Анатолій ГАРКУША
Сьогодні, 20 лютого, відзначаємо День пам’яті Героїв Небесної Сотні
Три роки назад Бровари жили за бурхливим сценарієм. Бурхливо-обнадійливим. Були встановлені барикади, шини горіли на виїздах/в’їздах з міста. Бровари ловили «тітушок». Автор став свідком, як на одній із броварських барикад, навпроти військової частини у бік Києва, затримали підозрілий автобус з військовими, і знайшли у ньому зброю. Протестувальники були рішучими, наполегливими, почасти емоційними. Зрозумілої емоційності, безкомпромісності додавало гірке усвідомлення, що влада Януковича вдалася до найгіршого, і у середмісті Києва вже масово гинули протестанти, патріоти України.
Місто захищало Революцію Гідності, сміливо ставало на перепоні потрапляння на Майдан антимайданних сил. Місто, Броварщина захищало своє право жити гідно, без диктату фактично криміналітету, яким була за великим рахунком Партія регіонів.
18 лютого 2014 року від рук вірного бійця януковичської банди загинула броварчанка Антоніна Дворянець, одна з перших у списку Героїв Небесної Сотні.
У кожного вбивства є виконавці, у кожного вбивства є співучасники, прямі чи опосередковані. Того чи тих, хто підняв міліцейський кийок над головою вже не молодої жінки, не встановлено. Покарання вбивці не відбулося.
Залишились непокараними, навіть в ілюстраційному плані, ті, хто у Броварах завзято плекав встановлення монополії Партії регіонів, хто фактично сприяв, починаючи зі стовідсоткового одобрямса так званої антифашистської істерії, виправданню кабальних для України харківських угод, російській агресії, і тимчасової втрати Криму, також загибелі Небесної Сотні і тисяч захисників України на Донбасі.
Кожна людина рано чи пізно має робити вибір, якщо вона справді гомо сапіенс, а не лише людиноподібне створіння. 2013-й і подальші події поставили мільйони українців перед доленосним вибором — або вони виходять, принаймні заявляють про свій протест проти свавілля біло-голубої орди, або ж залишаються у кращому випадку по домівках байдуже спостерігати, погоджуючись на режим клептократії, потурання законів, приниження людської гідності.
Будь-яка позиція може мати місце. Може мати місце позиція міського голови Ігоря Сапожка, котрий у січні 2014 року фактично підтримав вимоги до Президента Януковича навести лад в країні будь-якими методами, а вже 21 лютого заявив про свій вихід з Партії регіонів та розформування фракції цієї політичної сили у міськраді. Точніше , лише 21 лютого, коли пройшли найтрагічніші події на Майдані і коли вже стало зрозуміло, що владі регіонів прийшов кінець.
Може мати місце позиція тодішнього голови Броварської РДА Петра Іваненка, який тільки під тиском громадськості написав заяву про відставку.
Може мати місце позиція тих же депутатів Великодимерської селищної ради, котрі на пропозицію підписати звернення до Верховної Ради з вимогою відмінити дію законів 16 січня, не допустити кровопролиття зробили це у кількості 13 чоловік із 26-ти. Решта не насмілилась, були й такі, котрі, злякавшись своєї сміливості, через день-другий свій підпис відкликали.
І повинна була мати місце рішучість і наполегливість протестантів довести справу до логічного завершення. У першу чергу наполягти на відставці найяскравіших апологетів влади Партії регіонів в місті і в районі. Такої рішучості вистачило, аби змусити написати рапорт на відставку очільника Броварської РДА Петра Іваненка. Ну, напевно, ще й на повалення пам’ятника Леніну…
Найголовніше – тільки частково не вдалося уникнути повторення помилок Помаранчевої революції, коли протест, домігшись перевиборів Президента, практично розійшовся по домівках, вважаючи, що справа вже зроблена. Десь подібне відбулося і восени 2015-го. Результати виборів стали неочікувано реваншистськими для колишніх. У районі, не дивлячись на те, що за фактом розкрадання землі за часів головування в РДА П.Іваненка порушена кримінальна справа, не дивлячись, що за його часів у районі фактично узаконилось беззаконня, його обирають до Броварської райради. Мало того, більшість обирає його головою депутатської комісії — увага! який парадокс! — із законності, депутатської етики. І сьогодні людина, котра цементувала владу Януковича в районі, не те що мовчить, вона за будь-якої нагоди повчає, як треба управляти, як треба розв’язувати проблеми.
У Броварах попри очікування зміни загалом не відбулися. Так, міська рада оновилася, здавалось би буде утворена демократична більшість. Але. На електорат не подіяло ні активне підспівування міського голови Ігоря Сапожка Партії регіонів, ні його діяння на користь практично однієї бізнес-структури, що загальмувало й понині гальмує розвиток міста, ні його спроба віддати незаконно у приватні руки майже 100 гектарів землі. Точніше, той виборець, котрий міг би якісно вплинути на результат і домогтися реальних змін у владній верхівці, на дільниці для голосування не прийшов. Прийшов інший виборець — переважно бюджетники та пенсіонери, хто й забезпечив перемогу Ігорю Сапожку. А слабкість наша у плані у принциповості, гідності зробила свою чорну справу — демократичну більшість у міськраді сформувати так і не вдалося. Навпаки, Ігор Сапожко разом зі своїми прибічниками «стушкував» декількох новообраних депутатів, котрі у до виборний період заявляли про себе як продемократичні. Таким чином колишнім, які стали теперішніми, вдалося створити свою більшість. Про демократизацію у Броварах, про справжній розвиток довелося забути, що й підтверджують останні майже півтора року господарювання нової старої команди.
Власне, за великим рахунком нічого дивного не відбулося. Гідність за 2-3 роки у критичній своїй масі з’явитися не може. Після 70-річного перебування у країні, де ця сама гідність вбивалася, де прививалися такі якості як пристосуванство, подвійна мораль, а згодом і політична проституція. Після більше 20 років будівництва не справжньої держави, а створення фактично олігархату, де теж гідність в пошані особливо не була.
Тобто, на сьогодні, принаймні у Броварах та районі: Революція Гідності проти пристосуванства, політичної проституції, байдужості, поки що програє. Але – поки що.
Україна вже не та. Це однозначно. Реванш, якщо він і відбувся, явище абсолютно тимчасове. Попереду – світанок. І все більше людей розуміють, що його не треба чекати, його не принесе хтось. Світанок України треба наближати, демократичними методами. І вибори, між тим, зовсім не за горами…
