Донька президента України Кирила Осьмака жила в Броварах. ІНТЕРВ’Ю

Pinterest LinkedIn Tumblr +

Про діяльність Кирила Осьмака, президента Української Головної Визвольної Ради, нині відомо немало. Він був обраний головою всеукраїнського загальнонаціонального політичного центру, який взяв на себе найвище керівництво визвольною боротьбою за Українську Самостійну Соборну Державу. А також – репрезентував цю боротьбу назовні під час Другої світової війни і після її закінчення. До того ж, у 1917 році діяч став співзасновником і членом Української Центральної Ради. Його історію вже більш як 25 років досліджує донька Наталя Осьмак. Свого часу вона разом із матір’ю, як з’ясувалося, жила в Броварах на Торгмаші. «Трибуна» поспілкувалася з пані Наталею.

Родина Осьмаків родом із Полтавщини. А сім’я її матері – Людмили Богдашівської – зі Сквирщини на Київщині. Наталя Осьмак народилася в Києві в грудні 1941 року. У вересні 1943-го родина виїхала до Львова. Саме в Карпатах на Західній Україні минуло її дитинство та юність. Причому – без батька.

У серпні 1944 року при переході лінії фронту на схід, охоронна чота УПА, в складі якої йшов Кирило Осьмак, біля села Орова на Сколівщині зіткнулася з однією з частин Червоної армії, що просувалася на захід. У збройній сутичці Кирила Осьмака поранили.

Кирило Осьмак

Кирило Осьмак, фото для паспорта, 1937 рік

Його переправили на лікування до села Дорожів на Дрогобиччині. 12 вересня 1944 року під час облави діяча схопило НКВС, і на волю він уже не вийшов.

Лише через 10 років Кирило Осьмак, ув’язнений у Владимирській тюрмі в Росії, зміг знайти дружину та доньку, і почати з ними листування. Родина весь цей час жила в районному селі Підбуж Дрогобицької області. Там Наталя в 1958 році закінчила школу-десятирічку.

Після цього мати з донькою перебралися на Київщину в Переяслав-Хмельницький, а згодом – до Броварів. На Торгмаші донька президента прожила 30 років.

Читайте також: Відомі жінки Броварів. ТОП-9

Вона вивчилася на інженерку-будівельницю мостів і тунелів, брала участь у проєктуванні таких мостових переходів через Дніпро в Києві як Північний, Південний і Подільський.

Журналісти «Трибуни» зустрілися з Наталею Осьмак у Броварах. Принагідно – відвідали могилу матері, яка похована на старому цвинтарі за залізницею. Людмила Осьмак-Богдашівська померла в жовтні 1986 року.

Наталя Осьмак і Дмитро Карпій

Журналіст Дмитро Карпій і донька президента Наталя Осьмак

Вам було 2 роки, коли ви розлучилися з батьком. Його схопила НКВС. Вас виховувала мати, потім ви опинилися на Західній Україні. Тож батька ви не пам’ятаєте? Але ви взялися досліджувати його історію. Розкажіть, що вам відомо.

Мені було 2 роки і 7 місяців коли ми розлучилися з батьком. Він відправився у складі Головного штабу УПА з інспекційною метою у відділи та старшинські вишколи УПА. Нас із мамою він відправив, під охороною вояків УПА, в село Турьє-Горішнє на Старосамбірщині, куди мав повернутися. Але війна нас розлучила назавжди. І батька я зовсім не пам’ятаю.

Наталя Оськак

Наталя, 1940-і роки

Хто вас виховував? Мама? Суспільство?

Мама, школа, література та, власне, той український світ, у якому я жила. Я тільки нещодавно усвідомила завдяки баладі Івана Франка «Пригода в Підбужу» про один із боїв Першої світової війни, що вся Галичина свого часу була в складі Австро-Угорської імперії. І я тепер розумію, що той австрійський дух, про який якось Василь Кук (головний командир УПА після загибелі Романа Шухевича, – Трибуна) казав: що там панував рехт, тобто право, порядок, він зберігався. Послаблений, але зберігався.

Дитиною я цього не розуміла. Я тільки розуміла, що є ми, українці, а є вони, москалі. Бо саме в час мого дитинства починалося те, що вони називали «установлєніє совєтской власті». А, власне, це – російська окупація. І це був вододіл між нами – українцями і «москалями» – чужими людьми.

Читайте також: Замість Леніна перед прокуратурою встановлять пам’ятний знак Броварській козацькій сотні

У школі-десятирічці, де я почала вчитися 1948 року, вчителями були переважно жінки – дружини енкаведистів – росіян, які «устанавлівалі совєтскую власть», а також молоді дівчата-українки з Центральної України. Їх направляли сюди, напевно, надаючи настанови про те, що тут вороги влади. Вони приїздили, працювали навчальний рік, бачили, що тут звичайний народ, і їх кудись далі відправляли. Сюди приходили нові.

Як удалося відновити зв’язок із батьком?

У березні 1954 року, коли я навчалася в 6 класі, до нас прийшов перший лист від батька з Владимирської тюрми (Росія). Бо до того протягом 10-ти років ми не знали, де він і що з ним.

Уже в 1994-му ми з чоловіком Степаном Громадським поїхали до Владимира шукати могилу батька. Але перш ніж піти на цвинтар, ноги повели мене у Владимирську тюрму, а вона межує з цвинтарем. Колись давно це була околиця Владимира, звідки починалася дорога в Сибір, яка називалася Владимиркою.

Ми пішли в адміністрацію тюрми і запитали про Кирила Осьмака у якоїсь працівниці. Через 15 хв вона винесла облікову картку батька, на якій був написаний номер могили. Вона порадила піти на цвинтар, повернутися через 1,5 години, за які вона дізнається про Кирила Осьмака більше. Ми пішли, маючи ще фото могили, зроблене умілою рукою. На фото є бокові орієнтири: дві металеві огорожі на могилах і два бетонних пам’ятники різної конфігурації.

Могила Кирила Осьмака у Владимирі

Також у нас був лист його співкамерника – грузина Шалви Беришвілі, який був на свіжій могилі і написав про це в листі (у 1960-му році, – Трибуна). Тоді саме його звільнили.

Шалва Беришвілі з іншими

За цими орієнтирами ми пішли шукали могилу. Звичайно, за 1,5 години ми не знайшли. Коли ми повернулися до адміністрації, та ж працівниця нам сказала, що в архіві ФСБ по Владимирській області є «Личное дело арестованного Осьмака К. И.». Мовляв, можна туди піти, написати заяву і зі справою дадуть ознайомитися. Ми все зробили: в архіві отримали документи, ознайомилися з ними, і на наше прохання нам навіть зробили ксерокопії. Це був 1994-й рік – часовий проміжок відкритості, бо загалом такі документи навіть не показували.

Читайте також: Місто, люди і місця: Софроній Костира – герой, що боровся за незалежність України 100 років тому

Із документів я дізналася, що в грудні 1953-го року Кирило Осьмак писав запит до МВС із проханням відшукати родину. Йому відповіли, що «Людмила Осьмак серед арештованих не значиться». Він знову написав і на це звернення одержав нашу адресу. Батько написав за цією адресою коротенького листа, де лише уточнював, чи це є дійсно ми. Мама відразу написала довгого листа-відповідь, я теж написала (з маминою допомогою). З цього моменту почалося листування, яке продовжувалося до смерті батька 16 травня 1960 року.

Фінансово опікувалася Кирилом Осьмаком його прийомна дочка Валя. Її чоловік, Олександр Томін, був на високій посаді, допомагав, але робив вигляд, що нічого про це не знає. А вона посилала щомісяця протягом 12 років по 100 рублів під своїм дівочим прізвищем Орлова. На той час це були великі гроші.

Кирило Осьмак із доньками

Кирило Осьмак із доньками Ларисою та Валентиною у день свого 50-річчя, 9 травня 1940 року

Як і чому ви переїхали до Києва?

Батько з мамою вирішили, щоб я закінчувала школу тут, у Підбужі. Я школу закінчила в 1958 році і восени за допомогою Валіного чоловіка Олександра Томіна ми переїхали спочатку в Переяслав-Хмельницький, а через 2 роки – до Броварів. Мушу нагадати, що в ті часи люди не мали права вільно пересуватися і одержувати десь прописку. Для прописки потрібна була робота, а для роботи потрібна була прописка. У 2009 році, коли при президентові Вікторові Ющенку були відкриті архіви і я познайомилася з усіма томами слідчої справи Кирила Осьмака 1944 – 1948 років, я дізналася, що як тільки ми з мамою переїхали до Переяслав-Хмельницького, відразу в місцеве відділення КГБ була надіслана для ознайомлення «Слідча справа Кирила Осьмака», щоб стежити за нами.

Кирило Осьмак

Титульна сторінка справи на Кирила Осьмака з архіву Служби безпеки України

У 1960 році я подала заяву на вступ у Київський автомобільно-дорожній інститут (КАДІ) на механічний факультет (нині Національний транспортний університет, – Трибуна). Це була не моя ідея – туди поступити порадив Олександр Томін.

Тут було, наскільки я розумію, дві причини. По-перше, після закінчення навчання я могла би працювати на тому підприємстві, де Олександр Томін був керівником. А з іншого боку – щоб я не вступала куди-небудь на українську філологію і не мала контактів із українським світом. Олександр Томін знав мою долю і розумів, що для мене це може бути небезпечним. Коли я поступала в інститут, батька вже не було і не було потрібно писати в автобіографії, що батько в тюрмі.

Читайте також: Роковини смерті Ольги Гасин. Чому досі не вдається вшанувати героїв у Броварях?

І я, дійсно, жила в російському світі і в КАДІ, і потім у проектному інституті. Хоч я себе його часткою не відчувала ніколи! Внутрішньо я була українкою. Говорила я російською мовою, причому перфектною мовою. Я вчилася в школі, де російську мову і літературу нам викладала природна росіянка, дружина начальника НКВД. І, Богу дякувати, вона була дуже культурною, дуже вихованою людиною. Такою, знаєте, тонкою. Вона дуже гарно викладала російську літературу. Я від неї навчилася правильної російської мови. Але в мені все одно відчували українськість: і в інституті, і на роботі в проектному інституті.

Коли вступила з Переяслава в інститут, стала жити в гуртожитку в Києві. А через два роки Олександр Томін у Броварах збудував завод торгового машинобудування («Торгмаш»), це було підприємство в системі Укоопспілки, а він був директором Укоопспілки. Одночасно на Торгмаші будувалися двоповерхові житлові будинки.

Бараки?

Ні, це не були бараки.

Мама влаштувалася працювати, здається, статистиком на заводі «Торгмаш», і в 1962 році ми одержали однокімнатне помешкання в одному з таких будинків.

Будинок Осьмаків

У цій двоповерхівці на вул. Сергія Москаленка, 9 жили Людмила Осьмак-Богдашівська та донька Наталя

Будинок Осьмаків

Нинішні жителі кв. № 14, де мешкала Наталя, пригадують, що жила вона зі своїм чоловіком. Очевидно, йдеться вже про 1990-ті роки. Теперішні жильці також пригадують, що родина була проукраїнською

Будинок Осьмаків

Старенький будинок, йому вже близько 60-ти років

Моя мама закінчила Київську жіночу гімназію. І освіта, і виховання у неї були не пролетарські. На маминому похороні начальник відділу, в якому вона працювала, сказав, що мама була людиною XIX ст. Але коли ми жили там, у Підбужі, мама не проявляла себе, щоб, не дай, Боже, не дізналися, хто ми такі. З того, що я вчила в школі, мама мені багато пояснювала. Це мене зовсім не дивувало, не було чимось особливим: ну знає мама французьку мову, алгебраїчні теореми, російську літературу… мама все знає!

Наталя Оськак із матір'ю

Наталя з матір’ю Людмилою Осьмак-Богдашівською, м. Дрогобич, 1956 рік

З якого року ви перебралися в Бровари?

Мама з 1960-го року. Я в цей час жила в гуртожитку в Києві, спочатку на вул. Боєнській (зараз вул. Джона Маккейна, – Трибуна), а потім на вул. Кіквідзе (нині вул. Михайла Бойчука, – Трибуна). Я жила офіційно в Переяслав-Хмельницькому, тож мала право на поселення в гуртожиток.

Осьмаки в Переяславі

Але потім наша декан дізналася, що я в Броварах, тож мене з гуртожитку одразу виписали. І десь із 1963-го року я жила тут, у Броварах, щодня їздила на навчання.

А потім почала працювати в проектному інституті в Києві. Я взагалі, як написано в дипломі, «інженер-будівельник мостів і тунелів». Правда, тунелями я не займалася, лише мостами.

Туди і назад щодня – на електричці. Скільки книжок перечитала (сміється)! Зі скількома людьми перезнайомилася! З 1996 року я живу в Києві.

Розкажіть про освіту та роботу детальніше. Де працювали?

Коли я вступала в КАДІ, там було лише два факультети: дорожній і механічний. Я написала заяву на механічний факультет, як мені порадив Олександр Томін, і коли її подавала, то секретар комісії, що приймав заяви, каже: «Дівчино, вуса у вас ніколи не виростуть. Нащо вам той механічний факультет?». Я зрозуміла слушність його зауваження, але була розгублена: «А що ж мені писати?» А він і каже: «Пишіть дорожній факультет, спеціальність мости і тунелі». У той рік при дорожньому факультеті вперше створили «мостову» групу. Причому конкурс був великий. Тоді було правило, що вступати можна було, маючи 2 роки трудового стажу. А я мала цей стаж, адже працювала з 1958-го, а вступати пішла в 1960-му. Але при вступі набрала таке число балів, якого було достатньо для вступу для абітурієнтів і без такого стажу.

НТУ

Головний корпус Національного транспортного університету, колишнього Київського автодорожнього інституту, де навчалася Наталя Осьмак. Фото – Владислав Мазур

Після закінчення інституту я одержала направлення в Черкаси – на роботу в інститут Гипрогражднпромстрой (нині ПРАТ «Черкасицивільпромпроект», – Трибуна). Там я пропрацювала 1,5 року. А потім мама тяжко захворіла, тож мені дозволили звільнитися.

У ті часи, після закінчення інституту, треба було відпрацювати 3 роки. Тож я мусила повертати гроші, які мені видали перед початком роботи.

Тут я поступила в «Союздорпроект», що на початку Кудрявського узвозу, і пропрацювала там… майже 50 років – з 1967-го по 2014-ий.

Розкажіть про вашу участь у проєктувані мостів. Я читав, що ви брали участь у проєктуванні мостових споруд на Північному і Південному мостових переходах через Дніпро в Києві, і, навіть, на спорудах Подільсько-Воскресенського мостового переходу.

Над першими проектами працювала ще в Черкасах. У 1970-му, коли вже працювала у Київському філіалі «Союздорпроект» (з 1967 року), мене спрямували в бригаду головного інженера проектів Георгія Фукса. Це – видатний інженер, заслужений будівельник України. Тоді саме розпочалося проектування, Північного мостового переходу через Дніпро в Києві. До його складу входять 5 великих споруд, у тому числі вантовий міст через Дніпро з довжиною прогону 300 м, названий «Московським» (ідеться про нинішній Північний міст, – Трибуна). Георгій Борисович доручив мені проектування частини опор моста.

Опори Північного мосту

Опори Північного мосту були виконані з круглим “вирізом”. Зі слів Наталі Осьмак, це було таке архітектурне рішення. Але люди думали, що в цих отворах їздитиме метро. Фото – Даніель Єлісеєв

У 70-і роки минулого століття інститут мав завдання проекту реконструкції дороги Ленінград – Мурманськ. Я там запроектувала 15 чи 17 мостів на ділянках дороги в Карелії. Кілька років я їздила туди з авторським наглядом – контролювати, наскільки будівельники мостів будують споруду відповідно до креслень.

Читайте також: Між Броварами та Києвом відновили пішохідний міст

Під час тих поїздок я трохи звільнилася від страху висоти. Знаєте, коли опори мосту вже збудовані і обсипані землею і їх висоти не видно. А буває висота по 10 – 12 м від землі. І от доводилося на ту висоту залазити по драбині, щоби там усе роздивитися. А я висоти боюся страшенно (сміється). Але я інженер – я ж не можу показувати, що боюся. Отак я переборола свій страх висоти.

Потім я ще проектувала міст через Прут у Чернівцях. Ну, а після цього ми почали проектувати Південний мостовий перехід через Дніпро в Києві. Головна споруда – вантовий міст довжиною прогону 270 м. Георгій Фукс, як і на Північному, також довірив мені проектування кількох опор.

Знаєте, ми хотіли Північний міст, коли він був «Московським» назвати іменем Георгія Фукса. На жаль, цього на вдалося зробити. А він – дуже достойна людина для такого вшанування.

Ваша мама померла в 1986 році. Ви поховали її на цьому кладовищі. Але в одному з інтерв’ю ви сказали, що хочете перенести прах мами в Київ.

Я дійсно маю таку ідею, але зробити це не легко. Коли ми перевозили прах Кирила Осьмака з Владимира, то це спричинило навіть не фізичну, а моральну втому. І, щоб перенести прах мами до Києва і поховати в одній могилі з батьком на Байковому цвинтарі, треба мобілізуватися.

Могила Кирила Осьмака в Києві

Освячення могили Кирила Осьмака на Байковому цвинтарі в Києві, 2007 рік. Фото – Mediafond

Могила Людмили Осьмак-Богдашівської

Могила Людмили Осьмак-Богдашівської в Броварах

Наталя Осьмак і Дмитро Карпій на могилі Людмили Осьмак-Богдашівської

Мати Наталі Осьмак похована на старому кладовищі за залізницею

Могила Людмили Осьмак-Богдашівської

***

Мама моя була людиною закритою. Ми на особисті теми не говорили. Навіть не знаю про стосунки мами з батьком. Ми не обговорювали листи батька до мами. Він же окремо писав мені і мамі.

Уже коли мами не стало, я взялася за ті листи. Я читала, перечитувала і «виридала» кожен лист. Я їх аналізувала. Листи батька до мами проходили через тюремну цензуру. Отже, все прямим текстом батько не міг сказати. То звертався до біблійних виразів, до українських приказок. Вони з мамою були людьми одної культури, одної мови. Мамина гімназійна освіта і батькова освіта реального училища давали їм можливість говорити одною мовою. І коли він вживав біблійний вислів, мама розуміла, про що йдеться. Спочатку він змушений до мами писати російською мовою, а в році 1956-му з’явився, очевидно, цензор, що знав українську мову, і батько вже і мамі писав листи українською мовою.

Наталя Осьмак

Наталя Осьмак під час інтерв’ю

У 41-му томі Літопису УПА (Наталя Осьмак є укладачем і співредакторкою видання, – Трибуна) ці листи надруковані. Літературна редакторка Олена Лук’янчук порадила видати ці листи окремим виданням. За фінансовою допомогою я звернулася до фундації «Будучність» у Канаді й одержала фінансову допомогу, за що дуже вдячна. Також моя подяка за фінансове сприяння у виданні книжки «Середовищу УГВР» (США) – голові президії середовища УГВР Євгену Стахову. Також і свої кошти я вклала.

Книжка «Кирило Осьмак: автопортрет у листах на тлі Владімирського централу» була надрукована 2014 року. Написала до листів блискучу передмову і подарувала назву книжки Михайлина Коцюбинська – літературознавиця, шістдесятниця.

Обкладинка книжки

Обкладинка книжки «Кирило Осьмак: автопортрет у листах на тлі Владімирського централу»

Коли ви почали працювати над пам’яттю батька? З якого року? Одразу, як Радянський Союз розвалився?

Майже так. Я ж не знала, ким був мій батько. Батьковим листам уже було 25 років. Там видно, що «пройшлася» цензура. Вони дрібно заштриховували цілі рядки. У поясненнях я так і пишу: «Замащено цензурою, але відчитано» чи «Замащено цензурою, не відчитано».

Мамі він мусив писати російською мовою, бо там цензура російська. Але мені він писав українською. Я, пам’ятаю, давала читати ці листи письменникові Миколі Шудрі. Він зауважив, що в Кирила Осьмака українська мова вишуканіша, ніж російська. Хоч російською написано прекрасно. Зараз навряд хтось міг би так.

Я питала в мами про те, чому його ув’язнили. Вона сказала, що працював при німцях у Києві в 1941 – 1943 роках. Я вже знала тоді, що це вважалося злочином, за який дати 25 років – це нормально. Тому в мене більше і не було запитань.

Другий момент. Коли в нашому житті з’явився батько, який був у тюрмі, це не було дивним для інших. Нікого це не напружувало. Це ж була Західна Україна. Багато хто були в тюрмах. А скількох вивезли в Сибір!

***

За незалежності України почали з’являтися публікації про визвольну боротьбу в часи СРСР, про УПА, про ОУН. А про УГВР не згадували. Я шукала в публікаціях згадок про Кирила Осьмака, бо уявляла собі, що там десь він має бути. Не зустрічала. Аж у червні 1992 року потрапив до рук 8-ий том Літопису УПА «Українська Головна Визвольна Рада».

Знайшла його на книжкових гранітних парапетах на Майдані в Києві. Може пам’ятаєте ці книжкові розкладки. Беру в руки цю невелику книжку в зеленій обкладинці, розгортаю і читаю: «Присвячуємо Цей том Літопису УПА про діяльність Української Головної Визвольної Ради в 1944 – 1945 роках тим членам УГВР, які загинули в цьому періоді часу: Президентові УГВР Кирилові Осьмакові…»

Це була мить надзвичайного хвилювання. Я відразу зрозуміла, що мова йде про мого батька. Що таке УГВР, я не знала абсолютно. І мусив минути довгий час, щоби я прочитала в публікаціях і усвідомила, що таке УГВР. І мусив минути довгий час, щоби я усвідомила себе дочкою президента УГВР. Для мене стало великим потрясінням саме те, що Кирило Осьмак виявився членом Української Центральної Ради.

Читайте також: Знову актуально: перейменування вул. Разіна та меморіальна дошка Петлюрі

У тодішній радянській історії України Центральної Ради не існувало. Був один гетьман Богдан Хмельницький, який вигулькнув, щоб з’єднати Україну з Росією. Інших гетьманів не було. Не було і Гетьманської держави. А про Центральну Раду України ми знали не з історії, а з п’єси Олександра Корнійчука «Загибель ескадри».

***

Якось у 1992 році в Будинку письменників був вечір, на який прийшов Василь Кук. А я його перед тим по радіо чула, де сказали, що це командир УПА. Він почав розповідати про свою долю і, зокрема, що працював в інституті археографії. Тож вирішила, що він зможе підказати, де можна знайти документи, які би підтвердили, що Кирило Осьмак, мій батько, був членом Української Центральної Ради.

Василь Кук

Василь Кук. Фото – Galinfo

Після вечора я до нього підходжу і кажу, що мій батько був у Центральній Раді. А ще він був… я навіть не знала як сказати… в структурі УГВР. А він запитує: а як прізвище? Я кажу: Осьмак. Запитує: Кирило Осьмак? – Так, Осьмак, Центральна Рада. Але йому вже Центральна Рада була ні до чого. Він дивився на мене здивованими великими очима. Адже за 50 років нічого не було чути про Кирила Осьмака.

Він почав розпитувати, що в мене є про Кирила Осьмака. Домовилися зустрітися наступного дня біля пам’ятника Тарасу Шевченку. Під час зустрічі спочатку поцікавився, скільки мені років, бо думав, що я замолода, щоби бути дочкою Кирила Осьмака. Потім запитав, які в мене є документи. Я кажу, що документів нема, є листи батька. Домовилися, що передам за два тижні. Я тоді не знала ціни листів, але про всяк випадок вирішила законспектувати їх.

Василь Кук їх прочитав і, звичайно, побачив у них більше, ніж я могла зрозуміти. І він переконався, що я таки дійсно донька Кирила Осьмака, президента УГВР. Він порадив мені опрацювати листи тематично, вибравши кілька напрямків: біографія, стан здоров’я, умови в тюрмі, педагогічні поради. Василь Кук почав вводити мене в світ учасників національно-визвольної боротьби, до якого до того я не мала ні стосунку, ні доступу.

У 1993 році я стала членом Всеукраїнського братства воїнів УПА імені генерала Романа Шухевича – «Тараса Чупринки». Входжу до Київського крайового братства ОУН і УПА.

Розкажіть більше про вашу громадську діяльність. Я знаю, що ви очолювали жіночі організації, входили в УНА.

В УНА я не була. Були вибори народних депутатів України 26 березня 2006 року, мені запропонували йти до списку від УНА. З того нічого не вийшло. Але Посвідчення № 031 кандидата у народні депутати України від політичної партії «Українська Національна Асамблея» у мене є (сміється).

Зв’язкова Романа Шухевича Дарія Гусяк, якій іде вже 97-ий рік, запропонувала долучитися до Ліги українських жінок. Тоді, знаєте, ми збиралися і щось робили, були певні кошти на діяльність, приміщення. Потім усе занепало.

Читайте також: У Броварах висадили алею на честь жінок, загиблих на Сході України. ФОТО, ВІДЕО

Водночас обласна львівська Ліга українських жінок – досі найдієвіша організація цього напрямку. Інші осередки створювалися переважно тими причетними до українського визвольного руху жінками, які після заслань і концтаборів у Сибіру, Воркуті, Казахстану селилися в містах Східної і Центральної України (бо не дозволяли їхати на малу Батьківщину). Але зараз ці старші люди в більшості уже повідходили…

Я сама зараз цим майже теж не займаюся. Бачте, те, що я роблю для УГВР, займає багато часу і всю мене. На інше вже немає ні енергії, ні зацікавлення.

Ви були Богданівна по батькові офіційно. Коли ви зробили таке прикриття?

Це мені так зробила мама в 1948 – 1950 роках для конспірації. Під час Першої світової війни батько працював на Тернопільщині. І вони, очевидно, з мамою мали якусь домовленість. Тернопіль був знищений. Тож вирішили вигадати походження з Тернополя. Словом, у нас ніяких документів не було. І десь із другого чи третього разу мама зробила метрику. Також змінили дату народження – з 22 грудня 1941-го на 22 січня 1942 року. І по-батькові – Богданівна. Конспірація не допомогла, НКВД нас знайшов і дав адресу батькові. Після цього мама писала в Київ заяву, щоби мені видали правильну метрику. Повторну метрику видали 14 січня 1957 року на підставі запису від 29 січня 1942 року.

Розкажіть, що ви робите зараз у розрізі пошуку інформації про батька: проєкти, дослідження?

Мені запропонували написати книжку про Кирила Осьмака. Я написала частину і… зупинилася. Роблю листівки на честь 130-річчя від дня народження президента УГВР Кирила Осьмака і листівку на честь 75-річчя створення УГВР. Недавно познайомилася з працівницею «Інституту рукописів». Вона мені запропонувала віддати рукописні матеріали, яких у мене багато зібралося на дорозі пошуків долі батька, в «Інститут рукописів». Я готую ці матеріали і поступово віддаю. Це дуже копітка справа. Продовжую досліджувати долю Кирила Осьмака. У липні 2019 року я здійснила з долинським краєзнавцем Петром Щеглюком сходження в урочище «Під Маґурою» біля Болехова на Івано-Франківщині. Там у 1943 – 1944 роках був Старшинський вишкіл «Олені». У квітні 1944 року майбутній президент УГВР Кирило Осьмак разом із членом головного проводу ОУН Мирославом Прокопом відвідали цей вишкіл.

Марки про Кирила Осьмака

Наталя Осьмак показала проєкт поштівок, які планували випусти на честь президента УГВР. У жовтні минулого року “Укрпошта” таки видала і погасила ці марки

Наталя Осьмак і Дмитро Карпій

Пані Наталя також показала й інші матеріали, які виготовляють задля гідного вшанування Кирила Осьмака та популяризації вивчення української історії

Листівки про Кирила Осьмака

Зокрема – різноманітні листівки

Недавнім відкриттям для мене стало, що Кирило Осьмак як представник ОСУЗ (осередньо-східних українських земель, – Трибуна) був делегатом ІІІ надзвичайного великого збору ОУН, що відбувся в днях 21 – 25 серпня 1943 року на хуторі Веснівка поблизу с. Золота Слобода Козівського району Тернопільської області. Кирило Осьмак був запрошений тими членами похідної групи, з якими він співпрацював під час німецької окупації в Києві. Збір схвалив оновлену демократичну програму ОУН(б), в якій відмовився від авторитарної ідеології.

Вам не образливо, що про Кирила Осьмака знають менше, ніж про Степана Бандеру чи Романа Шухевича?

Це не образливо, це тривожно і небезпечно стосовно УГВР. Це ознака того, що в Україні немає державницької ідеології. УГВР – підпільний парламент і підпільний уряд України, що воює, – державницький орган. Створення УГВР підняло УПА в ранг юридично законної військової формації сторони, яка воює, з точки зору міжнародного права. А саме – Женевської конвенції. Сторону уособлювала УГВР.

Роман Шухевич – людина № 1 у часі Другої світової війни. Воюючи збройно на території України, він мав усю повноту влади. Він цілком заслуговує звання Героя України!

Степан Бандера був проти створення УГВР. До грудня 1944 року він перебував у німецькому концтаборі. Ізольований від боротьби-війни проти окупантів (спочатку німецьких потім російських), не зазнав тих уроків, які винесли учасники похідних груп на Центральні і Південно-Східні українські землі. Він залишився на позиціях довоєнної авторитарної ідеології.

***

До слова, Кирило Осьмак у жовтні 2018 року указом Президента України Петра Порошенка став кавалером ордена Свободи! Для мене це велика гордість!

Фото – з родинного архіву Наталі Осьмак та 41-го тому Літопису УПА

Читайте також

  1. У Броварах у будинку Квятковського може з’явитися музей
  2. Дмитро Чепурний − поет із Броварів, репресований радянською владою
  3. «Жовтневі» і «Постишева»: три будинкові об’єднання досі не декомунізувалися
  4. Требухівському поету-шістдесятнику Миколі Сому 5 січня виповнилося б 86 років
  5. У Броварах проведуть інвентаризацію меморіальних дощок і пам’ятників
Поділіться.

Залиште відповідь