Шкільний процес набирає обертів і для деяких батьків вже знайомо лунає від дитини «не піду до школи!», «не хочу, набридло вчитися!». Що ж робити батькам, аби підтримувати пізнавальний інтерес, навчальну мотивацію та не наражатись на щоденні «не хочу», «не буду», «набридло»? У цьому питанні намагалась розібратися Уляна Супрун, очільниця МОЗ, посилаючись на дослідження психолога.
«Якщо ми спробуємо уявити замкнене коло дитячої демотивації, то виглядатиме воно приблизно так. Спочатку вчительська чи батьківська вимога щось зробити провокує цілий натовп думок-демотиваторів в дитячій голові («це нудно, не цікаво», «я не впораюсь, я не розумний», «дістали, знову тиснуть»…). Потім ці думки провокують почуття-демотиватори (сум, нудьгу, роздратування, злість, сором…). У такому емоційному стані дитина все робить абияк, тягне час, впирається, страждає… Ця поведінка призводить до того, що невдоволення дорослих росте, вимоги посилюються, стають жорсткішими, з’являються докори та образи і – коло замикається», – зазначає пані Уляна.
За словами очільниці МОЗ, можна спробувати спочатку розібратися, що саме демотивує дитину йти на уроки:
- якщо школяр вважає завдання нудними – допоможіть знайти в них цікаве, покажіть як та де можна застосувати здобуті знання та вміння;
- якщо дитина не певна в собі та своїх силах – підтримайте її, нагадайте час, коли все вдавалось, підкажіть, як зробити швидше та якісніше, давайте підказки, хваліть за успіхи, будьте поряд і будьте опорою;
- якщо ж це думки про інших людей, їхній тиск чи знецінення – продемонструйте, що це не так, дайте більше часу, скажіть щось добре та особисте, підкресліть те, наскільки ви цінуєте свою дитину та її зусилля.
Іноді все перераховане роблять самі вчителі. Вони можуть допомагати розвинути мотивацію, яка називається внутрішньою і в основі якої лежать не примус, а відчуття власної самодетермінованості («Мені це цікаво і потрібно»), компетентності («Я можу це зробити»), та добрих стосунків з людьми («Я відчуваю підтримку»).
