Уже сьогодні, 13 січня (або 31 грудня за старим стилем) українці відзначають Щедрий вечір, який також називають святом Маланки. А завтра, на Новий рік, – свято Василя. Традиційно в ці дні щедрують, засіваючи і бажаючи господарям достатку. «Трибуна» знайомить читачів із традиціями за допомогою дослідження Олекси Воропая «Звичаї нашого народу. Зима».
Вечеря. Щедрий вечір
За тиждень після коляди, напередодні Нового року – Щедрий вечір. Це – залишок стародавнього, імовірно, дохристиянського звичаю. За християнським календарем – це день преподобної Меланії. У народній традиції обидва свята об’єднались.
Читайте також: Новий рік-2020: які справи треба встигнути зробити до свята
Наддніпрянська Україна і Гуцульщина святкують Щедрий вечір як значне свято різдвяного циклу з добре розвиненою обрядовістю. Галицьке Поділля не святкує, бо Щедрий вечір у галичан – напередодні Водохрищів, тоді як на Наддніпрянщині це – «Голодна кутя», Богоявленне надвечір’я.
В Україні на Щедрий вечір батько ховається від дітей за пирогами – символом щедрости, багатства.
Ввечері, як зоря засяє, мати, було, запалять свічку перед образами, обкурять ладаном хату і поставлять череп’яну миску з пирогами на стіл. Тато сядуть на покутті і голову прихилять — ховаються за пирогами А ми, діти, вдаємо що не бачимо їх:
- Мамо, а де наші тато?
- А хіба ж ви мене не бачите, діти?
- Не бачимо, тату!
- Дай, Боже, щоб і на той рік ви так мене не бачили!
Оце так, було, батько скажуть, перехрестяться і запрошують всю сім’ю до столу, до «щедрої куті» – «щоб у достатках і спокої других свят дочекати!»
Тільки посідали за стіл, а під вікном уже й щедрують:
Щедрий вечір, пане господарю,
Стережи, Боже, твого товару,
Твого товару, всякого статку,
Молім Бога за отця, за матку,
Добрий вечір!– Отак згадує про Щедрий Вечір добродій Свирид Галушка з Київщини.
Щодо страв Щедрого Вечора, то вони не скрізь однакові: понад Дніпром печуть пироги з м’ясом і смажать гречані млинці на свинячому смальці, на півдні України фігурують бублики, а в гуцулів – вареники чи, як вони кажуть, «пироги».
Коза. Щедрий вечір
Як було мені років дванадцять, – продовжує співбесідник, – водили ми козу. Зібралося нас аж восьмеро козоводів! Ми що дві-три хаті мінялися, бож кожному цікаво бути козою…
- Як же ви робили козу?
- Та як – оце вистружемо обруча з білолозу. На грубшому кінці розколина – роги. Тоншого – вставляємо в розколину і в’яжемо мотузком. Роги обмотуємо лепехою, щоб кращі були. Біля рогів з обох боків дерев’яні ложки – вуха. На протилежному кінці обруча – ломачка з віхтиком: це хвіст.
Кому припаде бути козою, одягає обруч – щоб ріжки приходились на голову, а хвіст – за спину. Накидають кожуха – вовною догори. Спереду запинають, щоб тільки роги, вуха та «морду» видко було. Рукави звисають донизу – це ніби передні ноги кози. Однією рукою коза тримається за ломачку і трясе віхтиком – «крутить хвостом».
Крім «кози», є в компанії ще «кіт» з торбою на сало — це найменший з хлопців перебраний за кота з довгими вусами. Він нявчить – просить сала.
Як добре смеркне, починаємо водити «козу». Завидна з «козою» не ходять.
Оце вийдемо на вулицю і радимось:
- Куди підемо?
- Гайда до Свирида Карлаша, у нього дітей багато!
- Ходім!
Приходимо, один біжить під вікно і гукає:
- Дядьку, пустіть козу до хати, бо змерзла!
А дядько ніби відмовляється – так належиться за звичаєм:
- Немає де тій козі розгулятися – тісно в хаті!
- Та пустіть, бо змерзла!
І так до трьох разів козовод проситься, а дядько відмовляє. Нарешті каже:
- Та я вже пустив би, але… що дядина скаже?
Козовод – до дядини:
- Будьте ласкаві, дядино, пустіть, бо й козенята померзнуть!
- Навіщо ви нам здалися? Уже пізно, діти спати збираються, налякаєте їх!
- Та пустіть, дядино, бо коза мерзне. М-е-е!…
- Я хату помастила, припічок білила, а ви мені пустку зробите!
Коза знову: «Ме-е-е!»
- Та йдіть уже, йдіть… Тільки добре співайте!
Першим іде старший козовод і веде «козу», за ними – «кіт», а за «котом» – всі щедрівники.
Увійшли, поскидали шапки, «добрий вечір» сказали – не разом, а хто коли зайшов. Поставали серед хати, і старший козовод починає:
Нуте, панове,
Нуте, мурове,
Поставайте вряду,
Я козу веду!
«Коза» і «кіт» тупають у такт пісні — витанцьовують. А діти смикають – то «козу» за хвоста, то «кота» за вуса… тішаться! Щедрівники всі хором співають:
Наша козиця –
Вже стара птиця.
Недавно з Києва,
З довгими кісьми:
– Ногами стопчу,
– Рогами сколю,
– Хвостом змету!
Що на горі вовк з вовченятами,
То в долині коза з козенятами.
Ой, де взявся вовк
Та козу натовк,
А вовченята – за козенята.
До взявся заєць
Став козу лаять:
– Ой, ти, козиця,
Старая птиця,
Діточкам та й не матиця.
Ухопила серпок,
Та й по полю: скок, скок!
Нажала сніпок
Та й змолотила,
Своїх діточок
Ти й накормила!
Ой, не йди, коза,
У темні ліса,
Там стрільці-гонці
З острови Хортиці!
Що перший стрілець –
Козак-молодець,
Ударить козу під правоє вухо.
З лівого вуха потекла брюха!
Тиць, коза впала,
Хвіст свій задрала.
«Коза» падає, задирає хвіст і вдає, що мертва. »Кіт» її ніби обнюхує, крутячи вусом. Хор щедрівників співає далі:
Треба козиці три куски сала.
«Кіт»: Мяу, мяу…сала!
Щоб коза встала.
Хор: Ой, устань, козо.
Та й струсися!
По цьому дому,
По господарю
Ізвеселися!
«Коза» схоплюється і починає танцювати. Хор співає:
Ой, слухай, козо,
Де труби гудуть,
Там млинці печуть,
То і нам дадуть!
«Коза» йде до печі, задирає морду і нюхає. Хор:
Хозяїн іде пожиток несе.
Перший пожиток:
Мірочка гречки
На варенички.
Другий пожиток:
Мірочка жита,
Щоб коза сита.
Третій пожиток:
Решето вівса,
Зверху ковбаса,
Та й щедрівка вся!
За ці щедрівки —
Кварта горілки,
А з цеї мови
Будьте здорові!
Пісня скінчилась. Щедрівники, звертаючись до господарів, кажуть всі разом – в один голос:
– Будьте здорові з празником!
Старший козовод – до «кози»:
– Кланяйся хазяїну й хазяйці!
«Коза» кланяється господареві, господині та всім дітям – по черзі.
Господар дарує щедрівникам пиріг чи копійок п’ять грошей. «Кіт» – до господині:
- Мяу, мяу… сала, щоб коза брикала!
Козовод:
- Дайте, дядино, сала, бо кіт здохне!
- Нема сала, миша вкрала! – говорить господиня. Або: Сало – погасало! Не звикайте до сала, бо й нам мало!..
А «кіт» усе нявкає, товчеться навколо господині, аж поки та дасть йому шматок сала. Сало – «котові» в торбу, пиріг – у мішок козоводові, а гроші – в скриньку скарбникові.
Виходячи з хати, щедрівники кажуть:
- Прощавайте! Дай, Боже, щоб того року діждали!
Вийшли на вулицю, оглянулись навколо – скрізь темно… Село вже спить, тільки ген-ген, на горі світиться: то дівчата «Меланки» справляють. Козовод:
- Хлопці, ходім!
Прийшли, заглянули у вікно, а там уже й парубки з «Меланкою», – поскидали мошкари, за стіл сідають. Ми всі разом:
- Ме-е-е!…
Дівчата, чуємо, гукають:
- Козоводи прийшли, пускайте їх до хати!
Парубки відчинили нам двері, ми ввійшли, свій дохід – на стіл… Гуляємо всі разом!
Парубоча «Меланка». Щедрий вечір
За «Меланку» вбирається парубок, що вміє «штуки викидати» – добре жартує.
«Меланка» має свій «почот», сама не ходить! Почот не абиякий: орач з чепігами від плуга, сівач з сівнею через плечі, дід з гарапником, ведмідь, коза, журавель, циган, циганка і чорт з ріжками.
Все це – в кожухах догори вовною, в машкарах, лахмітті, підмальоване білою глиною, замашене сажею, з клоччя зроблені бороди, вуса, патли… Одним словом – хто як зумів!
Ватага рухається селом з жартами, вигуком, сміхом. «Циганка» пристає ворожити, «циган» – коні міняти, «ведмідь» танцює, «коза» грає на скрипку, а «журавель» – найвищий парубок у селі – вибиває в бубон.
Діти юрбами бігають за парубочою «Меланкою», та й старі не раз вибігають на вулицю, щоб подивитись на веселу кумпанію…
До кожної хати ватага не заходить – йде туди, де збираються дівчата. Дозвіл щедрувати парубки випрошують піснею під вікном:
Ой, господар, господарочку,
Пусти в хату Меланочку,
Меланочка чисто ходить,
Нічого в хаті не пошкодить.
Як пошкодить, то помиє,
Їсти зварить та й накриє.
Добрий вечір!
- Просимо!
Ватага лишає в сінях свої ціпки та гарапники, обмітає чоботи від снігу і заходить до хати:
- Добрий вечір вам у хаті!
- Доброго здоров’я! А які ж ви кумедні, — щебечуть дівчата, — і ведмідь, і коза… А Грицько який! Де це ти таку хустку доп’яв? Мабуть, мати каглу затикала?!
- Мовчіть, дівчата, — «Меланка» соромиться!
- Ха… Ха… Ха… Диви, як побіліла! Грицьку, чого ж ти вуса не збрив?
Отак жартують над «Меланкою», а «вона» – байдуже: шукає віника, сміття розкидати, свіжих глиняків – припічок «мастить».
Господині знають цю звичку і все ховають, щоб «Меланка» не знайшла.
Щедруючи, хлопці висміюють кепських господинь:
Наша Меланка – неробоча,
На ній сорочка парубоча…
Люди ідуть на жнива,
А Меланка – на пива!
Люди ідуть з серпами,
А Меланка –з шклянками!
Люди нажали по сім кіп,
А Меланка – один сніп!
Пішла Меланка на містечко,
Купила собі пасьминечко.
Пряла вона – від кур до кур,
Напряла починків – один гур!
Дала кицькам мотати,
Кицьки взяли – втікати!
Збіглися люди – дзвонити,
Кицьку з починком ловити!
А ловили – не вловили,
Нашу Меланку похвалили…
- Та годі вам! – обзиваються дівчата – Якоїсь кращої співайте! Козо! де ти?
В середину кола входить «коза» і починає вибрикувати — танцює під спів хору:
Го – го – го, коза!
Го – го – го, сіра!
Го – го – го, біла!
Ой, розходилася, розвеселилася
По всьому дому, по веселому!
Де коза ходить, там жито родить!
Де не буває, там вилягає…
Де коза – ногою, там жито – копою!
Де коза – рогом, там жито – стогом!
А в нас на Сандрівці усі хлопці – стрільці,
Встрілили козу у правоє вушко,
В правоє вушко – в саме сердечко!
Тут коза впала, нежива стала,
А міхоноша бере дудочку:
Надулась жила, коза ожила
Та й пішла коза, та й стрибаючи,
Та стрибаючи, гасаючи,
Своїх діток та шукаючи!..
Тррт, коза!
«Коза» тупнула ногою – аж шибки на вікнах задрижали, і танець зупинився.
- Добра «коза», гарно танцює!
- Гарно, тільки заспалася, як дід Марко у ярмарку. Бач – роги помокріли!
- А ти що хотіла — вибити «козу» закаблуками і щоб піт не виступив?!
- Дівчата, орач іде! Бач, як чепіги носить!..
В середину кола ввійшов орач. Хор співає:
Твої воли,
Мої воли –
Гей, гей!
А впереді
Два ведмеді –
Гей, гей!
А в пригоні
Дві вороні –
Гей, гей!
В колесниці
Дві синиці –
Гей, гей!
Коли хор співає, орач, тримаючи поперед себе чепіги, вистукує ногами в такт пісні.
Після орача витанцьовує сівач, а далі – ведмідь, журавель і, нарешті, чорт з рогами. Все це викликає багато сміху і влучних дотепів.
Коли щедрівка скінчилась, хлопці скидають машкари і на запрошення дівчат сідають до столу.
Новий рік або свято Василя
..Ще тільки починає, було, розвиднятися, а тато вже будять мене:
- Вставай, сину, годі спати – пора посівати йти!
Я схоплююся з ліжка, швиденько одягаюся, умиваюся та – за рукавицю дідову, а в ній повно зерна: пшениці, жита, ячменю, вівса, гороху – всього по пригорщі і змітане разом. Це я собі ще звечора приготував, щоб було чим посівати.
- Спочатку вдома посівай, – каже батько, – а потім і до людей підеш!
Я став перед образами, набрав жменю зерна з рукавиці, посівав і приказував: «На щастя, на здоров’я та на Новий рік, щоб родило краще, як торік – жито, пшениця та всяка пашниця… Дай, Боже!
- Спасибі тобі, сину, що ти нас обсипав щастям. На ось тобі грош та будь завжди хорош!
Взяв я від батька гріш – перший «дохід» за посівання, поплював на нього і сховав у кишеню – на щастя.
- А тепер можна і до людей, – каже батько, – людям посівати!
І я пішов… Пішов до дядька через дорогу. В двері не стукаю, бо ж знаю: в цю ніч не замикаються – люди посівальників ждуть. Заходжу до хати, скидаю шапку і відразу ж, з порога:
Ходить Ілля на Василя,
Носить пугу житяную,
Де замахне – жито росте,
Роди, Боже, жито, пшеницю,
Всяку пашницю;
У полі ядро, а в домі добро,
Дай, Боже!
- Спасибі, племіннику, – каже дядько, – гарно примовляєш. На ось тобі трохи грошей на книжку – та вчися, щоб дурнем не був!
За це я дядькові руку поцілував: такий у нас був звичай. Як я хотів уже йти з хати, то дядина – до мене:
- Чого ж ти, Свириде, вже ідеш?.. Сідай на лаві, хай у нашій хаті все добро сідає: кури, гуси, качки, рої та… старости, бо ж маємо дорослу дівку!
Я сів, а щоб мені сидіти недурно, то дядина медяника дали…
Так згадує своє перше посівання наш старий знайомий, добродій Свирид Галушка.
Перший посівальник на Новий рік звичайно буває і першим «полазником» – приносить до хати щастя. За народнім віруванням дівчата щастя не приносять – тільки хлопці, а тому й посівати дівчатам не годиться.
На Київщині сіном, що було постелене на столі під скатеркою на Святий Вечір, господар перев’язує ранком на Новий рік овочеві дерева в саду – «щоб нечисть на деревах не заводилась».
Неродючі дерева «страшать»: стукають сокирою по стовбуру та погрожують зрубати, якщо і далі не будуть родити. Звичайно це роблять діти – брат з сестрою. Сестра – мале дівча –вилазить на грушу чи яблуню і від імени цього дерева «проситься», а брат – хлопчак у татових чоботах та в дідовій шапці, з сокирою в руках – грає ролю господаря. І ось між ними відбувається такий діялог:
- Не рубай мене, буду вже родити.
- Ні, зрубаю. Чому не родило?.. Кажи!
- Бійся Бога, не рубай. Буду родити краще від усіх! – далі проситься плаксивим голосом «дерево».
- Гляди ж, – погрожує сокирою «господар», – як не вродиш цього року, то на той рік зрубаю і спалю!
Після такого «страшення» дерево перев’язують перевеслом. Іноді «для страху» дерево злегка надрубують.
У перший день Нового року до всього уважно приглядаються, бо все має віще значення. Стоячи в церкві під час утрені, селянин придивляється, як свічі горять у паникадилі: якщо гніт палаючої свічки зігнувся гачком – буде врожай цього року; якщо ж ґніт стирчить на свічці, ніби порожній колос на стеблі, – жди неврожаю.
Якщо ніч проти Нового Року тиха і ясна, буде щасливий рік не тільки для людей, а й для худоби Якщо сонце весело зійде, ввесь рік буде щасливий, а особливо добрий буде врожай садовини.
Якщо іній рясно вкриває всі дерева, буде врожай на збіжжя.
Перед тим, як сісти за стіл обідати, батько синові дає пиріг і каже: «Їж, сину, та пам’ятай: якщо тобі трапиться зимою збитися з дороги, то згадай, з чим ти їв на Новий рік пиріг – і відшукаєш дорогу».
Залежно від вдачі, люди говорять: «Піду до церкви, щоб Господь сподобив цілий рік ходити до храму Божого!» або: «Нап’юся горілки, щоб цілий рік було за що випити!»
«На Новий рік не годиться пити по одній чарці, а все по дві, щоб старі в парі жили, а молоді собі пару знайшли!» – так промовляють за новорічним обідом, коли гостей приймають.
«Мій батько, царство йому небесне, – згадує Свирид Галушка, – дуже любили вареники. На Новий рік мама, було, як наварять повну макітру – їж, скільки хочеш!… Ото тато, бувало, перед тим, як узятися до вареників, примовляють: «Вареники-мученики, сиром вам боки набивали, маслом очі заливали, в чавуні кипіли – за нас, грішних, такі муки терпіли!»
Якщо частина, неба закрита на Новий рік хмарами, в тій стороні буде урожай збіжжя – звідти треба сподіватися щастя. Сніг випаде в цей день, – щасливий рік буде.
«Мій старший брат був Василь, – згадує Тиміш Степанович Піддубний. – В цей день, було, всі родичі до нього з’їжджалися на обід — веселі то часи були! На столі таке стояло, що тепер і на виставці не побачиш – шинка, ковбаси, всякі припаси… Ех, та що й казати, – було до чого чарку випити та «дай, Боже!» промовити. А по обіді запрягали найкращі коні в «козирки» і з піснями та вигуками їхали «на прогін». Коні-змії не чують під собою ніг – санки летять, як на крилах, тільки сніг вихром розлітається на всі боки»!
Читайте також: Як підготуватись до Святвечора: історія та традиції свята
