Напередодні Дня захисника ми зустрілись із учасником АТО Євгеном Авдєєнком. Багато хто пам’ятає його як ініціатора створення комунального підприємства «Муніципальна варта», але не всі знають, що влітку 2014 року він понад 70 днів захищав Донецький аеропорт у складі 72-ої бригади. Про те, як він потрапив на війну, чому процес реабілітації не може бути швидким, як відбувається глобальна переоцінка поглядів на життя та як сприймається політика держави щодо ОРДЛО очами учасника бойових дій – читайте в матеріалі.
Призов
Є.А.: До війни політикою майже не цікавився – багато працював. Майдан, звісно, підтримав, але активним учасником не був. Події розгорталися стрімко: 21 березня вже отримав повістку на мобілізацію. У військкоматі мав знайомого, тому поцікавився: що робиться? Він мене заспокоїв: поїдемо на полігон, постріляємо, згадаємо молодість, все буде добре.
Спочатку опинилися в Білій Церкві, де нас розподіляли залежно від навичок та спеціалізації. Позаяк я 3 роки навчався в Одеському інституті сухопутних військ, одразу повідомив, що вмію поводитися з будь-якою зброєю, знаю військову теорію. Тому мене швидко зарахували у 72-гу бригаду, яку одразу відправили на Житомирський полігон – поновити військові навички. Навчання тривало два тижні і майже цілодобово. Тоді ж до мене приїхали друзі, від яких я вперше почув: чи розумію я загрозу справжніх бойових дій? Чи побоююсь за своє життя? Тоді була унікальна атмосфера: з одного боку – атмосфера страху перед агресором, з іншого – неймовірний підйом патріотизму.
На війні
Є.А.: На початку квітня ми вже були на межі Запорізької та Донецької областей, створювали лінію оборони, під кінець квітня – зайшли на територію Донецької області. Потім був Маріуполь: декілька найбільш підготовлених екіпажів зібрали в аеропорту, туди ж підвезли боєприпаси і вже наступного дня ми вилетіли в Донецький аеропорт. 72-га бригада стала першими кіборгами, які близько 70 днів боронили аеропорт. Спочатку деякий час там просто з гранатометами сиділи, потім нам скинули протитанкові засоби. Тоді ще нам дуже допомагала наша авіація – бомбили зелену зону, з якої стріляли бойовики. Зі смішного пам’ятаю, як пан Ляшко надіслав нам цілий тюк …. мівіни, яку скинули просто з літака.
На початку серпня 93-тя бригада пробила коридор до аеропорту і нам прийшов наказ рухатися на Донецьк. Трьома бригадами: 72-ю, 25-ю та 93-ю ми зайшли в м. Донецьк та розбили першу лінію оборони, але згодом отримали наказ відступати. Далі була ротація та тривале лікування у військовому госпіталі: на той час у мене була контузія середньої тяжкості та декілька дрібних поранень «навиліт». Саме тоді була найгарячіша фаза війни, і бійців у госпіталь везли «пачками», тому лікування затягнулося. Усього перебування в зоні АТО разом із лікуванням розтягнулось на понад рік.
Реабілітація
Є.А.: Перший період після війни найважкий: контраст між військовою обстановкою і мирним життям – разючий, тому відчуття сюрреалізму знайоме кожному, хто пережив повернення із зони бойових дій. Реабілітація після військових дій не може бути швидкою. І поясню, чому. На війні високий рівень адреналіну – запорука швидкої реакції і виживання. Але різко змінити це неможливо, тому для тих, хто повернувся, напади агресії є природними, «перебудова» організму відбувається поступово. Головне – не вживати в цей час алкоголь, пігулки або психотропні речовини, а для сторонніх – не провокувати бійця без зайвої потреби. Найкращі ліки – це розмірений темп життя: робота – відпочинок. Звісно, мені дуже допомогли мої близькі: батьки, кохана дівчина, друзі. Вони були терплячі, делікатні, пробачали та ставилися із розумінням. Врешті-решт переключаєшся на роботу, на повсякденні справи. Взагалі процес реабілітації триває приблизно 2-х років.
Переоцінка цінностей та поглядів на політику
Є.А.: Такі речі не можуть залишити людину без змін, ти вже ніколи не будеш таким, як був до війни. Я не є активним прихильником якось конкретної політичної сили або партії, але вважаю себе активною частиною громадянського суспільства, слідкую за політикою на державному та місцевому рівні. Щодо рухів нової влади стосовно вирішення проблеми Донбасу, то вони мене насторожують. Відверто скажу: я проти відведення наших військ із нинішніх позицій. По-перше, і з теоретичної точки зору, і з практичної цей крок – неправильний, він призведе лише до більших витрат ресурсів у майбутньому. По-друге, ну не можу я довіряти росіянам, історично доведено, що угоди з ними – безглузді! Багато хто з учасників бойових дій сприймає це болісно, позаяк кожен метр там брався з боєм та втратами. Тому поки що уважно слідкую за подіями.
На місцевому рівні… багато хто пам’ятає, що я з іншими учасниками АТО намагався створити КП «Муніципальна варта». Ми пройшли всі круги пекла та навіть переконали депутатів у тому, що таке підприємство місту необхідне. Але… сталося так, як сталося. Розумію, що в бюджеті не вистачає коштів на створення такого підприємства, що була недовіра до наших намірів, але мушу констатувати: функцію пішого патрулювання в місті досі не закрито. Поліція цим не займатиметься, громадські формування давно не працюють, програма «Безпечне місто» також не вирішує функцію безпеки в громадських місцях. Але то вже історія.
На мою думку, людей, які пройшли через АТО, в Броварах декілька тисяч, і вони мають великий потенціал для суспільства. Але політичні сили не мають використовувати АТОшників. На жаль, деякі політсили просто «прикрашали» ними свої виборчі списки, а так бути не повинно. Навпаки, патріотично налаштовані громадяни мають стати владою та, відкинувши набридлий популізм, вирішувати питання.
Життя налагоджується
Є.А.: Щодо мене, то життя налагоджується – знову багато працюю. Зараз –інженером із охорони праці в автотранспортному підприємстві. Особливих пільг від держави не вимагаю: розумію, що квартиру не нададуть, щодо путівок на лікування – поки що не розібрався, як працює ця система. На жаль, на активну та громадську діяльність часу не вистачає, але слідкую за новинами, за соцмережами. Вважаю, що зміни відбудуться обов’язково – в іншому випадку наші втрати на війні були би марними.
Ангеліна Козлова
Фото – надані Євгеном Авдєєнком, останнє фото – авторки
