«Трибуна-Бровари» продовжує серію матеріалів «Місто, люди і місця», у яких розповідає про цікавих особистостей і локації, що створюють наше місто. Цього разу ми зустрілися з легендарною (без перебільшень) особистістю — громадською діячкою, краєзнавицею, поетесою, видавчинею, керівницею літературно-мистецького об’єднання «Криниця», старшою науковою співробітницею Броварського краєзнавчого музею Марією Овдієнко.
Марія Овдієнко — це людина, якій є що розповісти. Її історія — це історія України. Від часів Голодомору, про який їй відкрито розповідали батьки, розвитку української культури в кайданах радянської ідеології до становлення Незалежної і сучасних нам нелегких часів. Ми не могли не розповісти її історію в рамках цієї серії матеріалів.
Ми зустрілися з Марією Григорівною у Броварському краєзнавчому музеї. Хоча зараз вона на лікарняному (наразі Марія Григорівна бореться з раком), але зустріч призначила саме тут. У музеї вона знає кожен закуток, кожен експонат. Хоча ні, це кожен закуток та експонат знають її. Адже Марію Григорівну по праву можна вважати господинею цієї скарбниці. Вона коротко розповідає про виставку заслуженого художника України Леоніда Авакумовича Гопанчука, що зараз проходить у музеї, і ми беремося до розмови.
ПРО РОДИНУ
Я народилася в селянській сім’ї у Требухові. Батько в мене 4 класи освіти мав, а мити два тижні ходила в лікнеп, вивчила літери. Читати вона вміла, а якщо писати, то писала лише приголосні. Але від природи вони обоє були розумними людьми. Я дуже люблю своїх батьків, ці люди — це сіль землі. Мати дуже любила квіти, землю, і я саме від неї перейняла цю любов. Уже коли вони були старі, я сказала, що город будемо орати, але мати не дала, сказала: «Ляжу на земельку і буду лежать. Я не пущу, щоб по грудях моєї землі трактор пхався. Я пучечками своїх пальців маю кожну грудку перебрати».
Вона не була свідомою патріоткою, але один випадок змінив її ставлення до росіян назавжди. Під час голодомору вона ходила в Росії обмінювати речі. І до однієї хати зайшла якраз під час сватання. Найбільше її вразило… павутиння. Вона не стрималася й почала кричати: «Лодирі ви кацапськиї! Що ж ви робите? Стоїть молода, піч колупає. Та щоб тебе нечиста сила колупала! Ти ж подивися: уся хата в павутинні!» Із того часу вона щоразу при згадці про росіян зневажливо казала: «Та то ж кацапи! Лодирі, у них павуки на всіх стінах».
Батько мій був дуже метикований. Його життєвий девіз: «Бог дав мені голову, щоб я нею думав». Він вважав, що якщо людина добре подумає, то вона все зможе. Я досі пам’ятаю, як він мене веде за ручку, і каже: «Я тобі щось хочу сказать, а ти — щоб запам’ятала на все життя. Ми ніколи в житті не були кріпаками, ми — козаки». Звідки я тоді, чотирирічною, знала, хто такі козаки? Це уже через багато років я дізналася, що наш рід справді козацький.
На відміну від інших дітей я з самого дитинства знала, що таке голодомор. Батько сам вилив млин, аби, якщо раптом голод, можна було змолотити пшениці. Коли я мала йти в піонери, мати дуже цього не хотіла, казала, що якщо знову почнеться війна, піонерів першими вішатимуть. Ну я, дитя мале, так і сказала вчительці на уроці… У піонери мене прийняли лише наступного року…
Батьки не були активно проти радянської влади, але вони були критично налаштовані. Тато постійно дописував у газети про розкрадання майна в колгоспі. І мене, як тільки писати навчилася, просив це робити. У них українська позиція була від природи. І ніхто мене спеціально не вчив, просто я виросла в такій атмосфері.
ПРО СПРОТИВ РАДЯНСЬКІЙ ІДЕОЛОГІЇ
Після закінчення школи Марія Григорівна влаштувалася до Ботанічного Саду АН УРСР у Києві. Там вона реалізувала свою любов до квітів, яку отримала від матері. У той же час познайомилася з українським літературним критиком, есеїстом, поетом, дисидентом Євгеном Сверстюком. 1968 року на території Ботанічного саду згоріла бібліотека видубицього монастиря. Марія Григорівна винесла звідти чотири книги.
У нас на території саду була капличка, де жив дід Дмитріян, священик. Він не був якийсь дуже особливий, але він в усамітненні там жив. Із мене всі сміялися, що дівчина 18-річна до діда ходить. Але я його намагалася розпитати про монастир. Він розповів про бібліотеку і те, що звідти вивозять книги. Незабаром там сталася пожежа. Я прибігла на місце події, глянула, і щось мене смикнуло, ніби я маю туди зайти. Люди в натовпі говорили, що на пожежу приїхав сам голова КДБ при Раді Міністрів УРСР Віталій Нікітченко. Я до нього і підійшла. Сказала, якщо не пустить, то я сама туди піду, згорю, і він буде за мене відповідати. Пустив. Опинившись у приміщенні, я швидко забрала звідти три чи чотири книги, запхнула за спідницю і винесла.
Пізніше ми з товаришами надрукували листівки зі зверненням до киян, де Олесь Назаренко цитував Леніна про заборону вшанування Шевченка царським урядом у 1914 р.: «Після цього заходу мільйони і мільйони «обивателів» почали перетворюватися в свідомих громадян і переконуватися в правильності того висновку, що Росія є «тюрма народів»». Ми, молоді, «розумні», розіслали їх по навчальних закладах і профспілках. А вже за кілька днів у келії, де я тоді жила з подругою Надією Кир’ян, провели обшук, вилучили книжку Милована Джиласа «Новий клас», статтю «З приводу процесу над Погружальським», працю Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Та й мене затримали на три доби. Хотіли влаштувати очну ставку з батьком, привезли його, розповіли про мою позицію, але батько відповів: «Я чоловік не дуже грамотний, я тільки чотири класи освіти маю. Але коли в Ташкенті стався землетрус, то люди збирали допомогу, і моя дочка одяг носила і ковдри. А я лежав під тином під час голодовки 33-го, у мене ноги опухли, лопалися і вода текла. Якби сусіди, які клумачок борошна заховали, відкопали вночі і варили та мене не годували, то я давно був би в сирій землі». Вони зрозуміли, що яблучко від яблуні… і очної ставки не було. А мене відпустили, бо, як сказав слідчий: «Такого віку — мені тоді було 19 — по всьому Союзу ніхто не сидить. Якщо ми тебе посадимо, це ж усі гудітимуть, що в СРСР дітей у в’язниці закривають».
Через поширення самвидаву двері до київських ВНЗ Марії Григорівни були зачинені. Тому вона вступила до Одеського університету. Але й там довчитися їй не вдалося…
КДБ висилали вказівки викладачам, щоб ті ставили мені погані оцінки й був привід вигнати «за неуспішність». Та декан Анатолій Жаборюк приходив на екзамени й заліки саме тоді, коли я відповідала, і викладачі не сміли ставити двійки. Після звільнення Жаборюк призначив мені зустріч на околиці Одеси і слізно просив берегтися, щоб здобути вищу освіту. Але я вже знала, що мене виключать після зимової сесії, тому вирішила «піти з музикою»…
Я задумала провести вечір Василя Симоненка, попросила в університеті Карпенка-Карого дипломну роботу за новелою Симоненка, домовилася з кінотеатром імені Лесі Українки, написали з друзями сценарій. Навіть заступник декана Володимир Дроздовський читав вірш. Ми з Сашком Пилипенком вели вечір у вишиванках. Штори у приміщенні були жовті, а трибуну ми обтягнули синім жатим папером. Сашко тоді прочитав: «Ради тебе перли душу сію, ради тебе мислю і творю, хай мовчать Америки й Росії, коли я з тобою говорю». Це було щось нечуване для Одеси. Коли ми повернулися в гуртожиток, усі вже були на вухах, хлопці підкидали мене на руках. Але зимова сесія в університеті таки стала для мене останньою… Вигнали за «академзаборгованість», а тим, хто зі мною дружили, потім теж непереливки було: кому дисциплінарну догану, кому «аморалку» приписували.
ПРО СУЧАСНІ УКРАЇНУ ТА БРОВАРИ
1989 р. у Броварах насамперед зусиллями Марії Григорівни було створено осередок Товариства української мови. 18 травня Товариство вперше – всупереч владі – провело Шевченкове свято біля пам’ятника у Броварах. Влаштували хресну ходу, панахиду в Святотроїцькій церкві. Тривалий час боролися за сквер Шевченка. Квартира Марії Овдієнко була штабом: тут писали гасла, збивали підставки для них, шили прапори. У листопаді 1989 голова ТУМ Дмитро Павличко запросив пані Марію стати заступницею відповідального секретаря і завідувача освітнього відділу. 1990 року вона балотувалися до Верховної Ради України, під гаслами незалежності вийшла на третє місце. З травня 1992 по листопад 1994 працювала першою заступницею начальника управління освіти Київської області. 1994 знову була кандидаткою в депутатки ВР. Але з приходом до влади Леоніда Кучми Марію Григорівну звільнили з посади.
Якщо чесно сказати, я думаю, що оця моя політична діяльність до здобуття незалежності була доцільна, а після — я на неї витратила багато сили, яку могла б прикласти в інших сферах. Зараз я бачу, наскільки Україні бракує педагогічного потенціалу. Сучасна реформа освіти… Я не думаю, що вона змінить нашу країну на краще. Мені здається, вона може дебілізувати освіту. Ми багато цінного втратили з того, що мали за Радянського Союзу. Так, там була диктатура ідеології, але поруч із тим ми мали переваги над західною освітою: дисципліну, повагу до вчителів…
У сучасних Броварах просто немає сфери культури, ніколи я не бачила, щоб була якась концепція розвитку принаймні. От які в нас є заклади культурні? Нещасний «Прометей», який обписали цитатами Шевченка, але без розділових знаків? Музей, який ми своїми силами й за мізерні зарплати намагаємося підтримувати? За часи управління Багмут (екс-начальниця відділу культури – прим. Ред.) у нас відбулася підміна культури «свистоплясками». Головне було вийти на сцену, підняти ногу й опустити, підняти й опустити… Навіть зараз. Ви ж почитайте плани заходів управління культури, — самі покладання квітів! Кілька років тому виходив путівник «Київщина туристична», і Бровари туди навіть не ввійшли.
По-перше, 25 років я воювала за реконструкцію скверу Шевченка! Я всім їм дірки в головах поробила. Нарешті за Антоненка добилася затвердження проекту, але робота почалась аж перед двохсотріччям, коли я сказала Сапожку: «Ігор Васильович, якщо нічого не зробите, я обпишу вас так, що з країни будете тікать». Ну, зробили… але зробили похабно. Іконостас, наприклад, зробили з пластмаси…
Зараз я все ще борюся за створення туристичних місць у Броварах: світлиці Шевченка, пам’ятних знаків йому і художнику Григорію Квятковському та багато іншого. Дасть Бог здоров’я, буду знову ходити по депутатах і до мера. Але разом із тим я розумію: нікому нічого не треба…
ПРО ТРУДНОЩІ Й СИЛУ ВОЛІ
У мене в житті було стільки переламних моментів, що я сама собі дивуюся, як іще лишилися сили щось робити. Кожного разу, коли, здавалося, не було сенсу жити, я роздавала свою бібліотеку. Це ставалося тричі…
Зрештою, я прийшла до розуміння, що людині дуже важливо думати над ідеєю Бога. Із віком я осягнула ідею християнства і наскільки вона мені близька. Адже це релігія, в основі якої — любов. Причому любов не «беззуба». Любов, яка вимагає дії, заради якої варто боротися. Окрім того, це віра, яка дає можливість навіть при найбільшому гріхові, якщо ти осмислиш свою провину й покаєшся, просити прощення. Саме з християнством я зрозуміла цінність життя; повірила в те, що людина завжди може і повинна себе змінювати. Аби ставати кращою, аби відстоювати ідеї, які вона сповідує.
Наразі Марія Овдієнко проходить курс лікування від онкозахворювання. Якщо Ви маєте змогу їй допомогти, зв’яжіться з нашою редакцією.
