4 липня виповнилося 100 років від дня народження механіка-водія танка Т-34 Марії Іванівни Лагунової. Її бойовий шлях у Другій світовій війні був коротким: під час одного з боїв дівчина втратила обидві ноги, проте не втратила силу духу.
Марія народилася в Челябінській області, в багатодітній сім’ї. Рано втратила матір. Із ранніх років почала працювати, щоб прогодувати і одягнути себе. Закінчила неповну середню школу (п’ятирічну).
Уже в 10-річному віці Маша переїхала жити до своєї старшої сестри у Свердловськ. Тут вона змогла закінчити школу-семирічку. На одну маленьку зарплату сестри їм було складно прожити, тож Маша пішла спочатку в няньки, а потім в домробітниці, часто працювала просто за їжу.
Із 16 років почала працювати на фабриці «Уралвзуття». Спочатку її взяли просто різноробочою, але вже до 20 років вона стала черговим електриком цеху. Проте хотіла стати шофером вантажівки, тож коли була вільна хвилина фабрична вантажівка стояла без «роботи» або на ремонті, вивчала її. А коли дозволяли сісти за кермо, дівчина була просто щаслива.
На фронті
У перший день Великої Вітчизняної війни (Другої світової – авт.) на фронт вирушив її старший брат Микола. Марія теж просилася на фронт. Після неодноразових звернень в Сталінський РВК Свердловська, їй прислали повістку і згодом направили в числі таких самих 20-річних дівчат у Челябінську школу військових трактористів.При цьому професію собі вони не вибирали і були готові на що завгодно, лише б опинитися ближче до фронту.
Механік-водій
У лютому 1943 року до них в полк прибув військовий представник із Уралу, який відібрав кілька сотень людей на курси танкістів: радистів, башнеров, механіків-водіїв. Марія теж захотіла записатися на ці курси, але військовий представник сказав, що танкіст – суто чоловіча професія, жінок в танки не беруть, як і на бойові кораблі. Наступного дня Марія отримала від своєї сестри лист, яка повідомила, що її брат Микола загинув. Тож дівчина написала лист голові Президії Верховної Ради СРСР Михайлу Калініну з проханням дозволити стати танкісткою і помститися фашистам за смерть її брата. Марію Лагунову зарахували в курсанти. Так серед 700 курсантів-чоловіків, майбутніх танкістів, які приїхали в березні 1943 року до Нижнього Тагілу, виявилася одна дівчина.
Під час навчання Маша достроково здала всі іспити і стала одним із кращих механіків-водіїв на курсі. Вона відмовилася залишитися в полку інструктором і поїхала на фронт. Своє бойове хрещення гвардії сержант Марія Лагунова прийняла на Курській дузі в складі 424-го окремого танкового батальйону 56-ї гвардійської танкової бригади.
Марія показала себе досвідченим і сміливим водієм, користувалася бойовим авторитетом у танкістів. На її рахунку було вже багато розчавлених гусеницями вогневих точок, знарядь і солдатів противника. У бригаді про неї говорили: «Це наш танковий ас».
Останній 13-ий бій
28 вересня 1943 р. в Броварах бригада вела важкі бої. Село Княжичі двічі переходило з рук в руки. Заступник командира батальйону з політчастини капітан Мітяйкін повів танкістів у чергову танкову атаку на німецькі позиції. Для Марії це був 13-ий бій. Спочатку атака розвивалася успішно: увірвавшись на позиції противника, екіпаж знищив німецьку гармату, розчавив бліндаж і розстріляв із кулемета солдатів супротивника. Проте німцям все ж удалося підбити танк Лагунової: снаряд пошкодив ланку гусеничної стрічки танку і влучив у місце механіка-водія, де була Марія.
У шпиталі
Лагуновій під час бою дуже пошкодила обидві ноги, евакуювали її з танка без свідомості та доставили до польового шпиталю. Згодом виявилось, що права рука перестала рухатись.
Літаком її доставили в Суми, звідти до Ульяновська, а потім до Омська. Тут хірург Валентина Борисова провела їй серію операцій, щоб частково врятувати ноги для можливості ходити на протезах. У госпіталі Лагунової вручили орден Червоної Зірки.
Делегація з нижньотагільського навчального полку привезла Марії близько 60 листів, як від друзів, так і від незнайомих курсантів з нового поповнення.
Із листів з фронту вона дізналася, що в кімнаті слави полку висить її портрет, її військову біографію розповідають усім курсантам у виховних цілях.
За іншою версією, Лагунова нібито вважалася загиблою, і однополчани з 56-ї гвардійської танкової бригади дізналися про те, що вона жива, лише через 20 років із публікацій письменника Смирнова в пресі.
Навесні 1944 року її перевезли до Центрального інституту травматології і протезування МОЗ в Москві, де їй зробили протези.
Життя після війни
Повернувшись до навчального полку, Лагунова чотири роки служила телеграфісткою, продовжувала тренуватися ходити на протезах. Демобілізували Лагунову в 1948 році.
Жила у Свердловську, працювала на фабриці «Уралобувь» контролером ВТК. Вийшла заміж за Кузьму Яковича Фірсова, з яким познайомилася в госпіталі, теж інваліда війни. У сім’ї у них народилося двоє синів. Обох синів назвала в честь загиблих на фронті братів – Миколою та Василем.Також є внуки.
У 1960-х роках за порадами лікарів через астму змушена змінити клімат, тож сім’я переїхала до Хмельницького, а потім — до Броварів. Виховувала дітей і онуків, вела роботу з патріотичного виховання молоді, виїжджала з делегаціями за кордон.
Пам’ять
Її ім’ям названа вулиця в Броварах та Княжичах, а також на батьківщині Марії Іванівни — у місті Катайський.
Марія Лагунова – Почесний громадянин міста Бровари.
У 2010 році напередодні Дня Перемоги над нацизмом у Нижньому Тагілі Лагуновій встановлено меморіальну таблицю.
6 травня 2013 року на буд. №4, що на вул. Марії Лагунової, на її честь також встановлено меморіальну таблицю.
У музейно-меморіальному комплексі «Історія танка Т-34» частина експозиції «Жінки і танки» присвячена Лагуновій.
За матеріалами Вікіпедії
Фото – з відкритих джерел
Читайте також
