Авторка – броварська краєзнавиця і мовознавиця, дисидентка, почесна громадянка міста Бровари Марія Овдієнко
Редакція сайту може не поділяти погляди авторів та не несе відповідальності за інформацію, опубліковану в розділі «Блоги». Відповідальність за зміст, достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори текстів, розміщених у розділі «Блоги».
Нещодавно в броварському парку Приозерний відбулися громадські акції, покликані привернути увагу жителів міста і влади до історичного озера, яке гине внаслідок некваліфікованих робіт, проведених з метою його очищення. Насправді «очищення» призвело до замулення потужних природних джерел, зацвітання води.
Якщо не провести робіт із відновлення цих джерел, ми можемо втратити озеро, що було окрасою міста, входило до водної мережі, яка разом із розкішною природою приваблювала до села Броварів дачників. Та й самі тодішні броварці, на відміну від нинішніх, жили в курортній місцевості.
Запитання до жителів Броварів «Що пов’язує наше місто з Володимирським собором у Києві?» неодмінно викличе здивування. А втім є одна цікава історія часів будівництва Володимирського собору, яка додасть нові риси до малознаного образу нашого міста 90-х років ХІХ ст. Вона пов’язана з іменем видатного російського художника Віктора Васнєцова.
Незвичайна історія спорудження Володимирського собору в Києві
У 1852 році Московський митрополит Філарет запропонував збудувати в Києві храм на честь майбутнього 900-річчя Хрещення Київської Русі київським князем Володимиром. Спорудження храму тривало двадцять років (1862 − 1882), а на його внутрішнє оздоблення пішло 11 років.
Замовлення на розроблення проєкту дістав відомий 30-річний архітектор із Петербурга Іван Штром. За його задумом, собор мали увінчувати тринадцять бань. Креслення Штрома затвердив імператор Микола І. Та невдовзі з’ясувалося, що на будівництво гостро бракує коштів, які збирали як пожертви по всій Російській імперії.
Читайте також: Творець образу Андрія Первозванного − наш земляк
Архітектор Київської єпархії Павло Спарро скоригував кошторис із фінансовими можливостями і з тринадцяти бань залишив сім. Переробляв проєкт зодчий Олександр Беретті. У межах наявного бюджету він збільшив лінійний масштаб споруди в півтора раза, завдяки чому об‘єм зріс утричі. Його авторитетові повірили. 1862 року, на свято Володимира, відбулося закладення собору.
Восени 1864 року деякі арки не витримали ваги горішнього ярусу й почали розсуватися. Архітектор звинуватив у всьому підрядників та мулярів. Вирішили зменшити висоту бань. Але 1866 року тріщини в арках збільшилися. Розгорівся скандал. Беретті не вдалося врятувати свою репутацію. Для виявлення причин аварії до Києва відрядили Івана Штрома.
Беретті усунули від будівництва. Роботи припинилися. Стіни собору довелося захистити від падіння металевими конструкціями. У такому стані собор перебував до 1875 року, коли до Києва прибув імператор Олександр ІІ.
Відразу знайшлися кошти. Для продовження будівництва Володимирського собору запросили фахівця зі світовим ім‘ям із Петербурга Рудольфа Бернгарда, який зробив необхідні розрахунки. Стіни собору захистили від падіння особливими прибудовами – контрфорсами.
Відповідальність за спорудження собору за рекомендацією Бернгарда було покладено на його 28-річного учня Володимира Ніколаєва, який нещодавно обійняв посаду київського єпархіального архітектора. Він гідно впорався зі складним завданням. 1882 року будівництво закінчилося. Лишалося оздобити внутрішні стіни собору.
1885 року посаду керівника опорядження Володимирського собору обійняв професор Андріан Прахов, мистецтвознавець і архітектор за фахом, який мріяв створити в соборі мистецьке диво. І це йому вдалося. Він запросив до роботи видатних російських художників Віктора Васнєцова та Михайла Нестерова, братів Олександра та Павла Свєдомських, Михайла Врубеля, а також українських художників Вільгельма Котарбінського, Миколу Пимоненка, Сергія Костенка та інших.
Собор розписували протягом одинадцяти (!) років. Розписи Володимирського собору стали визначним твором монументального мистецтва кінця ХІХ ст.
20 серпня (1 вересня) 1896 року за участі імператора Миколи II та його дружини Олександри Федорівни відбулося урочисте освячення собору.
То що там спільного з Броварями?
Зв’язок Володимирського собору з Броварями простежується на етапі його внутрішнього оздоблення. Як саме? Про це дізнаємося з книги «Виктор Михайлович Васнецов: Письма. Дневники. Воспоминания. Суждения современников»/ Сост., вступ. ст. и примеч. Н. А. Ярославцевой. – М.: Искусство, 1987. У ній, зокрема, опубліковано спогади Олексія Васнєцова − сина художника Віктора Васнєцова, який розписував стіни Володимирського собору.
Ось сторінки цих спогадів дитинства, на яких збережено образ частини Броварів. Ідеться про мікрорайон, де тепер розташовано парк Приозерний та прилегла територія, що в ті часи була порізана численними каналами й канавами, по яких плавали на човнах. Там були й озера, які Олексій Васнєцов, напевне помилково, називає ставками.
Читайте також: Чиновники вивчатимуть питання як відновити живлення озера в парку «Приозерний»
Справжня броварська Венеція. Жителі Пекарні досі добре пам’ятають залишки згаданих каналів у 70-х роках ХХ ст., майже через століття після проживання родини Віктора Васнєцова на одній із броварських дач генерала Бєльського. Канали і рівчаки проходили по городах броварців і доходили майже до середньої школи № 3. Поступово їх засипали.
Звичайно, у спогадах основну увагу приділено постаті В. М. Васнєцова, проте в змалюванні дачного життя його родини в Броварях є цікаві описи броварських дач, описи природи, частково тодішньої фауни, численних озер (ставків?), рукавів та каналів, по яких плавали на човнах, острівців, лісу, довколишніх полів, є згадка про помістя генерала Бєльського.
Для нас це дуже важливе свідчення, адже поки що воно єдине проливає світло на Броварі 90-х років ХІХ ст. До речі, відомо, що в ХХ ст., принаймні до повоєнного часу, в нашому місті була вулиця Дачна, назва якої, як переконаємося зі спогадів, не була випадковою.
Спогади (мовою оригіналу – російською)
А. В. Васнецов «Воспоминания о Викторе Михайловиче Васнецове»
Мои воспоминания, более отчётливые, об отце начинаются с 1885 года, когда мы жили в Киеве, где отец работал в храме св. Владимира.
«Собор» − это у нас значило не (совсем) просто храм, а нечто совсем особенное, нарицательное, собирательное место, нечто величественное и несколько таинственное, куда уходил отец на целый день, где он работал, откуда иногда приходили за чем-нибудь его помощники и рабочие: запомнились плотник Кудрин, сторож Яков, потом ещё человек со странной фамилией Нога (наша кухарка, помню, в первый раз так и доложила: «Барыня, там какая-то нога пришла»), помощник отца Науменко… с большой бородой и др. Наша квартира и «Собор» − это были два места, где жил отец, между которыми делилась жизнь отца, − так было всегда, вероятно, всегда и будет. Впоследствии, когда мы подросли и нас иногда водили в «Собор», он принял более реальные формы. Громадный, весь застроенный лесами, и там в вышине маленькая фигура − отец в своей синей блузе, замазанной масляными красками. Он сбегал с лесов нам навстречу, весёлый, бодрый, с палитрой в левой руке, на первую площадку лесов (приблизительно у пояса «Богоматери») и прикладывал свою руку к руке «Младенца», чтобы показать, насколько рука «Младенца» больше его руки (эта блуза и палитра до сих пор хранятся у нас). Всё это было занимательно и таинственно. Кроме того, там работали художники: Сведомский и Котарбинский, тоже необходимые принадлежности “Собора”, как и леса, и «Божия Матерь с мла денцем», и люди, перечисленные выше.
Приходил отец домой, когда уже смеркалось, обедал и ложился отдыхать. Потом пили вечерний чай и шли спать. Несмотря на занятость, отец находил возможность и нам уделять время. В первой квартире, где мы жили, в доме Гурковского на Владимирской улице, отец жил в 2-х очень маленьких комнатках − в одной, узкой проходной стоял умывальник, холсты, подрамники и т. п., в другой, площадью, вероятно, не более 5 кв. метров, он спал. В комнатке помещались только кровать и печка. И вот, когда он отдыхал, лёжа на кровати, но не спал, он иногда брал нас к себе на кровать и рассказывал нам сказки или что-либо из своего детства. Это были лучшие часы нашей жизни.
Два лета (87-й и 90-й) мы уезжали на дачу на ту сторону Днепра в Черниговскую губ[ернию], местечко Бровары, в имение ген[ерала] Былинского (прізвище генерала Бєльський. − М. Овдієнко).
Папа не любил многолюдных дачных мест и летом стремился к уединению. Любил пожить со своей семьёй и природой, которую очень любил. Дача попалась именно такая, как ему было надо. В имении Былинского (Бєльського. − М. Овдієнко) сдавались 2 − 3 дачи далеко от помещичьего дома. Наша была крайняя. Соседняя с ней пустовала всё лето, так что было очень уединённо. С одной стороны дачи были поля, с другой − большая роща с прудами, вся изрезанная осушительными каналами, кататься по которым на маленькой плоскодонной лодочке было одно наслаждение. Каналы, пересекаясь между собой, представляли целую сеть, образуя маленькие и большие островки. Были островки низкие, покрытые чудной травой, были − густо поросшие лесом. Запомнились мне два: один − в виде большого луга, посреди которого росла толстая старая плакучая ива, и другой − маленький, высокий, с крутыми берегами, обсаженный какими-то кустами (кажется, сирени), а в середине − старые полусгнившие скамейки и столик. На него можно было пройти по мостику. Назывался он у нас почему-то островом Робинзона. Вероятно, каналов и островов было меньше, чем нам казалось, но нам тогда представлялось, что их бесчисленное множество. Мы каждый раз открывали новые, неизвестные каналы и острова и давали им названия. Нас одних, конечно, на лодке не пускали. С нами катались или отец, или дядя Ап[оллинарий] Мих[айлович] (молодший брат В. М. Васнєцова, художник. − М. Овдієнко). Канавки в самом деле были живописны со свисающими с берегов деревьями и кустами. Папа прибавлял своими рассказами ещё больше таинственного очарования окружающему. С ним кататься было невыразимое наслаждеие. Всему он отдавался как ребёнок, увлекался не менее нас. В конце концов канавки впадали в пруд, где были большие лодки, там мы купались, ловили рыбу (карасей), чему папа тоже отдавался с увлечением. Не любил только надевать на крючок червяков и снимать с крючка рыб. Его мягкость и доброта и здесь сказывались. Неприятно было мучить кого бы то ни было. Этим обычно занимался я или сестра, младший брат не умел этого делять по малолетству, а старший не любил ловить рыбу. На лодке отец сидел на корме и вёл лодку одним веслом, а мы сидели на носу или в середине лодки. В лодке были уключины, но два весла не поместились бы в канаве и задевали бы за берега. Плыли медленно, наслаждаясь природой, наблюдали роскошных южных бабочек, тритонов, греющихся на солнце, которые падали в воду при приближении лодки, склонившиеся по берегам кусты ивняка, березняка и местами − акаций и сирени. (Отец рассказывал что-нибудь, придавая всему окружающему сказочный характер).
К сожалению, отцу нельзя было проводить лето сплошь в деревне. Он освобождался от работы на короткий срок, остальное время он приезжал только на воскресенье. Дача от Киева отстояла вёрст за 20, сообщение было тогда на лошадях. И вот в субботу мы ждали с нетерпением отца, который всегда вносил оживление и много интересного в нашу жизнь. Приезжал он поздно, иногда, когда уже наступила тёмная украинская ночь. Привозил много рассказов. Рассказывал, как ехал в полной темноте по необозримым полям и вдали светились костры, казалось, что это костры разбойников. Было жутко от его рассказов и интересно.
Часто гостил у нас дядя Ап[оллинарий] Мих[айлович], во второе лето − Андрей Саввич Мамонтов, который иногда работал в “Соборе”, потом приезжал художник Горшков, про чудачества которого ходили рассказы. Утром ещё до чаю выскакивал он (чтобы не обеспокоить других) босой в окно и ходил гулять в деревню (Броварі тоді були селом. − Марія Овдієнко) или лес, являлся, уже когда попили чай, ходил на голове и проч. Отец любил лежать на спине на земле, а мы возились вокруг него. И вот вдруг летит в него шишка, другая откуда-то сверху. Начинаем искать. Оказывается, Горшков залез на дерево и оттуда бомбардирует шишками отца. Отец отвечает ему, сгоняет с дерева, гонится за ним с палкой, тот удирает, а нам радость невыразимая, что большие дерутся, как мы.
Ближе всего мы были с семьёй проф[ессора] Прахова. Кроме них ходили к нам художники: Ковалевский, Менк, Сведомский, Котарбинский, Светославский, который жил на горе под Киевом. Как-то мы ездили к нему “на гору Светославского”, как говорили. Помню, долго надо было подыматься вверх, где стоял дом, помню большую темноватую мастерскую, павлиньи перья на камине, а больше ничего не помню.
За полями был лесок, который мы называли “Генеральский лес” − помню толстые раскидистые дубы на опушке, толстые высокие сосны. Лес небольшой, даже на тогдашний наш глаз. Туда нас пускали с няней. За этим лесом или леском было опять поле, а за ним начинался огромный казённый лес, остаток девственных Брынских лесов с соснами в три обхвата. Туда ходили с отцом или дядей − не дальше опушки. Раз зашли далеко и просились идти дальше, но нам сказали: “Вот лисья нора, а за ней будет волчья, надо возвращаться”.
Отец отдавался отдыху с такой же радостью, как и работе, − гулял, собирал грибы, ловил рыбу, катался на лодке, гулял с Горшковым (которого очень любил), с дядей. Стрелял в цель из пистолета и т. д. Но долго жить не мог − стремился в “Собор” к работе.
В 1891 г., весной, мы переехали в Москву. Мне было тогда 8 лет.
Броварські хатки
Молодший брат знаменитого художника Віктора Васнєцова Аполлінарій, про якого згадує його племінник Олексій Васнєцов, не загубився на тлі знаменитого брата. Він також став відомим як талановитий художник. Перебування Аполлінарія Васнєцова в Броварях не минуло безслідно.
У його творчому доробку є невелика картина «Хатки. Бровари», виконана в 1887 році. Вона дає уявлення про тодішню забудову й частково − про природу Броварів. Робота перебуває в постійній експозиції музею Васнєцова в Москві.
Головне фото – Роман Наумов
Читайте також інші блоги авторки
