Софія Олександрівна Михайлова, Марія Іванівна Кажан, Домна Пилипівна Яременко, – покоління, на долю яких випало найбільше випробувань: холодом, голодом (1932-33 рр. та 1946-47 рр), Громадянською та Другою світовою війнами, руїнами, відбудовою, репресіями, розбудовою, перебудовою… Вони встигли пожити при 8 керівниках СРСР та 6 президентах (і в.о. президента) незалежної України, з яких пережили сімох вождів. І хоча їхній столітній «браузер» і перевантажений «файлами», та тримає в своїй пам’яті ексклюзивну інформацію цілого віку. Та і самі «раритетні» бабусі – ексклюзивні, адже серед близько 190 тис. мешканців Броварів та району, вони лише втрьох перетнули 100-річну межу.
Мешканка Броварів Софія Олександрівна Михайлова – «наймолодша» зі 100-річних. Бабусі виповнилося століття у останній день вересня.
На святкування такої поважної дати єдина донька Світлана Ігорівна із сім’єю, де і мешкає ювілярка, накрила святковий стіл. Правда, до гостей – рідні та сусідів, Софія Олександрівна не вийшла – півтора року, як злягла після перелому стегнової кістки. У свої сто літ бабуся має доволі ясний розум та непоганий зір. Однак зі слухом зовсім біда, тож поговорити нам із Софією Олександрівною не вдалося. Світлана Ігорівна розповіла, що мама родом із м. Березань, де і пропрацювала понад 30 років бухгалтером на місцевій комплектувальній автобазі. Завдяки добрій пам’яті, аналітичному складу розуму та фаховим здібностям, навіть після виходу на пенсію жінку ще довгі роки запрошували на колишню роботу робити річний звіт. А коли бабусі Софії було 93-и, вона навіть допомагала онуці Тетяні «звести» бухгалтерію на її фірмі. Саме завдяки бабусі, яка має гарний голос та любить співати, її річна правнучка Даша вивчила низку пісень про війну. Загалом у родині Софії Олександрівни було 9 дівчат, і всі – співочі. Та лише Соня, 5 донька, дуже любила читати. Особливо Теодора Драйзера, твори якого і переказувала сестрам. Про жінку рідні відгукуються як про добру, жалісливу та принципову людину: після розлучення з чоловіком більше заміж так і не вийшла: маленька донечка не змогла прийняти іншого тата.
Останні 22 роки Софія Олександрівна мешкає у доньки в Броварах У свої 95 активно цікавилася Інтернетом і просила онуку Тетяну знайти в «Однокласниках» свою подругу та колег. До 98 років поралася по хаті, замітала підлогу, мила посуд, «скубала» на квітниках зілля та їздила з дітьми за місто полоти город. Зараз жінка лежача, то щоб не було сумно, декламує вірші Едуарда Асадова та Євгенія Євтушенка.
Бабуся Софія із роду старожилів: її батьки та сестри (окрім однієї), прожили понад 90 років. Тож коли її запитували, чи планує дожити до ста літ, відповідала: «Я маю право дожити до ста років, а далі – шлагбаум, і хтозна, чи пропустять мене за цю межу». Світлана Ігорівна каже, що її мама перетнула сторічний рубіж лише завдяки тому, що завжди була енергійною, працелюбною, цікавилася новим, багато читала, не мала шкідливих звичок та не переїдала.
Марія Іванівна Кажан: «Не було легших чи важчих років, усі були однакові: робили – та і все. Крепко робили у колгоспі».
Мешканка с. Гоголів Марія Іванівна Кажан зустріла своє сторіччя цього року 15 серпня. На жаль, за одним столом не змогли зібратися всі найрідніші люди: 5 із 6-х дітей та 6 братів і сестер – уже немає. Доглядає за Марією Іванівною її середня донька – 71-річна Надія Миколаївна, яка і перевезла маму з Ніжинського району на Чернігівщині до себе в село. Пані Марія каже, що мамі насправді не 100 років, а 101: під час паспортизації селян (більшість селян до 1974 року не отримували цей документ) помилилися в цифрі, а «метрики під час війни згубили». При цьому в пенсійній книжці дата народження значиться «20 червня 1917 рік».
Марія Іванівна пересувається із ціпком. Влітку виходить «гуляти» на лавочку, взимку – перебирає квасолю, чистить кукурудзу. Жінка має ясний розум, непоганий зір, а от слух – підводить: щоб поспілкуватися, варто кричати чи не на всю хату. Те і довелося робити.
Марія Іванівна пам’ятає обидва голодомори. Особливо, каже, страшний був у 1933 році – багато люду померло. Згадує, що їхня багатодітна родина вижила лише завдяки батьковій пасіці, яку не відібрали під час «розкуркулення». Але головну годувальницю – корову, «комунари» забрали, підігнавши їхню родину «середняків» під «куркулів». Тож голодної весни 1933 року їли мед із стрілками цибулі, щавлем та іншою зеленню.
Все життя батьки Марії Іванівни пропрацювали в колгоспі. Гнули спину на полях і їхні діти. Після 7 класів навчання в школі Марія спочатку пасла в колгоспі свиней, а потім пішла в ланку полоти буряки. За добросовісну працю навіть отримала підвищення – стала ланковою.
Заміж вийшла в 20 років за колгоспника. Від любові народився синок. Однак не судилося дитині вижити – помер від дизентерії, а згодом забрали на війну і чоловіка. Коли приносили в сусідські будинки похоронки, Марія молитвами гонила від себе лихі думки. Чоловік повернувся в 1945 році, і нехай без руки, але живий! Увесь багаж домашньої та колгоспної роботи, п’ятеро дітей, які народилися після війни, лягли на плечі Марії Іванівни. Ніколи було і дихнути, розповідає бабуся Марія: сім’я велика, ніде не можна нічого купити, адже магазинів не було, тож сама пряла нитки, ткала полотно, шила та вишивала дітям одяг, обробляла город, робила заготовки на зиму, пекла хліб.
У праці виховувала і дітей – інакше в селі не можна. У старенькій хаті і нині ще лежать доріжки, висять рушники і наволочки, вишиті руками Марії Іванівни. «Не було легших чи важчих років, усі були однакові – каже бабуся Марія, – робили – та і все. Крепко робили у колгоспі. Та як не наробимося – їхали на підводі і співали».
Секретів довголіття не має, лише говорить «про крепке серце», постійну роботу, просте харчування та не переїдання: «Ложка останеця – я її не з’їм».
Домна Пилипівна Яременко: «Я не пропустила жодного прошака»
Найстарішій із сторічних – мешканці с. Калита Домні Пилипівні Яременко, – через два місяці виповниться 101 рік. Цю жінку не можна назвати по-іншому, як Сонечко: вона дуже привітна, має ніжний тихий голос і постійно посміхається.
Уже 7років як Домна Пилипівна не ходяча: від тяжкої багаторічної праці на колгоспному полі, перенесеного туберкульозу, жінку просто «скрутило», і вона навіть не може розігнутися, щоб лягти – так і спить сидячи. У Домни Пилипівни чудова пам’ять, непоганий зір та слух. Ці органи чуття вона щоденно тренує: читає Святе письмо, попри те, що в школі навчалася «лише зиму», прочитане конспектує друкованими літерами (хоча із пропуском голосних) та веде «світські» бесіди із своєю 68-річною донькою Вірою Василівною.
Загалом життєва історія бабусі Домни претендує на втілення на екрані. Родом жінка із Вінничини із багатодітної родини колгоспників. Як так сталося, що 7-річна дівчинка не ходила в школу, а доглядала у голови колгоспу двох маленьких дітей та пасла корову – у деталі не вдається. Уже в 10 років дитина працювала на полі – полола буряки на рівні з дорослими. Там і заробила собі туберкульоз. Домна Пилипівна довго лікувала свою болячку всілякими народними методами. Пізніше їздила в санаторії від колгоспу. Сьогодні про колишню хворобу згадувати не бажає.
Але історія із головою колгоспу на тому не закінчилася. Двоє перших діток, яких доглядала Домна, – померли. Причина невідома, та і встановлювати було нікому. Згодом дружина голови народила двох дівчаток, та невдовзі невідома хвороба забрала і її. І тоді голова колгоспу посватав Домну – молодшу сестру братової дружини. Так 23-річна дівчина стала для 6-ти та 8-річних дівчаток другою мамою. А згодом народила власного сина. Та не довгим було Домнине щастя. Почалася війна. Попри те, що чоловіка, як голову колгоспу, з військкомату двічі вертали, він все ж на фронт випросився. Загинув фактично відразу. Так самотужки у війну і піднімала трьох дітей. Та найтяжче бабусі Домні згадувати голод. Особливо 1932- 33 років. «Буряк та огірок – от така тоді була Паска. З голоду сусіди чуть не з’їли мою найменшу сестричку, ледве її відбили. А людей мертвих по дорозі – під кожним двором, їх їздила і збирала підвода та скидала у спільну яму», – згадує бабуся. Найкращими роками Домна Пилипівна вважає післявоєнні: мир, вдруге вийшла заміж, народила доньку та сина. Так і виховали з чоловіком 5 дітей.
Окрім колгоспної землі жінка обробляла багато городу і вдома: «Я дуже люблю земельку. Іду на город із великою радістю», – каже бабуся. Домна Пилипівна у «ходячі» роки була дуже хазяйновитою і не менш доброю: багато робила солінь, частину з яких завжди роздавала всім сусідам і рідним.
Поряд із церковними книжками та іконами у бабусі Домни лежить мобільний телефон: за необхідності вона може без проблем набрати «швидким» набором доньку. А ще жінка дуже любить співати. Пропонує послухати колядки і нам. «Як співаю, у мене тоді нічого не болить», – каже Домна Пилипівна.
За свої 100 літ, каже Домна Пилипівна, її ніхто ніколи не образив, вона в свою чергу – також: не вбила навіть мухи. А тоді згадує: вдарила раз собаку, бо вкусив внучку за ногу. Загалом про всіх і про все співрозмовниця відгукується лише позитивно. Особливо про сусідів та дітей, яких весь час називає «дуже добрящими».
Своїм довголіттям жінка завдячує дотриманню постів, молитвам, позитивному мисленню та щедрості. «Піст людину лікує, молитва – заспокоює», – каже Домна Пилипівна. – А ще я не пропустила жодного прошака». Найперше в чарівника бабуся Домна попросила б для себе здоров’я, щоб могла провідувати тяжкохворих та ходити в церкву. Читачам «Трибуни», як і інші співрозмовниці, бажає здоров’я дожити до ста літ при ясному розумі та силі.
Фото – авторки
