальні люди, яким вони допомагають.
Дуже часто про таких людей існує певна думка у суспільстві, що цим варто довіряти, а цим — ні. Також у соцмережах є навіть певні «чорні списки» груп, яким не варто довіряти, бо вони нечисті на руку. Навіть, якщо ви побачили оголошення про збір коштів для когось, є телефони, якщо це якась дитина, для якої збирають кошти на лікування, варто поспілкуватися з її батьками, навістити її в лікарні. Такі люди відкриті для спілкуванні та нічого не приховують. З ними легко спілкуватися і вони відразу йдуть на контакт.
Оксана Савоста: — У нас є група «Зелена палатка біля «Варуса», де пишуть, коли хочуть передати кошти або одяг. Там є мій телефон.
Є рахунок, на який перераховують кошти. Нам дзвонять і кажуть, що хочуть дещо принести, питають, чи потрібно це, чи ні. Зв’язок в основному за телефоном. Або хто бачив у групі рахунок, бачив, чим ми займаємося протягом двох з половиною років, перераховують гроші на картку.
Місто у нас маленьке, люди один одного знають. Якби люди не довіряли, то вони би нічого не приносили, не допомагали, обходили би десятою дорогою наш намет.
Коли ми починали збирати кошти, я думала, що люди будуть приносити гроші, але яким чином я потім маю звітувати? І я не маю права отак просто відкрити скриню і забрати ці кошти, ми повинні їх перерахувати, записати суму. Так до нас долучилася Олена Мироненко, вона за освітою бухгалтер. Олена взяла повністю на себе роботу. Скриню відкривають, люди рахують кошти, обов’язково двоє людей, записують ці кошти в зошит, ставлять підпис, дату, і тільки після цього мені їх віддають.
Мій обов’язок — закупити все і надати чеки для звіту. Тобто ніхто не має права взяти гроші, тому що так комусь захотілося. У нас такого ніколи не було.
Андрій Ракушин: — У нашому місті є «Зелена палатка біля «Варуса» Це по-перше. А по-друге, у нас XXI століття надворі. У соціальних мережах, якщо у вас є бажання, можна зайти у волонтерську групу та запропонувати свою допомогу.
У бесіді з волонтером Оксаною Савостою виникло ще одне запитання:
— Що би Вам хотілося сказати у цей день?
Оксана Савоста: — Хочу прокинутися і дізнатися, що в нас закінчилася війна. Ось це моє бажання більш за все на світі.
Хочу побажати нашим хлопцям та волонтерам терпіння. Щоб побільше волонтерів було? Не знаю. Чим більше буде волонтерів, тим менше наша держава піклуватиметься про наших бійців. Хоча зараз волонтерів, мабуть, і так вполовину менше.
Зараз дуже важко збирати допомогу: тут і фінансові проблеми в людей, і навіть з продуктами. Я бачу, як збирається допомога. Якщо раніше ми за день могли завантажити продуктами причеп, то зараз дуже мало приносять. Хочеться, щоби більше людей допомагало, щоби в наших українців прокинулася свідомість, що ти — українець, і це — наша держава, наша земля, і ми повинні щось робити для того, щоби всі нормально жили.
Волонтери — це кожен з нас і ми всі разом. Якщо кожен не буде байдужим і долучиться хоч на крихту до спільної справи, можна буде подолати усі перешкоди. Когось допомога обігріє, а комусь і врятує життя…
Якщо не ми, то хто?..
