Революція гідності і російсько-українська війна надали словам «захисник України» сакрального й навіть трагічного змісту. Тепер 14 жовтня — не безлике свято чи черговий вихідний, а нагода подякувати тим, кому й сьогодні доводиться захищати нашу країну. Деяких із них уже немає серед живих. І наше завдання  зробити пам’ять про цих Героїв Духу вічною. Тому в День Захисника України  ми хочемо вшанувати броварчан, котрі загинули в зоні проведення АТО.

ДМИТРО ЯНЧЕНКОдоброта і наполегливість.

Дмитро став першим, кого Броварам довелося провести в останню путь. Він був бійцем 15-ї бригади вузла зв’язку. У 18 років Дмитро пішов до армії, спочатку служив у Василькові, згодом його перенаправили до Броварів.

Під час Революції Гідності молодий хлопець не міг лишитись осторонь. Він охороняв Броварський блок-пост, захищав місто від «тітушок». Після анексії Криму та із початком війни на Сході Дмитро очікував на повістку, однак мати Наталія ховала їх  хотіла вберегти сина. «Спочатку повістки приходили не на ту адресу й навіть ім’я, я їх ховала, намагалася вберегти Діму, — розповідає жінка. — Однак він сам пішов до військкомату. Він завжди таким був: трохи впертим, за будь-яких обставин тримався своєї думки».

У березні 2014 року Дмитро проходив навчання в Семиполках. Тоді ж він запросив тележурналістів і розповів, що в частині за 10 днів підготовки дали вистріляти лише 12 патронів, кинути 1 гранату, а психологічна підготовка до фронту складалась із перегляду «якогось фільму 80-х років». За це товариші прозвали Дмитра «генералом».

Про те, що служив у Дебальцевому, матері військовий не розповідав.  Говорив, що був кухарем у Краматорську. «Друзі знали, де він насправді, — розповідає пані Наталія. — Мені ж він і словом не обмовився, телефонував щодня, розказував, як там у Краматорську…». 

3 лютого 2015 життя Дмитра  на 25-му році обірвав осколок ворожого снаряду під Дебальцевим. Усього за тиждень після своєї смерті хлопець мав би повернутися додому у відпустку.

Бровари проводжали Дмитра в останню путь навколішках. Падав лапатий сніг, а рясні сльози стікали по обличчях містян.

Мати загиблого бійця згадує: «Бувало, ми з ним проходимо повз виконком, і він каже: «От побачиш, тут про мене ще не раз говоритимуть». Так і сталося. Тільки от Діма зовсім інше мав на увазі…».

Дмитро Янченко нагороджений посмертно орденом «За мужність» III ступеня, а Наказом командира військової частини йому присвоєно почесне найменування «Гвардієць». Також на честь відважного бійця у Броварах перейменували вулицю Андрєєва на вулицю імені Дмитра Янченка.

СЕРГІЙ МОСКАЛЕНКО — виваженість і майстерність.

Боєць 25-го окремого мотопіхотного батальйону не підпадав під мобілізацію через поганий зір. Що саме спонукало чоловіка піти добровольцем на Схід, його рідні досі не знають. “Я навіть не усвідомлювала, що він став військовим, аж поки з мамою не відвідали його у навчальній базі на Десні, — розповідає донька пана Сергія Ілона. — Після того, повертаючись додому, усю дорогу проплакала. Камуфляжні кольори, усі ці рови навколо зробили війну реальною”.

В АТО Сергій керував БТР-ом, який, до речі, назвав іменем дочки — “Ілонка”. Він також розповідав рідним, що одного разу потрапив у полон, де бойовики вирізали йому на руці цю назву танка.

Сергій постійно надсилав рідним щось із АТО: нашивки на форму, кишеньковий ніж, вироби, зроблені своїми руками. “У нього були золоті руки. Здавалося, не існує справи, із якою б він не міг упоратися, — розповідає Ілона Москаленко. — Навіть його побратими з АТО розповідали, що він постійно щось майстрував: то душову кабінку, то вбиральню. Якось батько сказав, що готує сюрприз: будучи на фронті, він виготовив для мене якусь річ. Однак мені так і не вдалося її побачити. Сюрприз зберігався в гаражі, до якого тривалий час мав доступ лише дядько, а з ним стосунки після смерті батька не склалися… Тому подарунок мені так і не віддали”.

Донька Сергія Москаленка також згадує, що про війну батько частіше розповідав жарти, цікаві історії. Саме через це, припускає дівчина, їй і складно було уявити, що на Сході з татом може статися щось погане: “Часом мені дуже болить ця втрата, але я завжди говорю про батька з посмішкою. Він був душею компанії, мав прекрасне почуття гумору!”. Востаннє Ілона бачила батька 6 січня 2015. Вони домовлялись зустрітися згодом, але так і не встигли…

За офіційною версією Сергій загинув 1 лютого 2015 під час евакуації поранених із району Нікішине-Рідкодуб поблизу Дебальцевого. Однак точні обставини його смерті лишаються невідомими. “Мама, наприклад, вважає, що він загинув 30 січня, — розповідає Ілона. — Вона саме тоді прокинулася серед ночі від того, що чітко чула, як тато кричав “Люда!”. Мама відразу ж зателефонувала йому, однак він слухавки не взяв і після того на зв’язок не виходив”. 

До Броварів пана Сергія привезли майже через місяць після гибелі. Тіла його та іншого броварчанина Аркадія Голуба не могли знайти.

Указом Президента України  Сергія Москаленка було посмертно нагороджено орденом «За мужність» III ступеня. Окрім цього, Українська Православна Церква Київського Патріархату нагородила його медаллю «За жертовність і любов до України». У Броварах на честь загиблого воїна назвали вулицю Красовського.

ЗАВІРЮХІН ІГОР (позивний «Дід») — досвід і відданість.

Розвідник, інструктор Збройних сил України, майор у відставці, доброволець 25-го окремого мотопіхотного батальйону «Київська Русь». Після школи пан Ігор вступив до Рязанського військового училища, пізніше став спецназівцем, брав участь у військових діях у Грузії, Афганістані, Закавказзі.

Коли війна лише почалася, пан Ігор їздив до зони АТО як волонтер, тренував бійців добровольчих батальйонів МВС, був партизаном  під Слов’янськом. Через вік він не міг стати добровольцем, тому лишився у 25-му батальйоні територіальної оборони «Київська Русь» як боєць та інструктор, навчав молодих розвідників.

У грудні 2014 року Ігоря та його бойових товаришів відправили додому на ротацію, але в січні терміново викликали на дебальцівський фронт. Вони мали замінити бійців зі 128-ї бригади в Нікішиному, але там уже були бойовики…

30 січня 2015 року в одному з дворів Рідкодуба, куди бійці відступили за наказом керівництва, вибухнула міна. Ігоря Завірюхіна поранило осколком у голову. Військовий загинув на місці.

Тіло Ігоря Завірюхіна бойовики дали вивезти з поля бою лише через місяць після переговорів, які вів ветеран-афганець Іса Курамагамедов. До речі,  30 років тому вони із загиблим служили у Грузії. Іса три дні шукав тіло вбитого товариша.

Бровари прощалися з загиблим героєм 28 лютого 2015. Поховали Ігоря Завірюхіна у Великій Димерці. На його честь у Броварах назвали вулицю, що раніше носила ім’я Семашка. Також  указом Президента України Ігор Звавірюхін посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня.

АРКАДІЙ ГОЛУБ (позивний “Броня”) — обов’язок і честь.

Питання, чи їхати в зону АТО, для Аркадія навіть не могло бути. Він уже мав військовий досвід , у 18 служив танкістом, оператором-навідником. Отож, коли у квітні 2014 чоловікові прийшла повістка, Аркадій, не роздумуючи, пішов до військкомату. Його дружині Ірині Хрипко й досі складно говорити про чоловіка, вона проводжала його в АТО вагітною та з маленькою донькою на руках. В інтерв’ю одному з броварських видань жінка розповідає: “Він казав мені, що хоче воювати. Я знала про це навіть, коли ще не було війни. Завжди питала, навіщо йому це. Кортіло йому захищати рідну землю”.

Спочатку Аркадій проходив підготовку на Десні, а вже в кінці серпня 2014 його відправили у Дебальцеве. Там він служив стрільцем 25-го окремого мотопіхотного батальйону. У листопаді батальйон відправили на ротацію, Аркадієві тоді пропонували не їхати на фронт, стати інструктором, однак він відмовився, сказав, що його самого навчали.

Пані Ірина пригадує, що з початком зими чоловікові бракувало теплих речей: морози того року були дуже сильні. Амуніцію родині Голуба довелося збирати “по людях”, оскільки держоргани не могли допомогти. Казали, що речі або зношені, або їх просто немає.

Востаннє пані Ірина розмовляла з чоловіком 27 січня, він запевняв, що все гаразд. Однак уже 31 з номера Аркадія телефонували бойовики. Вони надзвонювали також дочці, дядьку й другу загиблого, називали його Геннадієм, запевняли, що чоловіка вбито. Однак у родини Голуба все ще лишалася надія… Аж доки Аркадія не повернули додому “двохсотим”.

Життя відважного солдата обірвав контрольний постріл у голову. За офіційною версією, це сталося під час евакуації поранених з району Нікішине – Рідкодуб. Свою другу доньку Аркадію так і не вдалося побачити…

Тіло пана Голуба привезли до міста разом із іншим загиблим в АТО Сергієм Москаленком. Під час поховання завірюха була такою, що здавалося, ніби земля прогинається під снігом, але печаль на серцях у рідних і близьких Аркадія була ще тяжчою.

Указом Президента України від 25 грудня 2015 року бійця Голуба нагороджено орденом «За мужність» III ступеня. А в Броварах ім’я Аркадія Голуба тепер носить колишня вулиця Постишева.

ОНІКІЄНКО ОЛЕГ (позивний “Корсар”) — воїн за покликанням.

Російсько-українська війна стала п’ятою і останньою, у якій Олегові довелося брати участь. Ще за Радянських часів він воював в Афганістані та інших “гарячих точках”. Про те, що Олег піде в АТО, його дружина Світлана навіть не сумнівалася. Однак спочатку подружжя збиралося туди разом. “Олег записав мене на курси медичної допомоги, поки сам нібито був інструктором у Петрівцях. — розповідає дружина загиблого Світлана. — Аж згодом по телефону він зізнався, що вже кілька тижнів на фронті. Мене зі списків на курси викреслив, сказав: “У тебе вдома діти (це він так про доньку й собаку Зевса говорив), робота, ти нікуди не поїдеш”. Олег не хотів говорити дружині, бо гадав, що вона не зрозуміє, почне відмовляти. Натомість для нього це було дуже важливо.

“Він розумів, що армії потрібні досвідчені бійці. Казав, якби хоча б сотня таких, як він, котрі пройшли “гарячі точки”, були в Криму, острів лишився б українським. А якось навіть пообіцяв: “От приїду у звільнення, і ми з тобою “махнемо” у наш Крим…”, — пригадує Світлана.

На фронті Олег був у пошані. Разом із командиром батальйону вони розробляли стратегії бою, за весь час служби під командуванням Корсара  поранено лише одного бійця. “Ніхто не міг повірити, що він не повернеться з бою, завжди повертався. У день поховання на його телефон подзвонив той самий поранений хлопець із Олегового батальйону. Почувши, що Корсара більше немає, він відмовлявся вірити, казав, такого просто не могло статися”.

Попри те, що Світлана таки лишилася на мирній території, “відголоски” АТО не давали спокою і їй. Через наближеність чоловіка до командира, їй неодноразово хотіли зашкодити: бойовики намагалися викрасти жінку, постійно погрожували, хотіли обміняти на Олега.

Смерть Корсара здається його дружині невипадковою. Каже, бойовикам було вигідно його “прибрати”, адже так відкривався доступ до командира. Товариші Олега також розповідали, що той знав про засідку, але один із однополчан брав його та двох інших солдатів “на слабо”. Зрештою, 15 серпня 2014 троє  бійців “Київської Русі” пішли в бій. Для всіх них він виявився останнім.

Поблизу села Малоіванівка Перевальського району снайперським вогнем противника поранили комбата, Олег Онікієнко прикривав його собою і дістав поранення. Він помер дорогою у лікарню. Дружина Світлана розповідає, що відчувала нещастя: о четвертій ранку вона прокинулася від того, що її хтось нібито вхопив за плече. Окрім цього, усі годинники вдома перестали працювати. Саме в цей час її чоловік уже в передсмертній агонії кричав побратимам: “Я живий!”.

Тіло загиблого бійця привезли до Броварів 18 серпня, саме в цей день він і обіцяв дружині повернутися. Щоправда, вона менш за все хотіла такого “звільнення” для коханого.

Корсара посмертно нагородили орденом «За мужність» III ступеня. А у Броварах на його честь назвали одну з вулиць.

***

Ті, що народжуються раз на століття,

умерти можуть кожен день.

Кулі примхливі, як дівчата, –

вибирають найкращих.

Підлість послідовна, як геометрія, –

вибирає найчесніших.

В’язниці гостинні, як могили, –

вибирають неприборканих.

Криваві жоржини ростуть над шляхом у вічність.

Тріпочуть під вітром короткі обривки життя.

І тільки подвиг людського духу

доточить їх до безсмертя. — Ліна Костенко

“Трибуна-Бровари” висловлює співчуття сім’ям загиблих героїв і нагадує, що в часи війни кожен день повинен бути днем мовчазної і щирої пам’яті тих, хто віддав життя за нашу з вами країну. Герої не вмирають!

Поділитись

Про Автора

Дарина Мізіна