20 січня у Броварах відбулася третя, майже ювілейна, за словами ведучого й засновника Олександра Плахова, конференція надихаючих ідей L.E.D. Bro. Цього разу запрошені спікер і чотири спікерки говорили про мистецтво як спосіб життя, волонтерство, шкоду необдуманого благодійництва, соціальне підприємництво та особливості життя людей із інвалідністю. Для тих, хто щось пропустили, “Трибуна-Бровари” ділиться найважливішим.
Назву конференції організатори тлумачать так: L.E.D. — light, encouragment, direction. Із англійської це, відповідно, — світло, заохочення і спрямування. Метою ініціативи, за словами її засновника й місцевого активіста Олександра Плахова, було зібрати талановитих броварчан, аби вони поділилися з іншими “світлом своїх ідей”.
Особливою третю конференцію LED Bro зробив благодійний аукціон, метою якого було допомогти маленькому броварчанину Артемчику Колбасинському. Його друзі й подруги з Kids Hub підготували картини й поробки, аби зібрати кошти на лікування — у хлопчика ембріональної рабдоміосаркоми. Під час аукціону було продано три картини на суму 560 грн. Окрім цього, протягом усієї конференції охочі мали змогу допомогти Артемчику та його родині, кинувши гроші до спеціальної скриньки. Завдяки небайдужим для дитини вдалося зібрати 3746 грн.
Що ж до формату самої конференції, то він лишається незмінним: п’ять спікерів_ок — п’ять промов, по 20 хвилин на кожну.
ЮЛІЯ ЗАВГОРОДНЯ (психологиня, когнітивно-поведінкова терапевтка, разом із чоловіком узяли до сім’ї чотирьох прийомних дітей): “Рибка чи вудка? Як нерозсудливе благодійництво формує споживацьку модель поведінки”
2008 року Юлія Завгородня вперше з’їздила до дитячого будинку як волонтерка. Після ще кількох візитів жінка зрозуміла, що допомога малечі, яка виховується і зростає поза родинами, стала частиною її життя. Однак на власному досвіді Юлія переконалася, що часом благодійництво лише шкодить дітям.
Нерозсудливою жінка вважає “допомогу”, що полягає лише в купівлі дітям іграшок чи візитах на свята. “Інтернатна система — повністю закрита, вона обмежує контакти дітей із зовнішнім світом. Якщо в родині дитина бачить модель стосунків батьків і їхнього ставлення до неї, то в інтернатних закладах або в дитбудинках, вона про це ніколи не дізнається. Натомість дитина звикає до того, що можна написати листа, і добрі тьоті й дяді подарують їй те, що вона хоче. Так у неї формується враження, що все у світі дістається легко”, — зауважує Юлія. Окрім цього, за її словами, саме така “допомога” сприяє тому, що фрустрація в дітей, які виховувалися поза родиною, проявляється значно сильніше. “Дослідження, у рамках яких порівнювали поведінку дітей, які зростали в сім’ях, та дітей із дитбудинків чи інтернатів, показали, що останні схильні звинувачувати світ в усіх негараздах”, — розповіла Юлія. Жінка наголошує, що “святкові” візити зовсім не допомагають, адже вихованців_ок інтернатів нікому навчити банальним речам: звідки беруться гроші, їжа, одяг; як доглядати за собою; як розставляти пріоритети тощо.
За словами Юлії, зі 105783-х дітей, що живуть в інтернатах, лише 6,5 тисяч мають статус сиріт. “Решта дітей потрапили туди за заявами власних батьків. Брак контактів із зовнішнім світом, адекватної допомоги призводять до того, що 80% із них повторюють долю батьків. Вони теж не здатні піклуватися про дитину, дати їй гідне життя”, — наголосила спікерка.
Пані Завгородня переконана: допомогти по-справжньому може кожна людина, адже способів — безліч. Вона навела деякі з них:
- прийняти дитину у свою сім’ю. “Я розумію, що далеко не кожен на це зважиться, але принаймні обдумайте свої можливості”, — зазначила Юлія.
- стати ментором_кою для такої дитини. “Для цього потрібно буде пройти спеціальні курси, а потім ви зможете, спілкуючись із дитиною, навчити її необхідним речам, стати наставником, провести в доросле життя”, — розповідає спікерка.
- опіка над ДБСТ (дитячі будинки сімейного типу) та прийомними сім’ями. “Ніхто не задумується, наскільки складно батькам, які виховують прийомних дітей. Ви можете раз на тиждень просто звільняти їх на годинку чи дві, а самі проводити час із дітьми, давати якісь уроки, майстер-класи”, — пропонує Юлія.
- підтримка випускників_ць інтернатних закладів, допомога з працевлаштуванням, наставництво у складних життєвих ситуаціях.
- помічати сім’ї у складних життєвих обставинах. На думку Юлії, увага суспільства до таких родин запобігатиме подальшому руйнуванню дитячих доль.
МИХАЙЛО МЕЛЬНИК (священик УГКЦ; доктор суспільних наук, Університет Анджелікум (м. Рим, Італія); засновник та керівник Української Соціальної Академії; волонтер міжнародного руху лікування та реабілітації алко- та наркозалежних «Фазенда Надії»; співзасновник міжнародної програми розвитку соціального підприємництва Social Impact Award в Україні): “Бідність, гроші і любов”
Промова цього спікера виявилася історією любові, яка змінила його. Михайло пригадує, що вперше почув про бідняків від місцевого священика, коли йому було вісім. Іще дитиною спікера вразила й засмутила фраза, що бідняки будуть завжди. Із часом він усе частіше звертав увагу на нужденних, відчував провину за те, що мав більше. “Люди, зустрічаючи бідняків, або проходять повз, ніби не помічаючи, або ж дають їм гроші як відкуп від своєї ж совісті. Але це не вирішує проблеми”, — вважає пан Михайло.
Коли він поїхав навчатися до Риму, відкрив для себе зовсім нову проблему, проблему біженців. Там же він робив перші кроки для допомоги нужденним. Якось товариші запросили його піти роздавати їжу бідним на Різдво. Спікер пригадує, як вразили його слова одного безхатька. Коли Михайло дав йому бутерброд, чоловік сказав: “Мені ця ковбаса не подобається”. На певний час це демотивувало пана Мельника займатися благочинністю, однак незабаром він відкрив для себе справу, яка стала сенсом його життя. Переїхавши до Латинської Америки, Михайло разом із міжнародним рухом “Фазенда Надії” почав допомогати алко- та наркозалежним. Діяльність організації полягає в тому, аби повернути залежним самим себе завдяки трьом ключовим компонентам: спільноті, праці й духовності.
Михайло з власного досвіду розповідає: “Багато людей почали вживати наркотики, бо не відчували любові і єдності з іншими”. Найважливішим, вважає спікер, для людини є брати участь у житті інших: “Моєю найбільшою нагородою було вручати сертифікат хлопцям, які при цьому дякували за те, що ти дозволив їм переродитися. Ми не лікували їх, ми говорили про рекуперацію (із лат. — відновити те, що втрачене), ми давали їм чути себе любленими”. Сам Михайло разом із товаришами повернулися до України, аби тут допомагати узалежненим тут завдяки соціальному підприємництву. “Соціальне підприємництво — це не просто робота, це служіння. Це зміна життя свого, життя інших. Ми — не незалежні острови, ми всі залежимо одне від одного”, — наголошує пан Михайло й додає: “Майбутнє людства не в руках політиків, економістів чи Міжнародного валютного фонду (у них також, але не все вони вирішують). Майбутнє в руках тих людей, які в інших можуть розгледіти оце “я”, оце серце і оцю любов. Ми потребуємо одне одного, щоб ставати кращими”.
ОКСАНА КРУКОВСЬКА (засновниця та незмінна керівниця народної хореографічної майстерні “МАЛЬВА”, учителька, наставниця, няня, мама майже для 200 своїх дітей віком від 3-х до 40+ років): “Звичка творити”
“Творчість — це вже моя звичка, мій стиль життя”, — розповідає пані Оксана. Вона також переконана, що всі ми творимо кожного дня, що будь-яка робота — це творчість: “Кулінари творять дива з продуктів, будівельники — із будматеріалів, підприємці — з успішних угод, журналісти і письменники — зі слів”.
Серед усіх гостей, які виступали, Оксана мала найбільшу групу підтримки. Це й не дивно, адже колектив “МАЛЬВА” існує вже понад 30 років і за цей час перетворився на дружню родину, у якій головує пані Круковська. У майстерні спікерку називають генераторкою ідей, сама ж вона зізнається: “На всі ідеї мене підштовхують власні страхи. Що скажуть інші, чи не будуть сміятися, як не підвести дітей, як не повторитися? От і сьогодні я борюся зі страхом, адже жахливо боюся публічних виступів. Можливо, цей вечір наштовхне на нову ідею для танцю”. Свої творчі задуми пані Круковська тримає у своєрідних “коробочках”. Каже, на перше вересня відкривається одна, а через рік — інша. “Коробочки ці ніколи не закриваються!“, — підказували спікерці із залу її “золотий резерв“ (найперший випуск Оксани в “МАЛЬВА”).
Невід’ємною складовою творчих буднів Оксани, певна річ, є натхнення. Жінка вважає, що його можна досягти й утримати лише завдяки дисципліні, тяжкій праці, талановитій команді та майстерності (її, за словами спікерки, ми здобуваємо в тяжкій праці). За роки керування майстернею рух став головним помічником спікерки. “Я страшенно боюся пустих залів, але кожного разу перед виступом і тренування приходжу за годину і… мию підлогу. Це допомагає мені думати, налаштовуватися на роботу. Мені приємно уявляти, як зараз прийдуть мої діти й танцюватимуть у чистій залі. Здається, що вони теж відчують, що так нібито починають усе з чистого аркуша”, — розповідає Оксана Круковська. Вона також додає: “Ефективність нашої роботи залежить від ставлення до неї. Я свою роботу люблю, я її обожнюю. “МАЛЬВА” для нас уже не просто якийсь стиль танцю, це особливий стиль життя”.
ОЛЕНА АКОПЯН (спортсменка, чемпіонка та багаторазова призерка літніх паралімпійських ігор з плавання, дворазова призерка зимових паралімпійських ігор з лижних гонок та біатлону, заслужена майстриня спорту України (1998), нагороджена орденом «За заслуги» І, ІІ ступеня, Почесною відзнакою Президента України та орденом княгині Ольги ІІ та ІІІ ступеня): “Життя людини з інвалідністю в суспільстві”
1984 рік став для Олени точкою неповернення. Саме тоді жінка отримала травму, що змінила спосіб її пересування назавжди. “Я думаю, що отримала цю травму не просто так, а для чогось. Хтозна, може, без цього я б не розкрилася, була б зараз посередньою вчителькою музики в якомусь селі”, — розмірковує пані Олена.
Свій виступ вона присвятила особливостям життя людей із інвалідністю. “Раніше в нас людей із інвалідністю нібито не існувало. Вони сиділи вдома, у країні їх не помічали. Тепер я щаслива бачити, як ці люди виходять на вулиці й отримують можливості для розвитку”, — розповідає пані Акопян.
Історія Олени може слугувати прикладом нескореності для всіх нас. Травма, що змусила її пересуватися на колясці, у той самий час допомогла жінці розкрити себе. Вона брала участь у 55-ти змаганнях зі спорту, установила рекорд Європи та світу з плавання, стала срібною та бронзовою призеркою чотирьох літніх та однієї зимової паралімпійських ігор, знялася в художньому фільмі та музичному кліпі, минулого року вперше коментувала паралімпійські ігри з плавання. Окрім цього, Олена — членкиня команди атлетів при Національному паралімпійському комітеті України. І це лише невелика частина її життєвих досягнень. Скориставшись темою промови першої спікерки Юлії Завгородної, Олена Акопян наостанок звернулася до присутніх: “Не давайте нам рибку, давайте нам вудку”, закликаючи суспільство не ізолювати людей із інвалідністю від себе, а створювати можливості й відповідну атмосферу для їхнього розвитку.
ЮЛІЯ ЗАЯРНА (волонтерка, яка протягом 3-х років допомагає трьом інтернатам і Будинку дитини): “Волонтерство – час робити добро”
Про те, що волонтерство виявиться її покликанням Юлія навіть не здогадувалася. Аж раптом на Різдво отримала дзвінок: подруга захворіла на рак, і їй терміново потрібна була кров. Саме тоді Юлія написала свій перший допис в одній із соціальній мереж, саме тоді вперше просила інших про допомогу. Жінці вдалося: 11 січня 11-ро волонтерів_ок стояли в черзі в одній із лікарень, готові стати донор_ками крові для подруги пані Заярної.
Був, однак, за ці дні дзвінок, який назавжди змінив життя Юлії. Дівчина Поліна з Чернігівської області попросила жінку допомогти одягом одному місцевому інтернату. Юлія знову звернулася до соціальних мереж, і так за тиждень вона та її помічники_ці назбирали речей на цілих чотири інтернати. І з цього й почався шлях спікерки як волонтерки й опікунки такими закладами. Жінка пригадує першу поїздку до Замглайського інтернату для розумово-відсталих, де зустрілася зі 106-ма жінками-вихованицями закладу: “Лише три з них були контактними, інші боялися підійти. Коли ми сіли в машину, двоє чоловіків, які їздили з нами, просто розплакалися”.
“Люди з будь-яким діагнозом мають свої мрії. Їм просто необхідно дати можливість розвиватися, займатися тим, що люблять. Лише уявіть їхнє життя: із одного дитбудинку вони переходять в інший, а потім проводять останні дні в будинку пристарілих”, — наголошує пані Заярна. От уже три роки вона разом зі своїми товариш_ками регулярно їздять до трьох закладів інтернатного типу.
Із досвідом пані Юлія зрозуміла й небезпеку системи, яка досі існує в таких закладах: “Нам доводиться все контролювати. Бо коли приїжджаєш, працівники розповідають, як вони всіх люблять, як піклуються. А потім телефонує тобі Маринка (вихованця Замглайського інтернату — прим. ред.) і розповідає, що няня набила її капцями по обличчю, бо дівчина не поставила ті капці на місце. А за те, що вона машинально дала здачі, Маринку посадили в “одіночку” на два тижні. Ми тоді розуміємо, що потрібно приїжджати регулярно, запитувати в дівчат, чи отримують вони те, що ми привозили, як про них піклуються тощо”.
“Не треба чекати, щоб вас хтось запросив, кожна людина може допомогти сама. За допомогою того ж Фейсбуку чи знайомих. Діяти під силу кожному”, — наголошує Юлія.
Світло, що ним ділилися спікер_ки третьої конференції LED Bro, не може не надихати на рішучі дії. Неймовірні історії п’ятьох людей укотре нагадують: відповідальність за покращення цього світу лежить на всіх нас. І обов’язок справжньої людини — не уникати цієї відповідальності, братися до справ і віддавати якомога більше любові, адже вона точно повернеться назад сторицею. І наостанок “Трибуна-Бровари” хоче нагадати: уже зараз кожен і кожна з вас має можливість допомогти маленькому Артемчику Колбасинському, який бореться з ембріональною рабдоміосаркомою. Усю потрібну інформацію шукайте тут.
