«Трибуна-Бровари» розпочала нову серію матеріалів «Місто, люди і місця», у рамках якої розповідає про цікавих особистостей і локації, що створюють наше місто. Героями другої публікації стали водії броварських маршруток. Хто ці люди, що відчувають у дорозі, що думають про пасажирів, — усе це й навіть більше дізнавайтеся далі.
Я їжджу до Києва на маршрутках майже кожного дня останні п’ять років. За цей час бачила найрізноманітніші способи “оформлення” кабін, “техніки” збору грошей із пасажирів і боротьби із “зайцями” та людьми напідпитку. У когось біля керма висіли дитячі іграшки, хтось оберігався іконами, а деякі притримувались мінімалізму. Були водії, що самі ходили салоном і збирали гроші, були й такі, що чекали, аби їм передали. Хтось із керманичів відверто не помічав п’яних і надокучливих пасажирів, хтось — не впускав їх зовсім. Дехто, маючи справу із “зайцями” сподівався на їхнє сумління, інші ж — відмовлялися їхати далі. Щоранку і щовечора я спостерігала за роботою цих людей, надумувала їм різні життєві історії, але так і не зважувалася почати розмову. Усе змінив новий спецпроект “Трибуни-Бровари” “Місто, люди і місця”, частиною якого став цей матеріал про життя водіїв “за лаштунками”.
Першим водієм, із яким мені вдалося поговорити, був пан Валерій. Я застала його під час заміни мастила. Фотографуватися він не захотів, але розмовляти погодився.
Валерій провів у дорозі більшу частину свого життя. Спочатку працював машиністом електропотягу, а останній рік їздить на маршрутах №403-А і 404: “Я за кермом взагалі не втомлююся. Мільйони три кілометрів за плечима. Але тут робота специфічна: люди, гроші… Водії, які проробили на фурах, тут не витримують. Тільки уявіть: стільки людей кожного дня, хтось без настрою, хоче і тобі його зіпсувати. За всіма прослідкуй, гроші збери, — от і не витримують”.
Їздити за кермом Валерія навчив батько, коли йому було 16, але права отримав коли мав уже п’яту машину. До цього, зізнається з посмішкою, їздив нелегально.
Ранок Валерія починається із зеленого чаю, каву він не любить. Прокидатися доводиться то о четвертій, то о пів на шосту (залежно від маршруту), а от додому дістається опівночі, і це якщо пощастить. Зізнається, що часом через утому і конфліктних пасажирів “зривається” на диспетчерів: “Кричу, коли поганий настрій. Усяке буває. Пасажири, буває, настрій зіпсують. От сідає бабуся на пільгове місце, я їй кажу: “Покажіть посвідчення”, а вона не хоче, каже: “Мене тут усі знають, я і начальника вашого знаю”. Ну я їй і говорю: “От нехай начальник і возить, а з мене чотири гривні за кожного, хто не заплатив і посвідчення не показав”.
Гроші за проїзд Валерієві доводиться збирати самому: “Офіційно кондукторів немає. То чиясь жінка, сестра, може, у кого коханка гроші збирають, аби швидше було. Тут на водія зарплати не вистачає, куди ж кондутора брати!”
Із зайцями він бореться по-своєму: “Я від зупинки від’їжджаю, раз сказав, другий. А тоді біля міліції зупиняюся й кажу: “Хто не заплатив, вийдіть. А якшо не знаєте, я зараз покажу пальцем”. І пристойні ж люди не платять, не жебраки якісь.
Медогляд, розповідає Валерій, — головне. У їхньому автопарку водіїв перевіряють кожного ранку. Тих, хто любить “ето дєло”, відстороняють від роботи на два дні, а за кожен день простою ще й штраф — тисяча гривень.
Коли запитую у Валерія, який його улюблений вид транспорту, відповідає: власний Крайслер, на якому їздить ловити рибу. Окрім цього, чоловік обожнює садівництво. Самостійно вирощує 80 сортів винограду і п’ять видів персиків, що занесені до Книги рекордів Гіннеса. Про сад, як і про дорогу, розповідає з особливою любов’ю: “Чи трудолюбива я людина? Поїдьте гляньте на мій сад. У мене лише п’ять сортів персиків, бо вже нема де садити. але всі занесені до Книги рекордів Гіннеса!”
Із Валерієм прощаємося на Лісовій, де йому вже час збирати пасажирів. Цього разу він на диспетчерів не гримав.
“Робоче місце” Олександра Куценка прикрашає Чебурашка з прапором України. Щоправда, хто його туди повісив, він не знає. Водієм маршруту №402 чоловік працює два роки. Спершу пробував себе в ролі зварювальника, але кермо машини виявилося приємнішим за постійні “зайчики” в очах . Цього дня він виїжджав на перший маршрут, прокинувся о 3:20 і сподівався бути вдома о десятій (“це в найкращому випадку”). “По-різному працюється. Буває, нормально від’їздиш, а буває, що хтось і нерви полоскоче. Хто за проїзд не хоче платити, хто просто в поганому настрої”.
Кожного дня Олександр має здати план — 3 300 грн. Усе, що понад нормою, — його платня за день. Каже, у середньому виходить тисяч десять на місяць. “Раніше й більша зарплата була. Це зараз грошей менше, інфляція ж… Усе дорожчає, а зарплати падають”.
Керманич розповідає, що інколи доводиться й по-спражньому боротися з пасажирами: “Трапляється, що когось і “за шкибари” викидаємо, п’яних особливо. Ти йому говориш нормально, а він не реагує. Ну, інші ж пасажири не повинні страждати через якогось п’яницю”.
Наостанок Олександр починає розповідати про власне будівництво, яким займається на вихідних, однак розповідь перериває дзвінок диспетчера: тепер його черга підбирати пасажирів. На Лісовій чоловік виходить із салону й весело теревенить із колегою-диспетчеркою. А я повертаюся до інших водіїв.
Олексій Власенко поставився до мене з підозрою. Мабуть, через кар’єрне минуле. Іще два роки тому він працював інспектором ДАІ:
— А якщо я, як Павлік Морозов, буду мовчати? — питає на початку.
— Тоді мені буде дуже сумно, — відповідаю.
— Ну, як дуже сумно, то гаразд, давайте поговоримо.
За кермом Олексій із семи років, іще маленьким хлопчиком випросив батька навчити його. Роботу в ДАІ називає покликанням, однак до дороги відчуває любов не меншу: “Ну, а що ми ДАІшники можемо? Стояти бандитів ловити, шукати вкрадений транспорт і “баранку” крутити. Відправили на пенсію – я й пішов сюди працювати”.
Прокидатися щоранку близько п’ятої Олексієві не складно, це в нього за звичку ще зі служби в ДАІ. Зі збором грошей, на відміну від попередніх колег, йому допомогає кондуктор. Нетверезим пасажирам Олексій повертає кошти і, як сам розповідає, “ніжно виводить із салону”, хоч і не завжди: “Інколи доводиться бути жорсткішим. Я як водій несу відповідальність за своїх пасажирів, тому якщо людина неадкватна й на зауваження не реагує, доводиться чинити відповідно. Я завдяки службі в ДАІ звик до постійної роботи з людьми. Поступово навчився їх читати, тому знаю, як краще діяти в неприємних ситуаціях”.
У вільний від роботи час Олексій грає у більярд та на акордеоні. Жаліється, що з таким графіком рідко вдається виїздити на риболовлю, яку теж дуже любить. Дзвінок диспетчера — і моєму співрозмовнику час підбирати пасажирів, а мені — шукати наступного героя…
Вадим Васильчишин, він працює водієм на 332-му маршруті останні півроку. За кермо його, уже повнолітнього, посадив дідусь. Він же й привив любов до дороги. “Скучно в нас ніколи не буває. Буває, бабулі якісь із гумором зайдуть, як почнуть жартувати, розсмішать так, що не заспокоїшся. Ну, і з поганим настроєм, звісно, теж бувають пасажири. Людина ніби злість хоче на тебе зігнати. Я спочатку переживав, але потім звик, заспокоївся”.
Попри службу в армії і військову форму, у якій навіть за кермом, Вадим — людина романтична. Його ранок починається з поцілунку дружини, “а потім уже можна й каву”, — розповідає. Та й вільний від роботи час чоловік повністю присвячує жінці й дитині.
Як і належить, Вадима викликала диспетчер, а я продовжила своє розслідування водійських буднів.
У наступному авто мені пощастило зустріти не одного, а відразу кількох керманичів. Обидва, щоправда, заявили, що до журналістів ставляться з насторогою: “От ти вмикаєш телевізор, і що бачиш? Той водій напився, той — у ДТП потрапив, нічого хорошого від вас, журналістів, не почуєш”, — поскаржився Віталій, водій маршруту №403.
На щастя, мені вдалося запевнити керманичів, що мета мого інтерв’ю — показати їхнє життя зсередини. Після цього розмова йшла значно легше.
“Дорога — це наше життя. От ти йдеш по вулиці, підмічаєш якісь свої речі, а для мене — усе в дорозі. Це моє робоче місце, де проводжу більшу частину свого життя. А хтось виїжджає на машині: права купив, їздити не купив, і водій маршрутки для нього — як червоний колір для бика. Як до таких ставитися?” — розповідає Віталій.
Із розмови з ним розумію, що робота водія може бути дуже небезпечною. Цього літа по Віталію навіть стріляли. Через непорозуміння на дорозі дружина водія випустила кулю з пневматичного пістолету. На щастя, він лишився цілим.
Незабаром Віталія викликає диспетчер, і до себе на “робоче місце” мене запрошує його товариш Сашко. Він теж нарікає, що робота водія — невдячна: “За останній місцяць я вже забув, що таке особисте життя. Зараз така смуга: водіїв не вистачає. Робота ж невдячна! Кому воно треба — цілими днями вислуховувати бабусь, які не хочуть показувати посвідчення, боротися з зайцями і просто неввічливими пасажирами?!”
У дорозі пан Сашко — ціле життя. До того, як стати водієм маршрутки, працював на фурі. Каже, там подобалося більше: “Там — життя. Ти наодинці з дорогою, без пасажирів і всяких збирань грошей. На фурі відчуваєш повну свободу”.
На маршрутці ж свободу пана Сашка обмежують диспетчери. Мій співрозмовник ласкаво просить вибачення за перервану розмову і допомагає вийти з авто, подаючи руку як справжній джентльмен.
Андрій працює за кермом маршрутки вже майже шість років. На відміну від своїх колег до водіння ставиться без особливого запалу: “Зараз це для мене просто робота. Звичка вбила любов до дороги. Це раніше я був без тями від водіння, а тепер захоплення стерлося”.
Найбільш тяжко, розповідає Андрій, працювати з людьми: “Комусь не до вподоби, як їду, хтось платити не хоче, у когось просто настрій поганий. А ти кожного дня стаєш жертвою людських настроїв і заморочок”.
На думку Андрія, ускладнює роботу водія і почуття відповідальності за пасажирів. Пригадує, що перший день на маршруті став для нього справжнім випробуванням: “Було страшно. Страшно когось зачепити, у ДТП потрапити. Тут же ж не про себе чи машину думаєш, а за людей, яких у тебе за спиною ціла маршрутка сидить”.
Із нетверезими пасажирами і зайцями Андрій особливо не бореться, каже, що покладається на сумління людей: “Я ж не маю права їх бити чи з машини виводити. Буває, постою хвилину, зроблю зауваження, але ж інших пасажирів шкода. Якось п’яний на моє зауваження ляснув мене прям за кермом. Я хотів вийти дати здачі, але вже два хлопці з автобуси дали йому по шиї. Тільки він після цього не заспокоївся, написав заяву, що то я його вдарив, хотів грошей. Довелося розбиратися потім із юристами”.
Найбільше Андрія розчаровує неввічливість пасажирів: “Я сам із Черкас. Так у нас там майже ніхто з маршрутки не вийде не подякувавши. А тут цього ніколи не почуєш. А ми ж усі люди, усі тяжко працюємо, усі хочемо хоча б трохи поваги”.
Саме з Андрієм я поїхала додому. І вже на Лісовій сама стала свідком недоброзичливості, про яку він говорив. Одні пасажири кричали виїжджати швидше й погрожували не заплатити за проїзд, інші — не хотіли передавати водієві кошти.
Із Андрієм ми попрощалися на моїй зупинці, де я, виходячи, голосно йому подякувала. Подякувала за все: за розмову, за його працю і за урок.
Коли працюєш над інтерв’ю, відкриваєш для себе дуже багато нового й важливого про людей. Так, цього разу водії маршруток виявилися не затятими ненависниками пасажирів, а звичайними людьми, котрі, як і всі ми, виконують свою роботу й хочуть отримати дещицю поваги натомість. То невже нам так складно її дати?
P.S.: Інтерв’ю з водями проводилися винятково під час зупинок, пасажирам нічого не загрожувало.
