У київському «Театрі на Лівому березі» відбулася прем’єра білоруського режисера Дмитра Богославського «Людина з…» – про поліцію, любов і… Бровари. Чому обрали саме наше місто? Які потаємні сенси приховані у виставі? Із її творцями поспілкувалася оглядачка рубрики «Про життя» українського національного інформаційного агентства «Укрінформ» Любов Базів.
Ви пам’ятаєте, якого кольору двері у вашому під‘їзді? А точну кількість населення у місті, де народилися? А захоплюєтеся красою «хрущовок» та урбаністичними пейзажами занедбаних заводів на тлі вечірнього неба? Ні? Тоді вам – прямісінько до відділку поліції у Театрі драми і комедії на Лівому березі Дніпра. Там вас навчать і батьківщину любити, й уважність потренують, й естетичний смак прищеплять, і від топонімічного кретинізму вилікують! Хоч і насильно, але ж з яким натхненням…
Насправді, вистава білоруського режисера Дмитра Богославського «Людина з…», як на мене (на думку авторки матеріалу – Трибуна), не про поліцію, і не про містечко N (яке у цій постановці носить прекрасну назву Бровари). А про те, що відбувається в кожному з нас, коли всередині раптом (а причин може бути безліч: від «середнього віку» до «карантинного апокаліпсису») прокидається «поліція моралі», коли ти розумієш, що живеш за механічно-біологічним розкладом, не помічаючи нічого навкруги, підкорюючись буденності, яку ти називаєш «долею», і коли вже важко зізнатися навіть собі – ти не можеш із цього вирватися, чи не хочеш?
До речі, саме Богословський – автор неймовірної вистави «Тату, ти мене любив?», що йде в театрі «Золоті Ворота».
Історія вистави
Вперше режисер поставив виставу про «людину з Броварів» у 2018 році в Молодіжному театрі в Мінську, але тоді вона, звичайно, називалася інакше – відповідно до однойменної п’єси Дмитра Данілова – «Людина з Подольська». І в тій оригінальній версії головний герой зі свого міста їздив до Москви працювати редактором журналу. В українській адаптації – герой працює редактором газети «Голос ДВРЗ» і їздить до столиці з Броварів.
«Зрозуміло, що конкретна назва міста нам не важлива, нам просто потрібна була прив’язка. Насправді це – про наші внутрішні Бровари», – підтверджує мою думку Дмитро Богославський і додає, що в Білорусі п’єсу сприймали не з таким щирим сміхом, як на українській землі.
Читайте також: «Я кайфую від «дракона», бо він проходить через мою душу», – соліст гурту «Веремій» Віталій Калініченко
«Я вам скажу відверто й чесно – наші глядачі сміються крізь стиснуті зуби, тому що в білоруській реальності сміятися над поліцейськими, навіть тими, що на сцені, не дуже прийнято. Тому, вистава, зокрема, і про те, що потрібно й нам, і поліції щось змінити у взаємодії, щоб ми до них почали ставилися з більшою довірою», – розповів мені режисер після прем’єри.
Чому Бровари?
Але якщо назва міста не така вже й важлива, то чому саме Бровари – резонно запитаєте ви. От і я запитала у драматурга Павла Ар’є, який здійснив переклад і адаптацію тексту.
– (Він посміхається, почувши запитання) Чому Бровари? Та тому, що це здалося найбільш прийнятним нашому художньому керівнику і директору театру Стасу Жиркову. Він якось так одразу й сказав: «О, так це ж, напевно, Бровари!». І я почав вивчати Бровари. Насправді, це місто було побудоване як промислове, там і зараз залишилося багато різних фабрик, промзон.
Ар’є розповів, що разом із завлітом театру Яною Безсмертною (яка родом з Броварів) вони їздили електричкою в справжню експедицію – цілий день ходили містом, знайшли ту вулицю Олімпійську (якою щодня сліпо прямував неуважний герой вистави), дивилися, що там на ній розташовано, щоб текст був автентичним.
Читайте також: Стрілянина в Броварах: конфлікт між «маршрутниками» та «нелегалами»? ФОТО, ВІДЕО
– А назад я вже повертався маршруткою на станцію метро «Лісова» і дивився на неї. Я там не був ніколи, і там насправді… було важко за щось зачепитися (герой вистави намагався в цьому переконати поліцейських, але вони переконували його, що в будь-чому можна знайти прекрасне – ред.).
А от коли ми з Яною їздили в парк Перемоги, то там знайшли багато прекрасних місць. Тому, насправді, якщо ти шукаєш, любиш це, то певно знаходиш прекрасне, – розповів про таку ґрунтовну підготовку до вистави Павло Ар’є.
Глибина твору
Попри те, що вся дія вистави відбувається в поліційному відділку, головна режисерка театру Тамара Трунова пропонує відвести сенс вистави далі від поліції чи держави:
– Можливо це буде дивним, але особисто я ні поліції, ні держави у цій виставі не побачила. Для мене – це вистава про субособистості й про кризу головного персонажа, в котрому прокидається власна «поліція моралі». Можливо, через кризу середнього віку, чи ще через щось, він усвідомлює, що в його внутрішній інфраструктурі його «внутрішні дитячі садки» – без дітей, «внутрішні поліклініки» – без лікарів, «школи» закриті, «інститутів» не існує… Він внутрішньо більше не може функціонувати.
Мені здається, що оце усвідомлення головним персонажем власної кризи дає великий шанс для його трансформації, – поділилася враженням від прем’єри Трунова.
Про свої емоції від вистави розповіла також і керівник театру «Золоті Ворота» Ксенія Ромашенко. Вона відразу попередила, що не може бути цілковито об’єктивною, тому що має величезні сентименти і до режисера, і до драматурга, й до акторів, і взагалі до театру драми і комедії.
– Я пишаюся їхньою незламністю в умовах карантинних обмежень, бо хоча це й пафосно звучить, робити театр зараз – це героїзм. Я дякую, що вони підняли такі важливі теми. Те, що на поверхні, ми розуміємо: маніпулятивна ситуація, самоусвідомлення, але зрештою для мене – це вистава про те, як вириватися з клітки, як знаходити вихід за будь-яких обставин.
Читайте також: Бровари і район потрапили до помаранчевої зони карантину
Про акторів і ролі
Після того, як я вперше подивилася виставу, я писала Дімі, що іще дві години думала про неї. Круті ролі, класні образи, я знаю, як складно Владика Писаренка (людина з Броварів) посадити на стілець, він дуже непосидючий. А це вдалося.
Я знаю, що поліцейські Костянтин Олексенко і Сергій Коршиков влились на ці ролі буквально нещодавно (через карантин були певні переформатування), і зіграли пречудово. А Сергій Кияшко для мене відкрився в комедійному образі, це прекрасно.
Ірина Ткаченко (жінка-поліцейська) – це моя любов і надія, ця її витримка і внутрішній накал, який вона стримала, це супер, – розповіла Ромашенко.
Поліцейська-Ткаченко й справді без жодних наручників здійснила захоплення і своїх колег, і броварського затриманого, і глядачів – то вигином стану, то звабливими інтонаціями, а потім… ще й заспівала акапельно «Як тебе не любити, Києве мій» – все, заборонений прийомчик – і зал взято в полон без бою!
У виставі звучить музика білоруського композитора Михайла Обухова, з яким у Богославського вже дві вистави: «Людина з Подольська» та «Серьожа дуже тупий» (теж за п’єсою Дмитра Данілова).
Режисер про виставу
– В «Людині з Подольська» у нас застосовувався трошки інший музичний момент, а от в українській адаптації ми шукали, як втілити гімн Києва. Мені здається, він досить сучасно вийшов, у правильних тонах, – говорить режисер.
– Так-так, – погоджуюся я. – Тільки ж пів вистави мені довелося вишукувати у поліцейської той чарівний мікрофон!
– Знайшли? – сміється режисер.
– Лиш під кінець вистави. Я просто дуже хотіла зрозуміти джерело відлуння, яке рухалося разом із акторами. Дуже цікавий звуковий ефект.
Богуславський каже, що задоволений грою акторів, а про актрису додав окремо, говорить, що просто вдячний долі, що Ірина залучена у кількох його виставах: за п’єсою «Любов людей» у Молодому театрі, в «Золотих воротах» у виставі «Тату, ти мене любив?», та в «13 перших правил» у театрі на Лівому березі.
Зізнаюся, що мені особисто поліцейські здалися навіть позитивними персонажами, так пристрасно вони намагалися прищепити затриманому любов до рідного міста та навчити спостережливості.
– Проте, ви напевно, закладали в сюжет вистави іншу ідею? – запитую у режисера.
– Я закладав як ідею те, що потрібно бути людиною, яка не просто дивиться, а бачить, розуміє, співчуває, сприймає. У разі ж, якщо вона не погоджується з чимось, то щось робить зі своїм непогодженням, а не просто «проковтує» його, коли їде в тій електричці. Коли таке трапляється, людині треба щось із цим робити. І я говорю саме про це.
А щодо того, чи позитивні тут персонажі поліцейські, то для мене робота була складною через те, що я взагалі не люблю театр, де є чітко виражені «плюс» і «мінус». Тому мої поліцейські мали бути і душевними, й люблячими (всі вони відчувають якусь свою любов до жінки-поліцейської). У них є свої дружні взаємини, і, власне, у них же є ці слова: «Все могло б закінчитися дуже швидко і добре, якби ти спочатку зрозумів правила гри». Вони не б’ють затриманого, але, хоч якими б людяними й позитивними вони нам здавалися, вони вчиняють насилля. Не важливо, яке насилля – фізичне чи психологічне – ключове слово «насилля».
Для мене діалог на цьому закінчується. І мені не зрозуміло, чому сьогодні в моїй державі всі кричать про фашизм з боку опозиції, але сама влада виявляє абсолютно ті ж методи: вони навіщось «захищають» музей Великої Вітчизняної війни і кожні вихідні огороджують його колючим дротом, і в той же час б’ють людей, заганяють їх в автозаки, а потім знущаються з них у СІЗО. Так хто фашисти?
– Яка зараз ситуація у вашому театрі в Мінську?
– Складна: і ковід, і відтік глядачів, і політична ситуація. У нас були дуже тривалі чотиригодинні наради, коли ми вирішували, як нам взагалі діяти в цій ситуації і чи можливо в цих умовах грати якийсь комедійний репертуар.
Чесно, я не знаю, як взагалі можна очистити свою совість і перебувати на посаді, коли у тебе в понеділок – марш пенсіонерів, у четвер – марш інвалідів… Я б із сорому згорів. Мені здається, це неприпустимі речі.
Найближчий прийом у відділку поліції у Театрі драми і комедії на Лівому березі Дніпра – 3 листопада. Не знаю, як зараз ситуація з квитками, але раптом ви захочете розібратися у своїх «внутрішніх Броварах» – то вам до них.
Фото – Геннадій Мінченко
Читайте також: Онлайн музеї, опери, освітні курси та імпровізовані концерти: карантин цікаво та з користю
