26 грудня у Києві відбулася презентація книги «Бути людиною» – збірки коротких історій про вияви людяності в роки Другої світової війни. До збірки потрапило й оповідання авторки з Літок Людмили Сотник «Чорний купальник», в якому у формі діалогу матері з донькою розповідається про врятовану єврейську дівчинку. Сьогодні Україна знову виборює собі право на вільне життя, знову втрачає найкращих, знову складає екзамен із людяності. Книга «Бути людиною» на різні голоси заявила, що людяність не залежить від національності, від умов, в яких ти перебуваєш, від соціального статусу, статі та виду діяльності. Бути людиною – це найвище покликання, про яке, на жаль, ми дуже часто забуваємо в своїй повсякденності.
Відбір творів для збірки проводився в рамках однойменного міжнародного конкурсу за сприяння Німецького фонду «Пам’ять, відповідальність і майбутнє» в межах програми «Місце зустрічі: Діалог» – програми підтримки людей, які постраждали від нацизму. Організатори розповідають, що на конкурс надійшла 251 робота, а в результаті ретельного відбору журі основу збірки склали твори 41 автора.
Географія творів теж досить широка. Тут знаходимо і безпосередній зв’язок із Броварським районом. Одна з авторок – Людмила Сотник – за основу свого оповідання взяла діалог із матір’ю у рідних Літках. Під час презентації Людмила розповіла, як насправді складно було говорити з мамою про війну. І що публіковане оповідання – багаторічне намагання зняти табу з цієї теми, намагання «розговорити» маму, звільнити «недолюблену дитину» в ній. Говорити про втрати найрідніших – важко, жити з цими втратами – нестерпно. Також Людмила Сотник розповіла трохи фактів про Літки під час війни. Зокрема, коли німці відступали, то спалили 900 хат. Всього села не спалили тільки тому, що дуже поспішали. «Мало пам’ятати, варто аналізувати, чому так сталося» – підсумовує авторка про важливість історичної пам’яті.
Одна з членів журі – старший науковий співробітник Інституту історії України НАНУ Тетяна Пастушенко розповіла про особливості роботи над збіркою. Зокрема, про відмінності в оцінці робіт істориками й літераторами. Вона зауважила, що для істориків важлива історична достовірність викладеного матеріалу, в той час як літератори найперше звертали увагу на мову та стиль. Каже, що члени журі були здивовані темами творів.
Так, в умовах конкурсу не прописувалося, про яку саме «людину» треба писати, тому що людяність, по суті, категорія універсальна. А відтак надійшло 73 історії, в яких розповідалося про «добрих німців» – тема, яка тривалий час на пострадянських просторах залишалася табуйованою. 23 історії написані від імені дитини, що особливо загострює сприйняття тексту. Бо, як зауважила Людмила Сотник, дитина і війна – це оксюморон. Це річ, яку важко утрамбувати в мозок, адже діти апріорі не готові до сприйняття насильства в будь-яких його проявах.
Бути людиною в часи війни – означає жертвувати власним життям заради порятунку чужого. Бути людиною в часи війни – означає ризикувати життям найдорожчих людей заради спасіння сотень інших. Основу збірки склали оповідання, які показують, що немає чіткого поділу на «своїх» і «чужих», на чорне й біле. Людина залишається людиною поза всіма категоріями. А ще порушуються теми фемінізму, забороненого кохання до «ворога», порятунок психічно хворих людей в умовах знецінення людського життя взагалі та інші.
У другій половині презентації говорили про книгу як фізичний об’єкт. Навіщо вона потрібна? Що з нею робити далі? Збірка «Бути людиною» – не комерційний видавничий проект. Це спроба привернути увагу різноманітних соціальних служб до потреб до літніх людей. Але найголовніше – це виважений психологічний експеримент зі звільнення від задавнених травм. Люди роками тримали в собі війну, з тих чи інших причин боялися про неї говорити. «Організатори конкурсу самі запропонували рецепт, як порушити заціпеніння травми, – говорити про рідкісні приклади людяності на війні. У конкурсних творах описано позитивні вчинки, емоції та цінності, а риторика спасіння вселяє надію на майбутнє», – підсумовує Тетяна Пастушенко в передмові до книги.
Зізнаюся, особисто я, коли дізналася, що загальна тематика творів у книзі об’єднана словами «Друга світова», автоматично винесла вирок «нудно». Мені уявлялися довгі фронтові рефлексії, затяжні спогади нащадків, науково-насичені тексти спеціалістів. Але по факту все виявилося з точністю до навпаки. Представлені у збірці творі – це короткі, емоційно насичені новели та есе. Це такий концентрат «саме тих» слів, після яких стискаються ребра і відчувається місце, в якому відбиває ритм твоє серце. Це такий посібник людяності, інструкції на кожен день, як зберігати в собі людину в будь-яких життєвих ситуаціях. Кажуть, в умовах масового терору, голоду, фізичного винищення моральні й духовні цінності перестають функціонувати як такі. Але тексти зі збірки «Бути людиною» голосно стверджують: це неправда. Людиною можна (і треба) лишатися попри все.
Ще одним важелем мого скептицизму стосовно збірки було переконання, що який сенс говорити про Другу світову, коли Україна вже п’ять років на шляху іншої війни. Ця війна ближче, ця війна живе в кожному з нас тут і сьогодні, тоді як Друга світова майже повністю перейшла в параграфи шкільних підручників. Але організатори й учасники конкурсу змогли провести паралелі із сучасністю. Втрачаючи історичну пам’ять, людство так чи інакше змушене проходити один і той же шлях знову, бо ж історична амнезія лікується лише зануренням у подібні події.
То скільки ще війн нам потрібно, щоби навчитися пам’ятати?
Юлія Шевель
Фото – авторки
