«Трибуна-Бровари» продовжує серію матеріалів «Місто, люди і місця», у рамках якої розповідає про цікавих особистостей і локації, що створюють наше місто. Цього разу розмовляємо з капеланом Володимиром Вшивкіним про віру на війні та поза нею.
Восени 2014 року Володимир, пастор громади Євангельських християн-баптистів «Відродження», уперше поїхав на Схід. Спочатку він був лише волонтером, котрий погодився возити українським бійцям допомогу прихожан. Однак уже після першої поїздки Володимир усвідомив, що його місце — там. Так чоловік приєднався до батальйону військових капеланів і більше року їздив до найгарячіших точок, проповідуючи Слово Боже в окопах. За цей час чоловікові довелося побувати у Щасті, Попасній, Пісках, Невельському та біля Донецького аеропорту в самий розпал бойових дій.
“Спершу я думав: ну, з’їжджу раз чи два, чи скільки там… Але я тоді ще не розумів, що таке війна. Коли під час першої поїздки, у Щастя, побачив, яка там розруха, які потреби є в бійців, назад повертався вже з наміром їздити на Схід постійно. Я зрозумів, що це не просто моя внутрішня потреба, це мій обов’язок“, — розповідає Володимир. В окопах він не лише проповідував Слово Боже, а й був за музику. Чоловік грає в гурті “Living rock” на гітарі, тому в АТО разом із бійцями часто влаштовував вечірні співанки.
До того, як поїхати на Схід, Володимир не мав капеланського досвіду, йому довелося вчитися всьому безпосередньо на фронті: “Нормальна людина до війни бути готова не може. Коли ми з іншими капеланами їхали на Схід, ніякого воєнного досвіду не мали, лише відчуття морального обов’язку й бажання допомогти. Усьому навчилися вже там, в окопах”.
На питання, чи було страшно, капелан відповідає: “Якщо скажу: не було, — збрешу. Найбільш страшно буває саме перед поїздкою, там уже не боїшся. Хіба якісь шокові моменти трапляються. Особливо запам’ятався наш перший під’їзд до Донецького аеропорту. Нас тоді, по-перше, налякали бійцями Правого Сектору (про їхню “безбашеність” ходили легенди), а, по-друге, настрашив і сам командир. Він відразу заявив, мовляв: “Зараз, хлопці, як будемо їхати, по нас стрілятимуть. Одягайте броню, бо я, влучить чи ні, зупинятися не буду”.
На щастя, побоювання Володимира щодо бійців добровольчого корпусу “Правий сектор” не справдилися. “Правосекторівці виявилися людьми з великої літери. Вони пішли на війну добровольцями, розуміючи, що таке смерть. У них були дуже суворі правила, “сухий” закон, злагоджені дії в бою і відповідальне командування”, — пригадує капелан.
Він також розповідає, що бути священнослужителем на фронті зовсім не означає, що ти в безпеці. Хоча закордоном поширена практика, коли до капеланів приставляють охорону, вважаючи їх поза збройним конфліктом, в Україні такі правила не діють. “Та яка охорона?! — дивується Володимир. — Капеланам доводиться бути майже на рівних із військовими. Звісно, ми стараємося не стріляти, але мені випадало і кулеметні стрічки пакувати, поки обстріли йшли. Наш ворог — підступний, для нього не існує понять капелан, медик чи навіть цивільний. Міжнародні конвенції й правила в нас не діють, бо ця війна — нечесна”.
“На війні немає невіруючих, так само немає й конфесій. — наголошує Володимир. — Пам’ятаю, коли зупинялися в Невельському, там була церква московьского патріархату. Її священик із початком війни втік до Росії. Так місцеві, коли почули, що є капелан, слізно просили провести служіння. Я їм пояснюю, що не належу до православної віри, але людям було все одно, аби тільки помолився з ними. Там, де люди бачать горе, розруху, конфесії стираються”. Капелан також розповідає, що й серед самих бійців ті, що були невіруючими, після пережитого часто приходять до Бога. “Я не вважаю таких людей менш віруючими. Це до війни в мене були якісь переконання на цей рахунок, але тепер усе змінилося. До мене на службу часто приходять друзі з фронту. Я знаю, що вони матюкаються, палять, бачив, якими нервовими можуть бути під час бою, але це не робить їхню віру для мене менш щирою”.
Особливо гостро, розповідає Володимир, питання віри постає перед бійцями в критичних ситуаціях, коли є серйозна загроза. Особливо його вразив момент хрещення солдата, коли той був на межі між життям і смертю. “Тривали обстріли, і один поранений хлопець думав, що вже при смерті й попросив його похрестити. Страшна картина… Хрестили його з пляшки мінеральної води, яка лишилася. Усе в крові, бруді, ззаду лунають обстріли… Але в таких випадках не стоїть питання, правильно це чи не правильно. Ідеться про те, аби людині стало легше. Хлопець той, до речі, таки лишився живим”.
На війні, каже Володимир, емоції зовсім інші: “Може йти страшний обстріл, а хтось тим часом каву варитиме, чи борщ. Так чи інакше, людина і до такого моторошку звикає. А часом якась випадковість може врятувати тобі життя. Минулого літа я мав їхати в Авдіївку. Дружина хоч і відмовляла, та я наполягав на своєму. Уже перед виїздом сиділи з Майком (позивний товариша Володимира, — прим. авт.), телефонуємо комбату Чорному, а той каже: “Капелана не беріть, немає куди покласти”. Майк намагався його переконати, що в шахті “Бутовка” є місця, але командир сказав, що за ту локацію не відповідає. Так я й залишився вдома. А наступного дня дізнався, що якраз у шахті 14-х наших підірвали”.
На питання, як у Біблії трактується війна, Володимир розповідає: “Є дві трактовки. Перша — це те, що ми, люди віруючі, не можемо боротися, захищатися. А друга, біблійна, правильна: що нам потрібно захищати своїх близьких і рідних. У Євангеліє від Івана йдеться: “Ніхто більшої любови не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх”. Окрім цього, коли до Ісуса приходили воїни й запитували, що їм робити, Він відповів: “Нікого не ображайте і не беріть більше, аніж вам потрібно”. Тобто, наказав їм сумлінно виконувати свою роботу. Це значить, що віруюча людина в жодному випадку не має права розв’язувати війну, але якщо її рідним і близьким загрожує небезпека, захистити їх повинна “.
“Священнослужитель на фронті — і психолог, і психотерапевт, — зазначає Володимир. — У таких критичних ситуаціях будь-якій людині необхідна підтримка. А хто зможе зрозуміти її краще, ніж той, хто сам пережив війну? Навіть коли не на фронті, я часто перша людина, якій вони телефонують. Не батьки (їх оберігають), не друзі (вони не зрозуміють), а саме капелан. Я можу і розрадити, і підказати щось корисне, адже мій обов’язок зберігати спокій і раціональність у будь-якій ситуації”.
На власному досвіді капелан спостерігає зміну настроїв на фронті. “Ми не на те сподівалися. Спершу, воюючи, хлопці вірили, що суспільство тим часом змінюється, однак, повернувшись, багато хто зрозумів, що це зовсім не так. Вони й зараз готові воювати, відстоювати свою країну, але запал тепер значно менший. Немає довіри до влади, часом навіть до мирного населення. Пиятика і справді там присутня, але це цілком очікувано, адже зараз не така активна фаза війни. У всі часи, коли військо стояло, починалися негативні процеси”.
Гостро, на думку пана Володимира, зараз стоїть питання адаптації АТОвців до життя поза фронтом. “Бійці повертаються на мирну територію з загостреним почуттям справедливості. — зазначає капелан. — Їм необхідні банальні повага та вдячність. А коли вони стикаються з бюрократією та корупцією, просто не знають, як реагувати, втрачають віру в те, що воювати взагалі було за що”. Пан Володимир болісно реагує на той імідж, який бійцям створюють у суспільстві. За його спостереженнями, зараз значно почастішали історії про агресивність військових. Натомість, вважає капелан, треба говорити про те, що АТОвці прагнуть долучатися до суспільного життя, займатися благодійністю й навіть іти в держслужбовці. “Треба дати тим, хто повертається з фронту, можливість зайняти себе чимось. Адже люди повертаються зі страшного місця, де щодня бачили смерть. Найкраща реабілітація — це вдячність суспільства і зміна роду занять. Дайте ви йому ту невеличку ділянку землі, наприклад, і вже буде людині, за що триматися, буде робота”, — додає Володимир.
Наостанок запитую в капелана, чи має думку, коли закінчиться війна. “Цього, мені здається, ніхто не скаже. У цій нечесній війні неможливо щось передбачити. Думаю, урегулювати конфлікт можна лише міжнародними переговорами. Я часто чую, як люди, які на фронті ніколи не були, кажуть: “Треба йти в наступ, тільки так можна швидше це все закінчити”, але я їм відповідаю: “А якщо це тобі сина завтра на фронт проводжати? Відпустиш його в наступ?!”. На цьому вся “затятість” і закінчується. Найжорстокіше те, що люди, кожного дня чуючи про загиблих на Сході, уже й не реагують. Народ звик до цього. Але смерть — це не математика, за кожною цифрою стоїть людське життя“.
