Ми вже писали про лаштунки вчителювання, але цієї неділі, 7 жовтня, Україна святкує День працівників освіти. На честь свята ми розповімо історію професійного вчителя, одного з наймолодших освітян міста — учителя фізики та інформатики в 10 школі Іллю Кохановського.
Цей учитель фізики дає своїм учням Instagram, відповідає на їхні повідомлення після 22:00 і часом виписує штрафи за… перевищення оптимізму! Ілля Германович Кохановський, — іще п’ять років тому він був випускником ЗОШ №10, а тепер викладає там фізику й інформатику, кардинально змінюючи ставлення дітей до школи і навчання загалом. Ми взяли в нього інтерв’ю, аби дізнатися, як воно — бути вчителем зовсім іншої формації.
— Давайте по-чесному, учительська робота рідко приваблює молодь. То що ж привело Вас до цієї професії?
На жаль, в Україні, в цілому на теренах колишнього Радянського Союзу, професія вчителя не є престижною чи бажаною. Знайти людину, яка б хотіла і могла бути вчителем, дуже складно. Бажання навчати в мене з’явилося ще в першому класі, але я про нього забув аж до 11, коли потрібно було вирішувати з вищим навчальним закладом. Для мене вчитель — це і актор мовного жанру, і клоун інколи, і, у моєму випадку, іще й технічний фахівець. Диплом вчителя, можна сказати, подвійний, бо я можу і працювати з людьми, і бути зайнятим у технічних сферах. Я ніколи не бачив себе професійним актором, але певний інтерес до цього був. Думаю, професія вчителя допомогла мені задовольнити ці амбіції.
— Але як Вам узагалі працювати з дітьми? Це завдання не з легких.
Можна звісно працювати і з дорослими людьми. Але вони мають уже сформований досвід, і знайти неупереджену дорослу людину, яка буде тебе з цікавістю слухати, — це рідкість. Усе ж таки діти мають набагато менше упереджень щодо чужої думки, нових, незнаних для них раніше питань тощо. Тому діти частіше слухають із цікавістю, і ти розумієш, що робота не марна.
— А Ви були готові до викликів роботи з дітьми?
Ну, скажімо так, щоб я повністю розумів цей, так би мовити, тягар, то звичайно ні. Чесно кажучи, я дуже багато аспектів своєї роботи перейняв у свого одного з найкращих викладачів. Це доцент Школьний Олександр Володимирович. Це людина, на яку я хочу рівнятися. При тому, що він викладає лінійну алгебру та аналітичну геометрію, він іще й головуючий у Спілці бардів Києва. І так, як він поєднував своє особисте життя й роботу, — це те, на що хочеться рівнятися. Натхненням до того, щоб сприймати це все моральне навантаження як частину роботи, а не як тягар, який потрібно розвантажувати, все ж таки було від викладачів. Ну, і так сталося, що мої батьки теж мають певний педагогічний досвід, тому моє власне виховання теж стало для мене прикладом. Звичайно, я не займаюся вихованням дітей, але якщо можу порадити їм, як вчинити в тій чи іншій ситуації, це дуже тішить. Іще більше тішить, якщо вони до цих порад прислуховуються. Адже в дітей часто виникає враження, що учень і вчитель знаходяться по різні сторони барикад. Вчитель ніби закидає гранатами, а учень має від них тікати. Чому таке враження, це вже зовсім інше питання.
— Тому що система така?
Це навіть не система… По-перше, школі дуже потрібна зміна методик. Не в дітях справа, справа в методиці викладання. Школа не дає відчути дитину, вона дає можливість лише трохи її побачити. Якби можна було взяти європейські практики й перенести на українські реалії, звісно, було би чудово. Але тут «палка з двох кінців». Тому що немає нових кадрів, а вчителі з досвідом сприймають нові методики доволі важко.
—Ідучи до школи працювати, Ви собі ставили за мету допомогти ввести ці нові методики?
Скажімо так, цього літа, наприклад, коли вирішували, кому які класи дістануться, я дуже боровся за сьомі класи, оскільки тут вперше починає вивчатися фізика, і мені дуже хотілося спробувати дати дітям фізику крізь призму свого сприйняття, щоб все ж таки вони зрозуміли, що вивчення наук у школі може допомогти і в повсякденному житті. Бо фізика це дуже універсальний предмет. От у мене вчора дитина запитала, навіщо клоунам потрібна фізика. Я відповів, що вони виконують акробатичні трюки і якщо не знати фізику, буде ризик життю. Тобто у дітей виникають питання, треба вміти на них відповідати. Якщо відповіді не знаєш, треба говорити не «це питання не стосується уроку», «я підготуюся і спробую відповісти наступного разу». Тому що у школі є певна деспотична складова, але питання в тому, у які рамки нас ставить система. Я, наприклад, звертаюся до дітей виключно на «ви». Це зберігає певний момент межі, за яку ніхто не переходить. Тому що коли я прошу дітей називати мене Ілля Германович, а сам до них звертаюся «Вася, Маша, Пєтя», — то це якісь подвійні стандарти. Мені здається, навіть нові кардинальні методики, які пропонують, не зовсім підійдуть Україні. Принаймні поки що. Хочеться, аби і батьки, і діти сприймали школу як місце, де певною мірою вирішується майбутнє дитини. Ми зараз не кажемо «навчально-виховний процес», як раніше, у нас лише освітній. Але без виховання все одно не обійтися. І воно не полягає в покараннях чи ще чомусь, виховання тут означає пояснення, чому так, а не інакше.
— Кричите на дітей?
Я вважаю, що підвищення голосу не є ні вирішенням проблем, ні адекватною поведінкою вчителя. Молодші діти відразу думають, що ти злий, і більше не сприйматимуть тебе. Підлітки ж сприймають крик як порушення їхніх кордонів. Мені здається, із дітьми віком від сьомого класу і старше можна вирішувати всі питання конструктивно. Хоча, якщо чесно, без підвищення голосу не обійтися. Часом треба прикрикнути, аби привернути до себе увагу, чи дати зрозуміти дітям, що вони переходять межу. Не рідко буває, що ми приносимо свої проблеми на роботу. Але тут треба працювати над собою. Кажуть, що лікар не має статі, так от вчитель це, певною мірою, має бути людиною без проблем. Тут, щоправда, не вистачає розуміння і від дітей. Система ставить нас по різні боки барикади, і для дітей вчитель — це робот. Їм навіть дивно бачити мене в магазині.
— А як щодо вашої різниці у віці з дітьми?
На початку запитували, чи я в них постійно викладатиму й називали на «ти». Вони мені звісно дають більше ніж 22 роки, але це, мабуть, тому, що звикли до старших вчителів. Загалом, коли вони дізнаються, скільки мені років, то спілкуватися зазвичай стає легше, вони мене краще сприймають. Дітям приємно, коли хтось близький до них може їм щось пояснювати. Але справа не в тому, що у школі повинні бути тільки молоді викладачі, без досвідчених вчителів ми дуже багато втратимо з того, що маємо.
— А колектив школи як ставиться до такого молодого вчителя?
Мені здається, тут важливу роль відіграє той факт, що я тут навчався. Тому спочатку до мене ставилися дуже турботливо. Із моїми колишніми вчительками ми можемо годинами згадувати якісь кумедні історії з минулого. А такого, щоб була якась «дідівщина», то цього абсолютно немає. у нас справді дуже дружній колектив.
— Фізика — це далеко не найулюбленіший предмет зазвичай. Як людина, яка його взагалі не любила, поцікавлюся, що робите, аби зацікавити дітей?
Комбіновані уроки (комплексне вивчення багатьох аспектів однієї теми на різних предметах), мультимедійні технології, практика, відеоматеріали. Дітям фізику потрібно не розказувати, а показувати. У нас школа зараз забезпечена новими наборами для демонстрації фізичних експерименті. Це дуже допомагає.
— Ви дотримуєтеся навчальної програми чи відходите від неї?
Підручники я скорочую, а програму — розширюю. Я намагаюся давати деякі речі у вигляді конспектів, деякі — у вигляді схем. Коли ми відводимо три уроки на тему, яку можна пройти за 20 хвилин, і ця тема більше не повторюється, мені здається, що є куди витратити час, який залишається.
— Який фідбек отримуєте від дітей?
Підходять у коридорі обіймаються, дуже серйозні діти в сьомому класі підходять і тиснуть руку зі словами «Мені сподобався ваш урок». Від дітей фідбек просто скажений, якщо правильно все робити. Це приязнь, повага, які мотивують тебе робити свою справу краще. До того ж, їхня приязнь до мене часто переходить у приязнь до фізики, і це найприємніше.
— Вчителювання для Вас – справа життя чи тимчасовий етап?
Викладання в цілому — мабуть, справа життя. Я думаю, що варто прогресувати в навчальних закладах. Можливо, це буде якийсь вищий навчальний заклад або приватний. Бо працювати на одній роботі можна хіба якщо ти працюєш на нафтовій вишці. А постійна робота з дітьми може призвести і до психологічного вигорання. Тому я сприймаю школи як дещо періодичне, але в хорошому значенні. Мій стаж зараз — два з половиною роки, думаю, іще стільки ж я пропрацюю, але далі вже боюся саме цього вигорання.
— На День освітянина побажаєте щось дітям?
Ставитися до школи і простіше, і відповідальніше. Простіше — не сприймати школу як ворога, відповідальніше — сприймати школи як певний квиток у майбутнє. Звичайно, що є такі приклади, коли відомі люди кидали школу й досягали успіху. Але це не входило в їхні плани, це був вимушений крок.
— А колегам побажаєте щось?
Найперше, що потрібно в роботі вчителя — це здоров’я. Іще, певна річ, терпіння, креативність, можливо, трошки більше критичного ставлення до себе. Частіше ставити себе на місце учнів, розуміти їх краще. Можливо, змінювати рід діяльності час від часу. Аби уникнути вигорання.
