«Трибуна-Бровари» продовжує серію матеріалів «Місто, люди і місця», у межах якої розповідає про цікавих особистостей і локації, що створюють наше місто. Цього разу говоримо із Заслуженим лікарем України, хірургом-онкологом Національного інституту раку Олександром Григоровичем Клапчуком – лікарем не за «протоколом», який у діагностуванні та лікуванні раку шукає і знаходить нові методи та способи, хоча цього немає у переліку його щоденних обов’язків.
Національний інститут раку – одне із найстрашніших місць в Україні. Його вузькі коридори щодня переповнені болем, дитячим плачем, блідими до сіризни обличчями, лисими, як коліно, головами, схованими під перуками, хустинами чи кепками. Тисячі хворих та їхніх родичів із надією вдивляються в очі лікарів в очікуванні дива. Дива зцілення. І такі дива там трапляються. Бачив їх за 45 років роботи в інституті раку і Олександр Григорович Клапчук. І таким дивам, у першу чергу, пацієнти інституту завдячують точному діагнозу, який вже є більшою половиною успіху. Особливо це стосується злоякісних пухлин, де фактор часу грає неабияку роль. Та нерідко людині доводиться оббити пороги не одного кабінету задля встановлення правильного діагнозу, відтак, втрачати дорогоцінний час.
За популярністю та відомістю в медичних колах його можна порівняти із американським лікарем-діагностом із відомого серіалу – доктором Хаусом. До Олександра Григоровича – хірурга-онколога, лікаря-діагноста із 33-річним стажем на консультацію намагаються потрапити як бізнесмени, політики, відомі вчені, так і колеги-лікарі, бо він уміє розпізнавати пухлини на ранній стадії, тоді, як найчастіше, смертельний недуг діагностують на ІІІ та IV стадіях, коли онкохворому допомогти вже досить складно. Це надзвичайно ювелірна робота попасти голкою у малесеньку темну пляму, що знаходиться всередині тіла людини, та не зачепити поряд важливих кровоносних судин, адже міліметрова похибка може стати для людини фатальною. Таких біопсій Олександр Григорович провів тисячі. І жодного разу не схибив. На рахунку лікаря-діагноста і понад півсотні унікальних пункційних біопсій в основі черепа, так званій «крилоподібній ямці», що дозволило людину вчасно направити на лікування. Раніше пухлину в цій ділянці міг виявити тільки патологоанатом.
Олександру Григоровичу – 72 роки, та його робочий графік у діагностичному кабінеті відділення інтервенційної радіології Національного інституту раку, як і раніше, щільний. Редакція «Трибуни» не сподівалася, що в лікаря знайдеться час на інтерв’ю. Та на допомогу прийшов випадок: Олександр Григорович пішов у відпустку і ліг у Броварську лікарню поправити власне здоров’я. Так, саме у БЦРЛ, адже відомий онколог-діагност – броварчанин. Вели бесіду прямо в лікарняній палаті.
- Олександре Григоровичу, ваш діагностичний кабінет почав функціонувати на початку 1985 року. А до того часу в який спосіб проводили діагностику?
- За допомогою бронхоскопу. На той час я працював хірургом-онкологом, і мені дозволяли робити операції будь-якої складності. Але я боявся, бо в діагностуванні було багато помилок. Усіх хворих із підозрою на рак легенів направляли на операцію, але у 20% онкологія не підтверджувалася. Однак підозрілу ділянку легенів усе рівно видаляли, бо треба було формально довести, що в людини немає раку. Та і родичам хворого треба було якось пояснювати, навіщо різали людину.
- Тобто, пацієнту видаляли здорову частину легенів і відправляли на гістологію, хоча відразу було видно, що раку немає?
- Так.
- А що ж то були за підозрілі ділянки?
- Захворювання, які не потребували хірургічного втручання. Наприклад, туберкульоз. А ми тільки шкоду приносили людині, коли оперували – усугубляли ситуацію, бо розсіювали туберкульозну паличку із зони враження. Також підозрілою ділянкою може бути на стадії розсмоктування кульова пневмонія, що є каменем спотикання, бо під час рентгену показує круглі тіні.
- А по рентгенівському знімку відразу не можна з’ясувати: злоякісна це пухлина чи доброякісна?
- Ні, не можна. Виключити рак легенів було дуже складно, тому і різали. Тож я і почав шукати спосіб отримати достовірну інформацію: пухлина злоякісна чи ні? Для цього застосував рентгенівський портативний апарат. Ним і дивився хворого з різних ракурсів, щоб віднайти найближчу зону до ймовірної пухлини та не задіти судини. Тоді під місцевим обезболюванням, під контролем монітора, голкою точно виходив у зону затемнення. Я перечитав багато як нашої, так і зарубіжної літератури, щоб знайти нові методи в діагностуванні пухлин на ранній стадії, об’їздив у пошуках відповіді провідні клініки Москви, Ленінграда, Новосибірська. Після моїх численних наполягань, у 1985 році Мінзрав усе ж відкрив в інституті кабінет ранньої діагностики.
- Наскільки відтоді змінився кабінет діагностики?
- Спочатку зразки підозрілих тканин брали на дослідження під бронхоскопом під загальним наркозом, а лікар-цитолог відразу робив експрес-діагностику. Сьогодні біопсію беремо під контролем комп’ютерного томографа під місцевим наркозом, хоча на 75 % такі обстеження краще проводити під рентгенівським апаратом. При цьому, новий рентгенівський апарат є, однак після поломки його так і не відремонтували. У керівництва інституту немає зацікавленості в створенні необхідних умов для повноцінної діяльності кабінету. Діагностичний кабінет на сьогодні – це одна кімната, хоча повинні б мати набір приміщень, і у штаті вже немає анестезіолога, цитолога, лаборанта та операційних сестер. У самому інституті понад п’ять років триває ремонт, що створює незручності як лікарям, так і пацієнтам.
- Скільком пацієнтам Ви можете за день допомогти?
- Двом. На сьогодні біопсію внутрішніх органів проводять два хірурги: я та мій учень, який працює в сусідньому кабінеті, тож за день можемо обстежити лише 4 людини. Це капля в морі, адже пацієнтів із пухлинами в країні – тисячі. У нас черги нерідко розписані на декілька тижнів наперед. А такого структурного підрозділу, як у нас, де б лікаря-діагноста було правильно оформлено юридично, щоб отримувати надбавки за шкідливість – постійне опромінення – та мати можливість піти на пенсію раніше,- на жаль, в Україні більше немає.
- На сьогодні Ви проводите діагностику пухлин в усіх внутрішніх органах?
- Так. Але є локалізації пухлин, до яких дістати голкою дуже складно. Наприклад, до пухлини підшлункової залози. Її хвіст прикритий селезінкою, поруч – нирка, і хоча пухлину видно, та ризик травмувати великі артеріальні судини настільки високий, що рука не піднімається роботи проколи, адже може виникнути гематома і хворого доведеться терміново оперувати.
- То не беретеся?
- Я освоїв робити біопсію підшлункової залози через шлунок. Усе зважив і дійшов висновку: найтонша голка і кислий вміст шлунку не дозволять його інфікувати. Також практикую робити проколи і через печінку.
- За статистикою, від раку легень при радикальному лікуванні помирає близько половини хворих, а від раку молочної залози – близько 25%. І найчастіше ці смерті на совісті плевриту. Але Ваш винахід допомагає в їх лікуванні…
- Плеврити – це накопичення рідини між легенею та грудною стінкою. Вони небезпечні тим, що зменшують об’єм легенів, відтак зменшується об’єм постачання в організм кисню. Як наслідок – задишка, збільшується тиск і всі органи середостіння зміщуються в здоровий бік. Це велике навантаження на серце та судини. Якщо ж плеврит за рахунок злоякісного процесу – йде поширення клітин пухлини по всьому організму через кров та лімфосистему, і зупинити це практично неможливо. Хірурги рекомендують вводити хімпрепарати у плевральну порожнину. Я перепробував усе – нічого це не дає. Тепер я пропоную не вводити хімію, бо це зайва інтоксикація організму і «доїння» із хворого грошей. Я відпрацював методику, яка дає високий результат у лікуванні плевриту та значно покращує онкохворому життя. Метод простий: в плевральну порожнину вводиться тоненька трубка, через яку спеціальним пристроєм поступово, а не за один раз, викачується рідина. Це дозволяє втримувати легеню в розправленому стані, допоки вона звикне займати повний об’єм. Якщо рідини не багато, можна застосовувати для її відкачування звичайну «грушу» у звичайних домашніх умовах. Коли легеня зафіксується в розправленому стані і рідини буде не більше 50 мл, через дренажну трубку вводимо суміші препаратів, які штучно створюють спайковий процес та «приклеюють» легеню до грудної стінки. Це і ліквідовує порожнину, де накопичувалася рідина. Процес займає від двох тижнів до півтора місяці.
- Лікарі стверджують, що на генному рівні онкозахворювання від батьків до дітей не передаються, але особисто мені відомий не один випадок, коли хворіли на рак батьки – захворіли і діти.
- Ми можемо говорити лише про спадкову схильність. По жіночій лінії може бути, але дуже рідко, – пухлини гінекологічні, молочної залози. По чоловічій лінії – буває рак шлунку. Якщо говорити про рак передміхурової залози, то ймовірність переродження аденоми в злоякісну пухлину дуже велика – організм старіє, змінюється гормональний фон. Людям, які працюють на шкідливому виробництві та куріям варто обстежуватися двічі на рік. Не варто зволікати з відвідуванням лікаря, коли довго турбує кашель, адже новоутворення теж може стати його причиною.
- В Інтернеті зустрічаються свідчення про випадки самозцілення від раку. Чи відомі Вам такі випадки?
- Особисто мені не траплялися. Але достовірно доведено, що такі факти є, хоча трапляються рідко. При цьому гістологічно підтверджено, що це був рак.
- Чи вірите Ви в те, що рак можна вилікувати нетрадиційною медициною, якщо бути дуже наполегливим і лікуватися комплексно?
- Без сумнівів, лікування раку є, адже все в природі в протилежностях, збалансовано, тож якщо є хвороба, то є і лікування. Тільки людський розум до цього ще не прийшов. Для лікування використовують тільки те, що знайти найлегше – що лежить на поверхні, а для лікування раку треба шукати глибше. Мені імпонує фунготерапія (лікування грибами –авт.) Особисто я радив десяткам людей, від яких відмовилися всі лікарі, спробувати лікування грибами, і спостерігав дивовижні результати. Можу достовірно сказати, що прямо чи ні, та лікарі зацікавлені, щоб хворі продовжували хворіти, – фармацевти не створюють таких препаратів, щоб вилікувати хворих, бо їм фінансово це не вигідно. За свої слова не боюся, бо все треба називати своїми іменами.
Саме за те, що все називав своїми іменами, за незалежну позицію, принциповість не ставити «липові» діагнози та прямолінійність, Олександр Григорович часто і потрапляв у немилість до керівництва. Ще і через те, що нікому не дозволяв сумніватися у своїй професійності. Згадалася його розповідь, як привели на біопсію сина однієї із міністерських «шишок», якому лікарі діагностували злоякісну пухлину хребта із руйнацією кісток. Рідним повідомили, що хлопцю залишилося жити пару місяців. Та під час біопсії з’ясувалося, що то не пухлина, а скупчення гною. Коли Олександр Григорович відкачав гній, хворому відразу стало краще. Біопсія виявила, що в хлопця – туберкульоз хребта. Після відповідного лікування молодий чоловік одужав. Згадує лікар і дружину ще одного міністра, в якої підозрювали рак легень. І хоча Олександр Григорович діагностував, що це не онкологічний процес, а клінічна патологія (на той час в Україні це не діагностували), йому не повірили, і в Москві операцію жінці все ж зробили. Цитологічні та гістологічні дослідження підтвердили: це не рак. Наступного разу, коли дружина міністра знову прийшла на біопсію, Олександр Григорович відмовився її робити, бо, як діагност, який несе відповідальність за життя пацієнта, не бачив для цього клінічних показів. Власне, після цього і отримав ряд доган, за якими і відбулося подальше звільнення. Однак рішенням суду на посаді його поновили.
На сьогодні Олександр Григорович продовжує щоденно добросовісно робити маленьке диво – рятувати чиєсь життя. І хоча це не входить у коло його обов’язків – продовжує шукати нові методики та способи боротьби із важким недугом. На жаль, медиків, для яких професія лікаря – це покликання, а не засіб збагачення, з кожним днем у країні все менше.
Фото – авторки та надані Олександром Клапчуком
