Жерносєков Олександр Андрійович, 28.12.1968 р. – 15.08.2024 р.
31 серпня 2024 року Баришівська громада провела в останню дорогу Жерносєкова Олександра Андрійовича, гранатометника десантно-штурмового батальйону 95-ї ОДШБ, який загинув під час виконання бойових завдань у боротьбі за Україну поблизу н.п. Погребки Суджанського району Курської області.
Народився Олександр Жерносєков 28 грудня 1968 року в Києві, де зростав і постійно проживав. Після закінчення школи навчався у професійно-технічному училищі, де отримав спеціальність водія будівельно-дорожніх машин. Так і пов’язав після армії всю свою трудову діяльність із кермом, машинами, дорогою… Це було його єдиним захопленням. Звісно, до знайомства з Тетяною. То було кохання з першого погляду. Олександр дуже швидко став турботливим і люблячим батьком для трирічної Олі.
«Саша був найкращим, – розповідає крізь сльози дружина Тетяна. – Добрий, турботливий, розумний. Безвідмовний – він допомагав усім і завжди. Любив усіх нас дуже, дочку, сина, внука. Працьовитий – ніколи не сидів без діла, весь час щось робив. Міг прилягти лиш тоді, коли дуже втомиться чи захворіє. Я не можу згадати жодного його недоліку».
Олександр Андрійович справді був хорошою людиною, мав багато друзів, користувався авторитетом серед колег. Усі справи завершував, нікому не відмовляв у допомозі, мав хороше почуття гумору.
Лише через 13 років спільного життя закохані одружилися і повінчалися. З’явився в родині й син – Діма. Йому зараз 20 років. Він схожий на батька.
Пізніше родина придбала будинок у Власівці, який став для них не просто дачею, а місцем втілення мрій із юності, місцем відпочинку й перезавантаження. Тут Олександр Андрійович дуже любив бути, працювати, доглядати за двором, деревами, городом. Коли почалося велике вторгнення, це місце стало прихистком для всієї родини. Там були дружина, діти, внук. А сам Олександр Андрійович постійно працював, бо вимагала робота на держпідприємстві «Укрхімтрансаміак».
… Олександру Жерносєкову повістку вручили у квітні 2024 року і відразу направили в навчальний центр. І поки вся родина нервувала й хвилювалася, він намагався всіх заспокоїти і збирався на війну.
Розповідав, що було важко вже під час навчань, адже для 55-річного чоловіка тренування й фізичні навантаження були виснажливими. Та він із усім справлявся на рівні з молодими хлопцями.
«Після Десни направили в Житомир, – розповідає дружина. – І тут ми вже не могли знайти собі місця, бо Сашу направили в 95-ту десантно-штурмову бригаду. У 55 років! Сподівалися, що водієм. Та був він піхотинцем-штурмовиком, а в документах – гранатометником».
Із 29 червня – Слов’янськ. Куди ходили працювати – не казав, скільки б рідні не випитували. Тільки інколи, коли дружина розповідала про прочитані успіхи 95-ї бригади, зі скромною гордістю зізнавався, що то їхня робота. Але більше ні слова. Знали, що стримують ворога, повертають українську землю, штурмуючи захоплені ворогом позиції. І лінія їхньої роботи – широка.
«Про те, що був у Торецьку, коли там було пекло, дізналися лише з медичної довідки після поранення, – розповідає дочка. – Був приліт ворожого дрона. Йому тоді пощастило найбільше: вижив і, як казав, «просто контузило». А більше нічого не розповідав».
Після п’ятитиденного лікування в Слов’янському госпіталі – відразу до роботи, в штурм.
Олександр зізнавався родині, що було фізично важко, але намагався від хлопців не відставати. Розповідав про відсутність провізії, погане харчування. Це була своєрідна гра на виживання. Мало і нечасто. Як наслідок – схуд на 15 кілограмів. Було надзвичайно важко й морально, адже Олександр Андрійович не з тих, хто міг би вбити… бо вороги – то теж люди.
Під час бою відступали, тоді наступив на арматуру і розпоров гомілку. Знову в госпіталь. Там пробув зовсім недовго, бо потрібно було тренуватися, готуватися до чогось серйозного… Хто б міг подумати, що до звільнення населених пунктів у росії…
«Він завжди з гумором відповідав на наші хвилювання, все жартував. Запевняв, що треба протриматися до осені, тоді все зміниться, – розповідає дружина. – А 6 серпня повідомив, що переїжджають. Напрямок не знає. Потім сказав, що їдуть у бік Сум і далі. Що вийде на зв’язок через 10 днів».
Та через 12 днів до Тетяни подзвонила слідча і повідомила, що її чоловік вважається зниклим безвісти… у Курській області.
Це вже потім родині пояснили, що у будинок, де були хлопці, прилетіла ворожа ракета. Їх було троє, усі загинули, серед них – найстарший Олександр Жерносєков.
Обгоріле маленьке тіло, худе, зовсім не схоже на того Олександра, який ішов на війну. Та таке рідне обличчя із усмішкою на вустах… Впізнали…
Він був люблячим чоловіком, турботливим батьком, лагідним дідусем, хорошим другом, кумом, колегою, а ще, як виявилося, мужнім і сміливим воїном. Він боронив рідну землю та кожного з нас і поклав своє життя за майбутнє України, за її незалежність та свободу.
Низький уклін Герою-захиснику за мужність і відвагу!
Щирі співчуття рідним і близьким, які втратили найдорожчу людину. Поділяємо їхній біль і схиляємо голови у шані перед подвигом Героя.
Нагороди та відзнаки: відзнака «Хрест Пошани».
Інформація уточнюється та оновлюється…
Інформація, фото – сайт Баришівської селищної ради