18-го січня у Броварах під час авіакатастрофи загинув екіпаж гелікоптера Super Puma, що належить ДСНС України. Усі члени екіпажу працювали в Ніжинському спеціальному загоні ДСНС України в Чернігівській області. Докладніше про них розповів Obozrevatel.
Про загибель чоловіка дізналася з новин
Про те, що чоловік 46-річний пілот Костянтин Коваленко розбився в Броварах під Києвом, Олеся Коваленко дізналася о 9-й годині ранку 18 січня, відкривши стрічку новин. Вона була вся заповнена повідомленнями про авіакатастрофу, а на фото побачила уламки червоного гелікоптера.
Такий гвинтокрил ні з чим не сплутаєш: Super Puma, яскраво-червоний, французького виробництва, таких у нас одиниці. Останнім часом Олесин чоловік літав саме на такому.
Напередодні ввечері Олеся розмовляла із Костянтином, він передзвонив їй о 20-й. Сказав, що завтра буде на завданні, як зазвичай, попросив його не турбувати, коли зможе, він подзвонить сам.
«Костя був військовим вертолітником. Він літав на військовому Мі-24, був із миротворчою місією в Конго, Кот-д’Івуар, у Ліберії. Потім перевчився на льотчика-оператора Мі-8. Із 2015 року, після повернення з Африки, вони вилітали до зони АТО, щороку по два-три місяці він був там.
А в жовтні 2021 року він вийшов на пенсію та влаштувався працювати в ДСНС у Ніжині. Там він склав усі іспити, потім виконав льотну програму. Там же він перевчився літати французькою Super Puma. Я його питала, що має статися, щоб такий гелікоптер міг впасти. Він мені відповідав, що не знає, що має статися, щоб така машина, як Super Puma, могла впасти. Він був дуже впевнений у цьому французькому гелікоптері. Весь екіпаж у ньому був професійний.
Я так само, як і всі, чекаю на результати розслідування катастрофи. Сама телевізор не дивлюся, мені розповідають те, що там кажуть. Я не вірю в те, що люди розповідають, що нібито гелікоптер кружляв десь там, шукав можливості уникнути висоток. Я думаю, що вони хотіли сісти на той майданчик за садком, але їм трохи забракло часу. Все дуже незрозуміло та загадково», – каже Олеся.
«Кохати тебе буду вічно»
27-го січня Костянтину Коваленку мало виповнитися 47 років. Із дружиною вони прожили 22 роки. Олеся розповідає, що познайомилися вони в селі Вапнярка на Вінниччині. Там була військова частина, і туди після закінчення Харківського льотного інституту приїхав молодий Костянтин.
Хлопець був дуже веселий, трохи несерйозний, але дуже добрий, дбайливий. І менш ніж за рік молоді люди одружилися. Потім у 2002 році військову частину розформували і Костянтин поїхав служити в Львівську область місто Новий Калинів. Туди забрав із собою дружину, а 2003-го в пари народився син.
Нині йому 19 років, хлопець навчається у Львівському національному університеті ім. Франка на програміста.
«Ми жили з Костею у квартирі в багатоповерхівці. Він якось сказав, що не хоче жити тут, а хоче жити у Вінницькій області, там, де мої батьки. Він дуже їх любив і брата мого. Купили тут квартиру в невеликому будинку на чотири сім’ї, з власним виходом та садом. Він розпочав ремонт, мріяв, що онуків тут роститимемо. Так і не встиг», – каже Олеся.
Костянтин дуже любив відпочивати разом із сім’єю. Раніше їздили до Криму, а після 2014 року подорожували Львівщиною.
«Для нас шашлики, річка, природа – найкращий відпочинок. Костя був дуже сімейною людиною. За шашлики завжди він відповідав, тільки він міг їх смажити. Я була домогосподаркою, жила своїм чоловіком та сином. Тепер доведеться вчитися жити заново», – каже жінка.
«Коханий мій, я довго не могла прийняти того, що тебе більше з нами немає. Сьогодні я поховала тебе і досі не можу змиритися з тим, що мого всесвіту вже немає. Мою душу розриває пекучий біль, серце розривається на шматки. Як жити без тебе, я не знаю. Ти був усім для мене, я розчинялася в тобі, а тепер є тільки моя тінь. Але я маю жити і ставити на ноги нашого сина. Скільки планів, скільки нездійснених мрій. Кохати буду тебе вічно. Ти мій герой. Скорбота. Печаль. Нестерпний біль», – написала Олеся в себе на сторінці у Фейсбуці.
У дитинстві мріяв бути міліціонером
Бортовим механіком гвинтокрила, що розбився, був 29-річний Іван Касьянов із Ніжина Чернігівської області.
Його сестра Юлія розповідає, що одразу після школи Іван навчався в Київському університеті за спеціальністю «вагонне господарство». Навчання було не за покликом серця, а тому, що треба було кудись вступити та здобути освіту. І в сім’ї подумали, що робота в «Укрзалізниці» – непоганий варіант.
А після навчання Ваня одразу пішов працювати в ДСНС у рідному Ніжині, потім була служба в армії.
«Він у нас спокійний, не метушливий, зважений. Він навіть якщо й сміявся, то якось тихо, трохи посміхався. Із ним завжди було комфортно. Служба в армії теж була в Києві, його визначили водієм особливого складу. Його любили, поважали за порядність у роботі. Ми ніколи не чули, щоб він скаржився на когось чи на щось. Йому довіряли тому, що знали, що далі інформація нікуди не піде», – каже Юлія.
Після служби Іван знову повернувся в ДСНС. Поступово навчався та став бортовим механіком гелікоптера. Хоча в сім’ї навіть ніколи і не думали, що Ваня колись літатиме, у дитинстві він мріяв стати міліціонером.
«Він про гелікоптери міг розповідати годинами, в його телефоні було повно фото. Він захоплювався тими французами, які прилітали їх навчати. Не боявся занурюватися з головою в саму суть механізму, був дуже скрупульозний, навіть занадто. Любив порядок і чистоту. У кімнаті, в гаражі, на комп’ютері – скрізь був ідеальний порядок, ми тепер зрозуміли, чому він так любив своє місце роботи – бо там все правильно, все дисципліновано, у них своя манера спілкування, там порядок в ангарах, дбайливе ставлення до техніки. Він це любив. Але про його роботу ми знали мало, він у нас секретний у цьому плані, зайвого не скаже навіть своїм, навіть під дулом», – згадує сестра.
Хотів перевестися на землю
Зі своєю дружиною Діаною Ваня познайомився шість років тому, але одружилися вони лише минулого літа. Він мріяв про нову машину, але мрію відкладав на потім, спочатку хотів придбати житло для них із Діаною. Любив дітей та хотів мати своїх.
«Вдома він був дуже домашнім, по-своєму господарським. Виклав у дворі всю плитку буквально під лінійку. Любив посмажити шашлик, сходити в лазню, зустрітися з друзями, порибалити на Десні. Для риболовлі міг накупити багато всяких «приколів», з’їздити чотири рази і повернутися ні з чим. Але він так відпочивав, розслаблявся біля води», – розповідає сестра.
Проте мама Валентина Іванівна, вчителька гімназії №16 у Ніжині, весь час хвилювалася за Ваню, за його працю, молилася за нього, наче відчувала. Вона неодноразово просила сина перевестися на наземну роботу. Іван навіть уже поговорив із командиром ескадрильї про те, що хотів би перевестись. Говорив, що ще одне-два відрядження – і він уже працюватиме на землі. Проте так і не встиг.
Брав участь в АТО
Третій загиблий член екіпажу – командир гелікоптера, 46-річний Олександр Василенко із Сум. На жаль, про нього мало відомо.
Сам він родом із Луганської області, закінчив Харківський інститут льотчиків, його родина живе в Сумах. Із середини 2000-х перебував із миротворчою місією в Ліберії, Сьєрра-Леоне. Також брав участь у ООС та АТО на сході України.
У Ніжинському загоні ДСНС він працював із 2011 року.
ФОТО – Obozrevatel
Читайте також:
