«Трибуна-Бровари» продовжує серію матеріалів «Місто, люди і місця», у межах якої розповідає про цікавих особистостей і локації, що створюють наше місто. Цього разу розмовляємо з Юлією Капшученко-Шумейко – активісткою, ексжурналісткою, співробітницею Українського інституту національної пам’яті, філологинею, літературознавицею, що має цікаву родинну історію. Громадська діячка співорганізовувала паради вишиванок у Києві та стала засновницею щорічного масштабного фестивалю Ше.Fest, що вже 6-ий рік поспіль відбувається у рідному селі Тараса Шевченка – Моринцях.

Привіт! Почну одразу із найнагальнішого – Ше.Fest. Фестиваль відбудеться уже цими вихідними, і я сам маю намір його відвідати. Ти є його засновницею і організаторкою. Розкажи про ідею фестивалю. Чому саме Тарас Шевченко?

Привіт, Дмитре! Дякую за питання. Я затятий Шевченколюб і у вільний час спілкуюсь з друзями цитатами з «Кобзаря». Для мене Шевченко якось непомітно став частиною мого життя, так само як і став нею для багатьох українців. Я не можу сказати, що не люблю і не знаю інших поетів серед класичної літератури, навпаки, мені більше імпонує Стус, Симоненко та Олександр Олесь, ніж Шевченко, але от любила його завжди за харизму, яка пробивалась через його громадянську лірику, яка завжди надихала мене і виховувала.

Ше.Fest – не єдиний проєкт на честь Тараса Шевченка, у створенні та організації якого бере участь активістка. На фото – нагородження переможця конкурсу Ше.Пісня 2018

Ідея фестивалю – оновлення і популяризація постаті Шевченка. Від початку та і досі ми хочемо  зробити так, щоби Тарас Григорович був завжди модний і актуальний, так само, як і його творчість. На Ше.Fest’і  кожен може побачити в Шевченкові не лише звичний образ пророка, а й бунтаря, неформала своєї епохи і водночас – надзвичайного генія. Українського і сучасного, близького та зрозумілого кожному.

Принагідно запрошую своїх сусідів-броварців на Черкащину 17 – 18 серпня в с. Моринці (Звенигородського району). Це село з дуже сильною і світлою енергетикою, тим більше в івенті ми запланували багато чого цікавого.

Під час пресконференції, де представили Ше.Fest 2019

Ти маєш освіту філологині української мови, працювала журналісткою. Тепер – прессекретарка в Українському інституті національної пам’яті. Розкажи, як ти обирала майбутню професію? Що змусило тебе піти в гуманітарії? І чи стоїть тут якимось боком громадська діяльність?

Професію обирала за покликом душі. Любила в шкільні роки писати, пробувала ще в 16 років публікуватись у газетах. На той час це було не так просто – писала від руки якісь матеріали на соціальну тему і відправляла в різні видання. Чітко розуміла, що маю йти туди, де треба висловлювати свою думку, писати, ділитись якимись своїми меседжами.

Пізніше зрозуміла, що журналістика – це трохи не те, що я хочу донести людям. Так, я можу впливати своїми матеріалами на громадську свідомість, але це більше як підставка під мікрофон, навіть не сам мікрофон. Журналістикою остаточно я вирішила не займатись вже в кінці Революції гідності. Знаєш, буває в людині щось ламається, коли бачиш, що з безкровними революціями покінчено – тут несуть тіла вбитих людей, а ти мусиш з холодним серцем відфоткати і з холодним розумом написати матеріал із прізвищами вбитих. Мене завжди злило, що будучи журналісткою я не можу відкрито висловити свою політичну орієнтацію чи на якійсь акції кинути в когось помідор.

Тому наступним кроком було таке – піти в пресслужбу в ту установу, з якою в мене близькі погляди, аби писати прості та читабельні тексти, які мене не ламатимуть. Ідеально було, звісно, піти в Український інститут національної пам’яті поки там є Володимир В’ятрович. Власне так і сталося. Я навіть якось випадково туди потрапила, не задумуючись про те, що це місце ідеальне і я про таку роботу завжди мріяла. Так, зараз я звичайний держслужбовець, гвинтик державної машини, ним я ніколи не мріяла бути, але, мені здається, що усі гвинтики мати би бути націоналістами, тоді було б в країні все ґуд. Так, моя робота і моя професія – це частина мене і частина моєї громадської діяльності.

Юлія на роботі: під час візиту команди Українського інституту національної пам’яті в Запоріжжя у межах фестивалю «Історія.UA»

Одна зі сторінок твоєї біографії, написана у Вікіпедії, стала для мене новиною. Ти працювала менеджеркою гурту «Мрія життя». Можеш розповісти про цей досвід? Чи досі підтримуєш контакти з гуртом?

Так, було таке, що я працювала менеджеркою музичного гурту. Гурт, на жаль, зараз не збирається на репетиції і не пише новий матеріал. Я познайомилась із творчістю гурту в соцмережі і закохалась у їхні щирі тексти та рокову музику, в цікавий вокал і досі слухаю їхні треки і розумію, що вони дуже талановиті. Згодом хлопці запропонували бути їхнім менеджером, я намагалась їх якомога краще просунути, але музична індустрія – це не громадська діяльність. Тут просто треба гарного продюсера, гарного саундпродюсера, купа грошей і так далі. З хлопцями я спілкуюсь у мережі. Ми з різних міст, вони всі з Ніжина на Чернігівщині, тому, на жаль, ми майже не бачимося.

Як ти долучилась до організації столичного параду вишиванок? Чия була ідея заснувати такий захід?

Я була в оргкомітеті двох вишиванкових ходів. Мегамарш вишиванок – громадська ініціатива. І парад вишиванок на День незалежності. Власне, не важливо чим одна хода відрізняється від іншої. Долучилась просто – прийшла як відвідувачка. Зрозуміла, що можу бути корисною. Кілька разів допомагала як волонтер, потім мені запропонували стати частиною команди. Я погодилась і певний час правда намагалась зробити ту справу кращою і якіснішою.

Під час Мегамаршу у вишиванках у Києві

Ми з тобою давно знайомі, певний час навіть перебували в одній організації. Чи можеш для себе чітко визначити, що вплинуло на твою громадську позицію та подальшу активність? Це виховання батьків, школа, друзі, робота чи щось інше?

Як істина філологиня, я думаю, що це вплив літератури, зокрема того ж Шевченка. Вплив підручника з історії. Я не терплю різного роду несправедливості, а там мене зачіпав завжди параграф «русифікація». Ще, думаю, що це може накластися історичний контекст, коли я була маленькою – Україна здобувала незалежність саме тоді, коли я формувалась як особистість. Я принципово спілкувалась українською ще з дитячого садочка, хоч вдома в нас ніколи не було такої принциповості.

Наскільки я знаю, в тебе доволі строката родинна історія. Одна твоя родичка – Раїса Окіпна – була радянською підпільницею під час Другої світової війни. Водночас її дядько – Прохор Капшученко – був розстріляний тими же «совітами» за спротив колективізації. Чи пам’ятають у сім’ї про ті події і як їх оцінюють? Як загалом ставляться до періодів радянської і нацистської окупації?

Наш рід з Пирогова, що в Києві, і тут совєти дуже гарно пройшлись по Капшуках. Я часто їжджу в Пирогів у гості до батьків і гуляю вулицею, то бачу хату того Прохора і розповідаю своїм племінницям, хто він і за що його вбили. Біля його хати досі стоїть криниця, нічого вже про Прохора Капшученка в тій хаті не лишилось, лишилась лише назва – Прохорова криниця.

Микола Капшученко, один із родичів Юлії, був протоієреєм Андріївського собору в Києві – він також зазнав репресій із боку радянської влади

Про Раїсу. У жінки не проста доля. Я хочу відзначити, що вона не дотична до підриву Хрещатика чи київських храмів. У рідному Пирогові, між іншим, теж в повітря злетіла козацька церква в радянський час. Зараз там стоїть пам’ятний знак, в тій церкві, між іншим, вінчалась Ольга Драгоманова (Олена Пчілка). Хочу відзначити, що упівці теж боролись проти німців. Раїса була підпільницею і в німців здобувала важливу інформацію, використовуючи свій пісенний та акторський талан. І за батьківщину без німців поплатилась найдорожчим – власним життям. Її жорстоко вбили в 28 років і вона, власне, знала на що йшла. З Іваном Кудрею їх, можливо, поєднували якісь романтичні стосунки. Але я не можу стверджувати з усією відповідальністю, адже пройшло багато часу, збереглась дуже непевна переписка між ними в архіві СБУ. Коли знайшла їхні листи, навіть не знала що і думати. Насправді ще не розібралась в тій історії. Але впевнена, що Раїса Капшученко була достойним громадянином, нехай навіть і совєцької, але України.

До совєтів ставлюсь однозначно. Період, коли людина була не найвищою цінністю. Так само, як і нацистська окупація.

Ти родом із Києва, точніше із села Пирогова, але вже рік як живеш у Броварах, правильно?

Якщо точно, я родом із Троєщини. Батьки до мого народження перебрались туди жити. Але Пирогів – це батьківщина моїх батьків, тому я вважаю себе чистокровною пирогівкою, яка народилась на Трої. У Броварах ми вже мешкаємо рік, правильно.

На прогулянці із сином Назаром у Броварах

Як ти тут опинилася? Чи подобається тобі місто? Чи маєш якусь діяльність, проєкти, пов’язані з Броварами?

Ми з чоловіком перебрались сюди, бо нам сподобалось місто – маленьке тихеньке містечко-супутник із рідним Києвом, близько до рідної Троєщини, і по дорозі до любих свекрів, які в Острі купили собі хату і перебрались теж туди жити.

Юлія із чоловіком Павлом Шумейком

Я ще не розпочинала ніякої діяльності в Броварах, оскільки я молода мама і часу на різні активності мало. Проте мені Бровари дуже подобаються своєю затишністю і людьми. В Києві усі кудись поспішають і метушаться, а в Броварах мене навіть знають по імені в магазині, поліклініці тощо. Це приємно. Бо в столиці усім все одно, хто ти і що ти – наступний.

Фото із архівів Юлії Капшученко-Шумейко та Марини Орленко

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: