Невеликий київський орган самоорганізації населення (ОСН) допомагає дітям-сиротам із Броварів, а також шпиталю з Харкова, матерям-переселенкам із Херсона та Донеччини. Про киян, які створили органи самоорганізації населення і під час найскладніших випробувань стали опорою для громади, розповідає видання «Вечірній Київ».
ОСН «Квартальний комітет «Шулявка» Шевченківського району розташований у межах вулиць Богдана Гаврилишина, Шулявської та проспекту Перемоги. Він створений у 2006 році і об’єднує півтори тисячі мешканців із дев’яти будинків. Його беззмінним керівником є Алла Солоненко.
Пані Алла каже, що ОСН у столиці створили для розв’язання питань місцевого значення, для реалізації запитів мешканців. Але війна все змінила.
Кілька історій, які журналістці «Вечірнього Києва» розповіла жінка, показують, як навіть найменші осередки у воєнний час перетворюються на потужні об’єднання.
Люди комунікують, дізнаються про потреби інших і шукають шляхи допомоги. Навіть якщо ті, кому треба допомогти, перебувають за сотні кілометрів.
Керівниця ОСН поділилась досвідом, який може стати в нагоді іншим, адже сьогодні вся країна і Київ також переживають глобальні зміни: маємо 350 тисяч переселенців лише в столиці, сім мільйонів внутрішньо – переміщених осіб по всій Україні. А скільки людей просто не виживуть без підтримки й допомоги!
- Пані Алло, як почалась ваша історія з керівництвом квартальним комітетом «Шулявка»?
Коли я очолила квартальний комітет «Шулявка», то налагодила комунікації. Офісу не було, тож ми зв’язувались у телефонах та на зустрічах, в особистому спілкуванні з тими, хто потребував допомоги. У мене троє дітей і дитячі проблеми, розвиток, дозвілля та допомога мамам завжди були в пріоритеті. Так зав’язались потроху наші контакти. Спочатку по вулиці Богдана Гаврилишина, а потім і по місту. Перед війною ми створили чати в межах будинків і один великий вуличний чат. На початку війни він перетворився на медіаресурс взаємодопомоги.
- Із чого для вас почалась війна?
Війна почалась із безсонної ночі. Маю сім років військового стажу. Я і вірила, і не вірила в те, що хтось її почне. Але перші вибухи мене переконали, що вона вже відбувається. Розпочинала службу у військовій частині, яка колись була у Гостомелі. Вона й розташована поблизу аеродрому. І мені було дуже боляче, коли почались перші вибухи в Гостомелі. Моя служба у військах стратегічного призначення давала повну уяву про те, що там відбувається.
- А потім почались вибухи в Києві…
Так, проспект Перемоги наповнився пострілами, барикадами, блокпостами, їжаками і вибухами….
- А як ви оговтались від першого шоку?
Була внутрішня зосередженість. Я почувалась, як робот, який має визначити місце та дії в нових реаліях. Навколо було багато розгублених людей, які шукали, де б купити їжі. У час «повітряних тривог» ми їхали в магазин «Новус» на Академмістечку. Треба було забрати звідти продукти, бо допомогу для людей міг забрати ворог чи просто знищити її при обстрілах.
- У квартального комітету «Шулявка» немає офісу?
Ні, немає. Мені довіряють люди і чимало з них залишили ключі від своїх квартир. Я доглядала тварин, які там жили. А ще сусід, який пішов на фронт, теж залишив свою хату на мене. І я, з його дозволу, почала туди зносити всю гуманітарну допомогу, яку потім передавали людям. Все закрутилось дуже швидко.
- На вашій вулиці кілька прильотів було – внизу та нагорі. Вибухова хвиля пошкодила будинки…
Це все відбувалось у мене на очах. Із дев’яти будинків, у семи просто повилітали вікна. Я бачила ракету у вогні, яка летіла над нашим будинком. І відчула вибухову хвилю, яка засипала віконним склом всю вулицю.
- Що вам тоді доводилось робити?
Перш за все, у квартирах було багато немічних людей, яких треба було нагодувати та заспокоїти. Осколком від ракети пошкодили газову трубу в одному з будинків. Саме в ньому літні люди потребували гарячої їжі, бо готувати її було ні на чому.
Я попросила продуктову допомогу у Червоного Хреста. А активні мешканці готували та розносили їжу тим, хто її потребував. А потім зрозуміла, що треба глобальна допомога.
Подзвонила нашому депутату Київради Олександру Бродському, попросила допомогти з фахівцями по газу. Вже ввечері нам телефонував Олексій Тихонов, помічник заступника голови КМДА Петра Пантелєєва. Все вирішилося швидко і професійно. Люди отримали газ, а будинки зараз реконструюють.
- Багато ваших сусідів евакуювалось?
Багато, особливо з дітьми. Але звернень стало більше. Перші тижні війни люди просили якусь їжу та ліки, корм для тварин. Ресторан на території нашого ОСН став центром волонтерської групи «Лук’янівка – Політех».
У мене брали контакти люди, які відвідували цей центр. Вони знали, до кого можна звертатись. Біля Київського зоопарку на Шулявській я роздавала в певні дні корм для тварин. І до нас приходили люди навіть із Повітрофлотського проспекту…
- Люди, які не жили на території ОСН, теж звертались до вас?
Так! Одна бабуня з дитячим візочком приїхали аж від кіностудії імені Довженко! Ми її завантажили і від волонтерської групи, і від ОСН продуктами.
- Мені розповідали, що ви допомагали дітям-сиротам із Броварів, які втратили батьків у час окупації. Ці діти втратили все?
Я й досі не можу спокійно про них говорити… Їхню історію мені розповів Денис Миколайович Демиденко, з нашого Департаменту суспільних комунікацій КМДА. Він якраз займається ОСН. Він сам із Броварів. І допомагав мешканцям міста пережити ті страшні часи. Сталось так, що троє дітей були вдома, а мама з батьком поїхали у справах у машині. Мама розмовляла із середнім сином, коли по авто вистрілили. Просто у «лобову»… Обоє загинули.
- Дитина чула, як це все відбувалось?
Так… Це страшний стрес і травма. Денис Миколайович попросив, як тільки Броварщину звільнили, допомогти цим дітям. Їхнім опікуном стала вихователька сільського дитсадка. Вона доводиться тіткою цим хлопчикам. У неї маленька хатка. Всі оселились разом. Діти спали втрьох на одному ліжку…
- І ви розгорнули діяльність із цієї допомоги?
Так! Мене ця історія зачепила «за живе». Я написала у вуличний та в будинковий чати. Відгукнулись матусі, які сприйняли цю трагедію як особисту. Сусід дав кошти на велику кількість продуктів. Передав свій комп’ютер та електросамокат для хлопців. Денис Миколайович завіз увесь цей скарб дітям. Волонтери передали в Бровари двохрівневе ліжко, а ми – нову постільну білизну. Багато канцтоварів для школи, вишиванку й іграшки для найменшого, шестирічного з братиків.
- Допомога була чималою, я так думаю…
Так! Я зробила величезне замовлення в «Ашані». І ми їм передали багато консервів, продуктів тривалого зберігання, круп, соків, молока. Уявіть зарплату виховательки в селі… Так що ми іх і одягом, і харчами підтримали. Це не поверне їм батьків, але ж у них рестарт життя… Через Дениса Демиденка ми передавали їм допомогу ще не раз. І сім’ям ВПО з дітьми також. Діти не мають голодувати та бідувати. Навіть у війну.
- Так ви вже вийшли за межі кварталу!
Вийшли давно! Але і квартал нам допомагає. Наприклад, ми дізнались, що в шпиталях на Харківському напрямку пораненим потрібна білизна. Звісно, з натуральних тканин. І я почала через інтернет звертатись до всіх знайомих — шукала тканини. Люди приносили «мамині ситці», які лежали у шафах, навіть пелюшки дитячі, постільну білизну.
Через інтернет про наші потреби дізнався військовий, який був на фронті на Миколаївщині. Він написав про це своїй мамі в Київ. Жінка працює консьєржем у ЖК «Волошковий».
Вона поширила інформацію і в інших житлових комплексах. Ви не уявляєте, скільки футболок, білизни, спортивного одягу і тканин вони нам прислали. Все це посилками пішло до Харкова.
- Я чула, що ви й досі шиєте білизну пораненим?
Так, до мене приєднались колеги з інших ОСН. Наприклад, із проспекту Науки – Наталя Старкова, із Солом’янсього району – Олена Григоренко. Мої однокласники дали кошти на придбання нового швейного обладнання.
До нас приєдналась родина Олени Приймак із Дебальцевого. Вони виїхали звідти в 2014 році. У Києві жінка працює на швейному підприємстві «Весна». Вона – професійна закрійниця, відгукнулась на мій пост у «вайбері». Разом із невісткою та 11-річною онукою вона пошила сотні одиниць натільної білизни для поранених.
- Харків для квартального комітету «Шулявка» – місто особливе, так?
На Харківському напрямку в найгарячіші тижні деокупації, підрозділи тероборони з Києва втрачали багато бійців… Було й чимало поранених. Зрештою, Київ – столиця, а Харків – перша столиця України. Як не допомогти? Тожі почали шити для них білизну.
Я дізналась, що в єдиному в Україні науково-дослідному і клініко-діагностичному загальнотерапевтичному центрі в Харкові (терапевтичний інститут імені Л.Малої, – «ВК») відділенню кардіології треба допомога. Вони потребували спецліжок.
І саме мешканець нашого будинку дав кошти на придбання модерних багатофункціональних ліжок для інституту. З підіймачами та пультовим управлінням.
Нам дуже дякував виконувач обов’язків директора інституту Олександр Миколайович Аболмасов. Переслала їм величезну кількість рушників, постільної та натільної білизни. Вони рятують поранених військових та цивільне населення під обстрілами. Світло відключають і прати речі пацієнтів буває неможливо. Тож завдяки нашим швачкам поранені завжди мають свіжу білизну.
- У вас гуманітарні вантажі навіть біля квартири стоять. Це для кого?
Так, тут іде постійна ротація. Щось приймаю, а щось відсилаю. Це ми мамі з Рівненщини допомагаємо. У неї троє дітей, молодшому шість місяців. І вона переживає кризу. Бо ще й мама старенька в неї на руках. А більшість центрів налаштовані на допомогу переселенцям. Тож я знов скористалась безмежними можливостями «сарафанного радіо». Тепер її хлопцям і одяг є, і їжу їм пересилаємо. Все, щоб мама могла дожити до виплат, які в неї почнуться в лютому.
- А що ж ваш квартал? Ви ж все-таки ОСН «Шулявка»?
Ви знаєте, я тут виросла. І якось поглянула, що дитячий майданчик із гойдалками та гірками – той самий, по якому ще наше покоління їздило та каталось. Я поставила собі мету – зробити тут дітям сучасний майданчик. Це була моя мрія. По місту багато таких красивих осередків для ігор дітей на свіжому повітрі. А в нас більш як пів гектара землі.
Протягом трьох років, завдяки проєктам із підтримки місцевого самоврядування, відбувалась поетапна реконструкція дитячого майданчика. І мешканці долучились – пісочницю поставили. Зараз його треба трохи полагодити до весни. І коли стабілізується ситуація в столиці, а люди з наших будинків повертатимуться – на діток чекатиме оновлений красивий дитмайданчик! Я в це вірю!
- Дякую вам за таку віддану роботу для Перемоги!
Це не лише моя робота. Я дякую всім, без кого б не зрушила з місця. Перш за все — мешканцям, які відгукувались на мої пости про допомогу в соцмережах. А ще своїм однокласникам, випускникам 1980 року київської середньої школи N82 Губенку Сергію, Губській Євгенії, Саєнкам Ірині та Олегу, Калашнику Сергію та Данильченко Олені.
Вдячна за моральну, фінансову та логістичну підтримку багатьох наших благодійних проєктів американці українського походження Галині Зальцман, Олені Бондаренко з Польщі та подрузі-киянці Олександрі Кунгурцевій.
Щира подяка жіноцтву Обухівщини, Чигирина, Теофіполя, Чернігова, ЖК «Волошковий», ЖК «Софія» і ОСНів Києва за непідйомні посилки з тканинами та товарами першої необхідності для поранених.
За матеріалами Ольги Скотнікової
Читайте також:
- Визволені з полону українки і діти-сироти можуть отримати фінансову допомогу від Фонду Шептицького
- Через Нову пошту можна безкоштовно відправити допомогу в деокуповані регіони
- Врятували медичне обладнання в Бахмуті та відкрили лікарню в Броварах
- Поляки надають мешканцям Броварщини одноразову фінансову допомогу. Як отримати
