У селі Семиполки Броварського району проживає Олена Савеліївна Сизоненко. 8 травня їй виповниться 106 років. Уявіть собі, вона народилася у 1912 році, за п’ять років до того, як на 1/6 суходолу Землі більшовики суспільний устрій поставили з ніг на голову. На загальне нещастя їм це вдалося.
За винятком кількох років, проведених, як каже сама Олена Савеліївна, «…у баварському краю», решта тут – на батьківському дворі. Нікуди зі своїх Семиполок не виїжджала. То молодша сестра, Олександра, була заміжньою і жила у Росії. Але на старість приїхала сюди. Померла вже у Семиполках, у 98-річному віці.
Хата, в якій мешкає Олена Савеліївна, на вулиці Остерське шосе, не стара, а старезна. Як і паркан, хвіртка якого тримається на чесному слові. Аби ще солома на даху, то сміливо можна зараховувати хатинку до категорії «шевченківських».
Олена Савеліїівна сидить на ліжку. Вона погано бачить і недобре чує. Нам допомагає розмовляти Валентина Печура, соціальний працівник. Вона вже 27 років опікується старенькою. Валентина Петрівна називає бабку «безподобною» та голосно повторює старенькій на вухо мої запитання.
«Вона абсолютно не вередлива, – каже пані Валентина. – Їсть все, що пропоную. Їсть потроху. Любить цукерки посмоктати. Савеліївна має дуже хорошу пам’ять і добру душу. Й батьки у неї були добрими людьми. Це ще моя мама покійна розповідала.»
105-річна Олена Савеліївна пригадує, що у її родини була своя земля, працювали на ній. Тяжко, але ж на себе. Їх не розкуркулили, бо, мовляв, були середняками. Просто землю в часи колективізації та все інше, що було у господарстві, забрали, усуспільнили. Страшний голод 30-х викосив багато люду у Семиполках. Смерть їхню родину минула.
«У нас, слава Богу ніхто не помер. Ми мали корову. У мене були сережки, хрестик золотой, цепка була… Все здали. То так і вижили…», – згадує старенька.
Один брат пані Олени помер, коли був маленьким. Менший від нього Іван загинув на війні. Де – ніхто не знає. Савеліївна каже – пропав без вісти. Збереглося тільки одне фото – красивий молодий хлопець у військовій формі.
Під час окупації Олена Савеліївна одного разу таки не вбереглася, хоча від вивозу до Німеччини навіть у Калиті ховалася. Багатьох семиполківських дівчат від чужини рятував їхній же, місцевий поліцай. Він заздалегідь попереджав їх про облаву, а у себе у погребі ховав інший чоловік.
Старенька пригадує, що забрали в чому була – без платка, без одягу. Мама десь дістала хлібину,ще щось та принесла у дорогу. Їхали дуже довго.
«Цілий шалон (ешелон – авт) був. У Германії у багатьох місцях не приймали – вже не треба була робоча сила. Пригодилися у баварському краю, город Швабах. Там жили у бараку, робили на заводі – гайки чистили… Годували нас дуже погано», – розповідає найстарша семиполківчанка.
Олена Савеліївна додала, що робочий день тривав з п’ятої ранку до п’ятої вечора. Але були й два вихідних. Залишитись після війни там – навіть думки такої не було. Тільки додому. У Семиполках вона працювала у колгоспі, але недовго, трудилася у «питомнику, де садили дерева, сапували». Ще займалася вишиванням, працювала у майстерні. Але так і не пригадала, було те до чи після війни. Жила з батьками. Але тато пішов рано з життя, йому було лише 53. Погнав корів пастися, захворів та й помер. «Мама без чотирьох вісімдесят померла…», – так каже пані Олена.
«Олена Савеліївна була та є дуже набожною людиною. У Семиполках вона читала на похоронах псалтир, її знало все село, кликали читати, як хто помре», – додає Валентина Павлівна.
105-річна жінка ніколи не була заміжньою. Каже, що не хотіла.
- А ходили ж до вас свататься хлопці? – перепитує Валентина Павлівна.
- Ого, ще й скільки! – посміхається старенька.
- І що, ви нікого й не любили?
- Та…
У цю мить здалося, що Олена Савеліївна якось навіть засоромилася…
Цікава вона ще й іншим. За всі свої роки жінка не випила навіть ста грамів спиртного. Натомість дуже гостро відчуває людей із «запахом». Не любить цього. І ще так само гостро відчуває смак води.
«Ти, – каже Валюші, саме так вона називає свою доглядальницю, – принось мені водичку від церкви. Там сама вкусна…».
Олена Савеліївна просить Валентину Павлівну ще про одне – аби та ні в якому разі не випустила на вулицю кішку Машку. Боїться, аби та не пішла з хати. Це потрібна їй жива істота у самітні хвилини, яких у неї вдосталь. 20 років Олена Сизоненко не виходить з дому взагалі після того, як упала та травмувалася. З кішкою, коли немає її Валюші, старенька розмовляє, ділиться старечими думками…
Анатолій Гаркуша
